Астероїди, метеорити і комети
Якщо накреслити план орбіт планет, то виявиться, що відстані від планет до Сонця зростають у геометричній прогресії (ця закономірність, як зазначалося, одержала назву правила Тіціуса—Боде за іменами німецьких учених, які її винайшли).
Звертає на себе увагу той факт, що між Марсом і Юпітером існує проміжок: планети, яка відповідає п’ятому членові ряду, немає. На цьому місці виявлений так званий пояс астероїдів, яких, за даними на початок 90-х років ХХ ст., відомо вже понад 5 тис. На сьогодні відкриті лише найбільші астероїди (тобто малі планети), дрібніших — ще мільйони. Орбіти більшості пронумерованих малих планет (98 %) розташовані між орбітами Марса та Юпітера. Вони творять так званий головний пояс астероїдів (тобто зіркоподібних) [178, VIII, 572-574].Усі малі планети, як і великі, рухаються у прямому напрямку, а періоди їх обертання навколо Сонця становлять, залежно від відстані, від 3 до 9 років (тобто їх лінійна швидкість приблизно дорівнює 20 км/сек). Орбіти астероїдів розгойдуються слабким, але багатократним впливом Юпітера, внаслідок якого астероїди залишають цю частину простору. У ХХ ст. на орбіті Юпітера було відкрито близько двох десятків астероїдів (загалом їх кількість може досягати кількох сотень). Були виявлені і більш далекі астероїди. Припускається, що вони утворять другий, зовнішній пояс астероїдів (пояс Кайпера). За речовинним складом малих планет їх поділяють на вуглецеві (їх колір схожий на сажу), кам’яні (нагадують глибинні гірські породи Землі), металеві (на їх поверхні присутні ви- ходи металу, наприклад, нікелистого заліза, як у деяких метеоритів). Більшість астероїдів має неправильну, уламкову форму і лише найбільші наближаються до кулі. Деякі з малих планет мають супутників, а інші, можливо, є близькими подвійними системами або навіть перекочуються тілами по поверхні один одного [178, VIII, 576-577].
Астероїдів, як ми бачимо, багато, вони зіштовхуються, дробляться, змінюють орбіти один одного, тож деякі уламки іноді перетинають орбіту Землі. Ці уламки і дають метеорити. Інакше кажучи, метеорити є уламками малих планет- астероїдів. Їх поділяють на три великих класи: залізні, кам’яні і залізно-кам’яні. Найвідомішим метеоритним кратером на Землі є кратер в Аризоні — він має в поперечнику понад 1000 м і утворився 50 тис. років тому. Зовнішні відбитки інших космічних шрамів значно стерті наступними геологічними процесами. Одне з найвідоміших нині таких утворень міститься на півночі Сибіру — це Полігайсь- кий метеоритний кратер діаметром 100 км [178, VIII, 586-591].
Ще одними «жителями» нашої Сонячної системи є комети, яких з найдавніших часів донині помічено й описано близько 2000. Загальні результати спостережень такі: більшість комет рухається по еліпсах, помірно або сильно витягнутих. Найкоротшим маршрутом ходить комета Енке (не плутати з давньо- шумерським богом Енкі) — від орбіти Меркурія до Юпітера і назад за 3,3 року (тунгуський метеорит 1908 р., можливо, був уламком її ядра). Хоча закони, що керують рухом планет і комет, ті самі, їх поведінка й області існування значно розрізняються. Шляхи комет — це справжній клубок орбіт, орієнтованих у просторі без порядку. Особливо сильно на них впливає Юпітер: накидаючи гравітаційне «ласо», він «приручає» комети і переводить їх на короткі орбіти — від Сонця до Юпітера і назад. Нині в «табуні» Юпітера близько сотні комет. По десять комет тримають Сатурн і Нептун. Три комети «пасе» Уран. Є ще одна підозріла кометна «череда», що міститься за межами орбіти Плутона, до межі 50-60 астрономічних одиниць (середня відстань від Плутона до Сонця становить 39,5 а. о.), оскільки «череда» є, а «пастуха» немає (можливо, ним виявиться одна з невідомих ще планет Сонячної системи) [178, VIII, 577-582].
Ядро комети складається з льоду, всередині ущільненого, а зовні пористого. Поки до Сонця далеко, температура комети становить -260 °С.
Основа льоду (понад 80 %) — вода, решта — тверда вуглекислота. Кометний лід до того ж перемішаний з пилом і кам’янистою речовиною. З такого космічного пороху, з кометного пилу, каміння і льоду, можливо, зліпилися і виплавилися Земля та інші планети майже 4,5 млрд років тому. На відстані 4,5 а. о. від Сонця відкритий лід починає випаровуватися, а всередині орбіти Землі ядро комети може втрачати 30-40 тонн пари щосекунди. Але найвражаючіше — це підкорові вибухи. Ніби рвуться глибинні міни незрозумілої природи. Це головна загадка комет [178, VIII, 583-584].Дуже близьке проходження біля Сонця загрожує ядру комети розривом на частини, що вже неодноразово відбувалося. Але якщо комета благополучно минала небезпечну відстань, вона, понуртувавши ще якийсь час, «заспокоюється» і застигає до чергової зустрічі з Сонцем. Наприклад, відома комета Галлея «розмерзається» на кожному такому витку метрів на 200, а коли близько 100 тис. років тому її «захопив» Нептун, це було космічне тіло неабияких розмірів (у діаметрі майже сто кілометрів). Бурхливе життя комет, які складаються з найдавнішої в нашій планетній системі речовини, поблизу Сонця і планет-гігантів у десятки тисяч разів коротше за життя Землі або Сонячної системи. Якщо крижину-комету помістити подалі від планетних орбіт і від сфери притягання сусідніх зірок, комета могла б існувати мільярди років. Це далеке царство морозу (-270 °С) охоплює близько 100 млрд комет і називається хмарою Оорта. Вони також є сонячною сім’єю і їх також тягне до Сонця, але перебувають вони на безпечній відстані від нього. Тільки зрідка обурливе зближення якої-небудь зірки з Сонячною системою призводить до зміни їхніх орбіт і хтось з них прямує просто в сонячний жар. Хмара Оорта при цьому розглядається деякими астрономами як сховище «будматеріалів», що використовувалося мільярди років тому під час «будівництва» планет [178, VIII, 585~586\. Можливо, наші далекі предки знали про цю хмару морозу в нашій Сонячній системі, де «панувала» « Свиня льодяного болота»?