Планети юпітеріанської групи
І^Опітер — друга за яскравістю планета після Венери. Це планета-гігант, що містить у собі понад 2/3 маси всієї нашої планетної системи (її об’єм, наприклад, у 1300 разів більший, ніж Землі).
А супутники, що обертаються навколо Юпітера як центрального світила, нагадують зменшену модель Сонячної системи. Юпітер являє собою гігантську кулю з водню, практично його хімічний склад збігається із сонячним, хоча температура дуже низька (-140 °С). Уся поверхня Юпітера — величезний океан зрідженого молекулярного водню, а його ядро (що перевищує 15 мас Землі) складається з каменю і металів. У Юпітера виявлено 16місяців: два з них — Іо і Європа — розміром з наш Місяць, а два інші — Ганімед і Каллісто — перевищують його в діаметрі в півтора рази (Каллісто за розмірами дорівнює Меркурієві). Походження супутників загадкове: половина з них рухається навколо Юпітера у зворотному напрямку [178, VIII, 545-553].Тьмяне світло Сатурна, що має матово-білий відтінок, а також дуже повільний рух по небу створив планеті погану славу, і народження під знаком Сатурна вважалося недоброю ознакою. Як і Юпітер, Сатурн переважно складається з водню і гелію. У центрі планети — масивне ядро (до 20 земних мас) з каменю, заліза і, можливо, льоду (тобто суміші з кристалів води, метану й аміаку). Кільця Сатурна (як і інших планет) — це залишки величезної навколопланетної хмари завдовжки в багато мільйонів кілометрів. Основну масу кілець Сатурна становлять частки метрових розмірів. Ці сніжні тіла обертаються навколо Сатурна зі швидкістю близько 10 км/с. Основна частина системи кілець Сатурна завширшки 60 тис. км. До 1995 р. у Сатурна було виявлено 22 супутники, які названі на честь героїв античних міфів про титанів і гігантів. Майже всі ці космічні тіла світлі та складаються переважно з водяного льоду. В найбільших супутників формується внутрішнє кам’янисте ядро. Найбільший супутник Сатурна — Титан — важить у 20 разів більше від усіх інших супутників разом узятих.
Це другий за величиною (після юпітеріанського Ганімеда) супутник планети в Сонячній системі: його діаметр 5150 км — більший, ніж у Меркурія. У зворотному напрямку обертається найтемніший і найдальший супутник Сатурна — Феба. Та обставина, що у двох сусідніх планет — Сатурна і Юпітера — на зовнішніх межах їх супутникових систем розміщуються зворотні супутники, вказує на подібність походження цих загадкових об’єктів [178, VIII, 554-560].Уран був відкритий 1781 р. Найприкметніша особливість цієї планети в тому, що вона обертається «лежачи на боці» (навіть трохи «вниз головою»). Під газовою оболонкою завтовшки близько 8 тис. км (третина радіуса планети) має розташовуватися щільний океан з води, аміаку і метану з температурою поверхні 2200 °С, а атмосферний тиск на рівні океану становить 200 тис. земних атмосфер. Ядро планети — залізно-кам’яне з твердих порід з температурою 7000 °С і тиском 6 млн атмосфер. У планети Уран відомо 15 супутників, і вона володіє, як і Сатурн, системою планетних кілець. Кільця Урана — це набір з дев’яти чорних кам’янистих «павутинок» завширшки усього від 1 до 10 км (тільки зовнішнє кільце в най- ширшій частині досягає 96 км) [178, VIII, 561-564].
Нептун був відкритий 1846 р. За своєю будовою і складом він схожий на Уран. У Нептуна також є супутники. Супутник Тритон виявився незвичайним: він рухається в напрямку, протилежному обертанню самої планети (як і чотири зовнішніх супутники Юпітера і найдальший зовнішній супутник Сатурна — Феба). Тритон — єдиний відомий внутрішній зворотний супутник. Супутники Нептуна чорні й покриті кратерами. Нептун, як і Юпітер, Сатурн та Уран, має кільця, однак вони не повні. Ці розірвані кільця називають дугами, або арками [178, VIII, 565-567].
У 1930 р. була відкрита дев’ята планета Сонячної системи — Плутон, а 1978 р. її супутник — Харон. Плутон — найменша серед великих планет (менша за Меркурія). Складається Плутон, очевидно, зі скельних порід і льоду. Поверхня Плутона покрита метановим льодом і тому має сіруватий відтінок на відміну від червонуватого Харона, на якому переважають звичайні скельні породи і водяний лід.
Температура біля поверхні планети при її максимальному наближенні до Сонця становить близько -215 °С. Англійським астрономом Р. Літлтоном висловлена гіпотеза, за якою Плутон у минулому був супутником Нептуна [178, VIII, 568-570].Деякі додаткові характеристики планет наведені в першому томі цього видання (с. 18), а також у табл. 12.
ДЕЯКІ ДОДАТКОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПЛАНЕТ СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ
Таблиця 12
| Планета | Діаметр, км | Маса, кг | Кількість супутників |
| Меркурій | 4878 | 3,28 х 1023 | — |
| Венера | 12102 | 4,87 х 1024 | — |
| Земля | 12756 | 5,98 х 1024 | 1 (Місяць) |
| Марс | 6794 | 6,42 х 1023 | 2 |
| Юпітер | 142800 | 1,9 х 1027 | 16 |
| Сатурн | 120000 | 5,7 х 1026 | 18 |
| Уран | 51800 | 8,7 х 1025 | 15 |
| Нептун | 48600 | 1,03 х 1026 | 8 |
| Плутон | 2290 | 1,3 х 1022 | 1 |
* * *
^Іаша Сонячна система, як ми бачили, зберігає ще багато нерозгаданих таємниць. Наприклад:
• незрозуміла природа відносно повільного обертання Сонця, що, на думку деяких астрономів, могло бути спричинене якоюсь давньою катастрофою (близьким проходженням поблизу Сонця іншої зірки);
• нез’ясовано остаточне формування системи Земля — Місяць, зрозуміло тільки, що вони мають подібне (або спільне) походження.
Можливо, їх виникнення, як подвійної планети, також відбулося внаслідок якогось космічного катаклізму, що зруйнував колись спільну для них протопланету;• не цілком, очевидно, з’ясовані причини «епохи великого бомбардування» близько 4 млрд років тому, відбитки якого зафіксовані практично на всіх небесних тілах Сонячної системи. Чи не є воно також наслідком вторгнення великого небесного тіла з глибин Космосу, що призвело до багаторазових зіткнень, які тоді формували протопланети?
• не отримано відповіді про механізми виникнення життя на Марсі та причини його загибелі, що може припускати схожі сценарії і для інших планет Сонячної системи;
• залишаються питання про причини виникнення поясу астероїдів, розташованого на місці гіпотетичної «п’ятої планети», про загибель якої збереглися шумеро-аккадські і давньогрецькі перекази (Нібіру і Фаетон);
• незрозуміло, яке небесне тіло утримує кометну «родину» за межами орбіти Плутона і чи не вказує це явище на існування ще однієї, не названої поки що планети?
• не розгадане явище підкорових вибухів у ядрах комет, як і сама природа їх виникнення в «царстві морозу» — хмарі Оорта;
• не отримано вичерпних пояснень з приводу зворотного обертання Венери, багатьох супутників планет-гігантів і подібного незвичайного обертання навколо Сонця планети Уран;
• залишається загадковим походження планети Плутон, яка і за своїми розмірами, і за властивостями більше нагадує крижані супутники пла- нет-гігантів. Якщо він справді колись був таким, то що могло «викинути» його на самостійну орбіту?
• у сучасних астрономів немає впевненості в тому, що Плутон є «останньою» планетою Сонячної системи, оскільки протягом трьох минулих століть було відкрито додатково три планети, кожна з яких вважалася «останньою» (XVIII ст. — Уран, ХІХ ст. — Нептун, ХХ ст. — Плутон).
Як бачимо, нерозгаданих загадок у здавалося б відомій нам Сонячній системі, нашому рідному космічному «домі», залишилося досить багато і подальше вивчення її історії може дати несподівані результати. Можливо, деякі з них були відомі вже в незапам’ятні часи нашим далеким пращурам, що ставилися до планет і сузір’їв, як до живих божественних сутностей, даючи їм відповідні імена. У наступних главах ми розглянемо короткі характеристики цих планетарних божеств, що зберегла для нас античність.