Планети земної групи
Меркурій, як і Місяць, світить відбитим сонячним світлом і, подібно до нашого супутника, змінює фази: від вузького серпа до світлого кружка. До того ж його регулярно буває видно то як вечірню зірку перед заходом Сонця, то як ранкову — за дві години до світанку.
Співвідношення періодів обертання Меркурія навколо своєї осі і обертання його навколо Сонця, що дорівнює 2/3, приводить до того, що сонячна доба на Меркурії становить 176 земних діб. Зміна пір року там обумовлена не нахилом осі (як на Землі, Марсі й Сатурні), а зміною відстані від Сонця. Через велику витягнутість орбіти перепади температури на поверхні Меркурія дуже великі. Сама поверхня нагадує місячну, вкриту безліччю кратерів, а внутрішня будова Меркурія відповідає земній [178, VIII, 513-515].Венера є одним з найкращих світил неба, і протягом 585 діб чергуються періоди її вечірньої і ранкової видимості. Венера оточена щільною атмосферою і могутнім хмарним шаром (температура останнього дорівнює 40 °С), що складається з крапельок концентрованої сірчаної кислоти. Газова оболонка Венери — це велетенський парник з вуглекислого газу (96 %), азоту (4 %) і водяної пари (частки відсотка). Рельєф планети складається з великих рівнин, перетнутих гірськими пасмами і височинами на кшталт плато. Гірські зони мають вигляд земних материків (деякі гори сягають висоти 11 км). Є низини, схожі на океанські басейни Землі, а також вулкани і свідчення метеоритних «бомбардувань». На рівні верхньої межі хмар дмуть ураганні вітри з постійним напрямком зі сходу на захід, а в атмосфері Венери відбуваються постійні грози. Обертання Венери — зворотне, тобто вона обертається в напрямку, протилежному напрямкові обертання Землі, Марса, Юпітера й інших планет [178, VIII, 516-520].
Планета Земля є носієм життя, живої речовини — біосфери. Її будову й еволюцію ми докладно розглянули в першому томі нашого видання, тому зупинимося тільки на деяких аспектах.
На ранніх етапах свого розвитку Земля, як і Місяць, зазнавала ударів дуже великих і досить численних метеоритів в епоху так званого великого бомбардування (від 4,2 до 3,9 млрд років тому). На Місяці й сьогодні можна побачити свідчення метеоритного бомбардування — численні кратери і моря (на нашій планеті активні тектонічні процеси і вплив атмосфери практично стерли відбитки цього періоду). Астрономи давно вже прозвали систему Земля — Місяць подвійною планетою, оскільки не тільки Місяць обертається навколо Землі, а й Земля під дією притягання Місяця описує невелику орбіту навколо їх загального центру мас, який міститься всередині Землі, на відстані 4750 км від центру планети. Щільність Місяця така сама, як у земної мантії. Це означає, що наш супутник або не має щільного залізного ядра, або воно дуже маленьке. Є кілька гіпотез про походження Місяця: згідно з однією з них Місяць колись відокремився від Землі, яка перебувала в ту пору у розрідженому стані; друга припускає, що Земля захопила вже готовий сформований Місяць. Останнім часом у результаті місячних досліджень астрономи доходять висновку, що Місяць і Земля мали подібне походження. У цьому руслі розробляється теорія спільного утворення Землі й Місяця як подвійної планети з хмари допланетних тіл, що оточувала колись Сонце [178, VIII, 521-535].Орбіта Марса досить витягнута, а рухаючись орбітою, він по черзі підставляє Сонцю то південну, то північну півкулю. Тому на Марсі, як і на Землі, відбувається зміна пір року, тільки тривають вони вдвічі довше. Внаслідок малої маси сила тяжіння на Марсі майже втричі нижча, ніж на Землі. Ядро Марса, що має радіус до половини всієї планети, складається, очевидно, з чистого заліза або сплаву. Червоні окисли заліза поверхневих порід визначають колір планети. Сейсмічна активність планети нині слабка. Значно вплинув на формування Марса сусідній з ним гігантський Юпітер [178, VIII, 536-537].
Протягом довгої геологічної історії Марса його поверхню (що нагадує місячну) змінювали виверження вулканів і марсотруси, глибокі сліди залишили також метеорити, вітер, вода і льоди.
Поверхня планети складається немовби з двох контрастних частин: давніх високогір’їв, що покривають південну півкулю, і більш молодих рівнин, зосереджених у північних широтах. Можливо, такий розподіл пов’язаний з дуже давньою катастрофою — падінням на Марс великого метеорита. Високогірна частина зберегла відбитки активного метеоритного бомбардування, що відбувалося близько 4 млрд років тому. Метеоритні кратери покривають 2/3 поверхні планети, а вулкани створили на ній високі гори (до 27 км) і глибокі каньйони. У минулому, коли атмосфера Марса була щільніша, у каньйони могла стікати вода, утворюючи в них глибокі озера, а також річки, висохлі русла яких тягнуться іноді на багато сотень кілометрів. На Марсі й нині є крижані полярні шапки. Вивчення швидкості утворення й ерозії кратерів дало змогу встановити, що найбільше вітер і вода руйнували їх близько 3,5 млрд років тому. Атмосфера Марса розрідженіша за повітряну оболонку Землі, а за своїм складом нагадує атмосферу Венери і на 95 % складається з вуглекислого газу [178, VIII, 538-541].Супутники Марса за 150 років до їх офіційного відкриття 1877 р. описав досить точно Дж. Свіфт у романі про пригоди Гуллівера. А відомий астрофізик І. Шкловський навіть висунув гіпотезу, за якою супутники Марса — Фобос і Деймос (перекладаються як «страх» і «жах») — порожні всередині і, отже, мають штучне походження. Інші дослідники вважають, що супутники Марса потрапили до нього «не з власної волі», а були захоплені ним з поясу астероїдів. До того ж питання про існування життя на Марсі в далекому минулому, за сприятливіших кліматичних умов, залишається відкритим. Наприклад, 1996 р. американські дослідники знайшли в метеориті, який упав в Антарктиді, свідчення існування життя. Історія цього метеорита така: його космічний вік близько 3,5 млрд років (саме тоді, згідно з деякими гіпотезами, у Сонячну систему вторгся Нібіру); 16 млн років тому (час можливого зіткнення Нібіру з Тіамат) удар комети або астероїда «вибив» цей шматок з кори Марса в Космос; переборовши притягання планети, він рухався як самостійне небесне тіло доти, доки майже 13 тис. років тому (час гіпотетичної загибелі Атлантиди) не зустрів Землю і впав в Антарктиді, де його і знайшли американські вчені вже в наш час. Метеорит важить лише 1,9 кг (однак це, можливо, тільки частина значно більшого тіла) [178, VIII, 542-545].