<<
>>

Планети юпітеріанської групи

І^Опітер — друга за яскравістю планета після Венери. Це планета-гігант, що мі­стить у собі понад 2/3 маси всієї нашої планетної системи (її об’єм, наприклад, у 1300 разів більший, ніж Землі).

А супутники, що обертаються навколо Юпітера як центрального світила, нагадують зменшену модель Сонячної системи. Юпітер являє собою гігантську кулю з водню, практично його хімічний склад збігається із со­нячним, хоча температура дуже низька (-140 °С). Уся поверхня Юпітера — величез­ний океан зрідженого молекулярного водню, а його ядро (що перевищує 15 мас Землі) складається з каменю і металів. У Юпітера виявлено 16місяців: два з них — Іо і Європа — розміром з наш Місяць, а два інші — Ганімед і Каллісто — перевищу­ють його в діаметрі в півтора рази (Каллісто за розмірами дорівнює Меркурієві). Походження супутників загадкове: половина з них рухається навколо Юпітера у зворотному напрямку [178, VIII, 545-553].

Тьмяне світло Сатурна, що має матово-білий відтінок, а також дуже повіль­ний рух по небу створив планеті погану славу, і народження під знаком Сатурна вважалося недоброю ознакою. Як і Юпітер, Сатурн переважно складається з водню і гелію. У центрі планети — масивне ядро (до 20 земних мас) з каменю, заліза і, мож­ливо, льоду (тобто суміші з кристалів води, метану й аміаку). Кільця Сатурна (як і інших планет) — це залишки величезної навколопланетної хмари завдовжки в ба­гато мільйонів кілометрів. Основну масу кілець Сатурна становлять частки метро­вих розмірів. Ці сніжні тіла обертаються навколо Сатурна зі швидкістю близько 10 км/с. Основна частина системи кілець Сатурна завширшки 60 тис. км. До 1995 р. у Сатурна було виявлено 22 супутники, які названі на честь героїв античних міфів про титанів і гігантів. Майже всі ці космічні тіла світлі та складаються пере­важно з водяного льоду. В найбільших супутників формується внутрішнє кам’яни­сте ядро. Найбільший супутник Сатурна — Титан — важить у 20 разів більше від усіх інших супутників разом узятих.

Це другий за величиною (після юпітеріанського Ганімеда) супутник планети в Сонячній системі: його діаметр 5150 км — більший, ніж у Меркурія. У зворотному напрямку обертається найтемніший і найдальший су­путник Сатурна — Феба. Та обставина, що у двох сусідніх планет — Сатурна і Юпіте­ра — на зовнішніх межах їх супутникових систем розміщуються зворотні супутники, вказує на подібність походження цих загадкових об’єктів [178, VIII, 554-560].

Уран був відкритий 1781 р. Найприкметніша особливість цієї планети в тому, що вона обертається «лежачи на боці» (навіть трохи «вниз головою»). Під газовою оболонкою завтовшки близько 8 тис. км (третина радіуса планети) має розташовуватися щільний океан з води, аміаку і метану з температурою поверхні 2200 °С, а атмосферний тиск на рівні океану становить 200 тис. земних атмосфер. Ядро планети — залізно-кам’яне з твердих порід з температурою 7000 °С і тиском 6 млн атмосфер. У планети Уран відомо 15 супутників, і вона володіє, як і Сатурн, системою планетних кілець. Кільця Урана — це набір з дев’яти чорних кам’яни­стих «павутинок» завширшки усього від 1 до 10 км (тільки зовнішнє кільце в най- ширшій частині досягає 96 км) [178, VIII, 561-564].

Нептун був відкритий 1846 р. За своєю будовою і складом він схожий на Уран. У Нептуна також є супутники. Супутник Тритон виявився незвичайним: він рухається в напрямку, протилежному обертанню самої планети (як і чотири зов­нішніх супутники Юпітера і найдальший зовнішній супутник Сатурна — Феба). Тритон — єдиний відомий внутрішній зворотний супутник. Супутники Нептуна чорні й покриті кратерами. Нептун, як і Юпітер, Сатурн та Уран, має кільця, од­нак вони не повні. Ці розірвані кільця називають дугами, або арками [178, VIII, 565-567].

У 1930 р. була відкрита дев’ята планета Сонячної системи — Плутон, а 1978 р. її супутник — Харон. Плутон — найменша серед великих планет (менша за Меркурія). Складається Плутон, очевидно, зі скельних порід і льоду. Поверхня Плутона покрита метановим льодом і тому має сіруватий відтінок на відміну від червонуватого Харона, на якому переважають звичайні скельні породи і водя­ний лід.

Температура біля поверхні планети при її максимальному наближенні до Сонця становить близько -215 °С. Англійським астрономом Р. Літлтоном вис­ловлена гіпотеза, за якою Плутон у минулому був супутником Нептуна [178, VIII, 568-570].

Деякі додаткові характеристики планет наведені в першому томі цього ви­дання (с. 18), а також у табл. 12.

ДЕЯКІ ДОДАТКОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ПЛАНЕТ СОНЯЧНОЇ СИСТЕМИ

Таблиця 12

Планета Діаметр, км Маса, кг Кількість супутників
Меркурій 4878 3,28 х 1023
Венера 12102 4,87 х 1024
Земля 12756 5,98 х 1024 1 (Місяць)
Марс 6794 6,42 х 1023 2
Юпітер 142800 1,9 х 1027 16
Сатурн 120000 5,7 х 1026 18
Уран 51800 8,7 х 1025 15
Нептун 48600 1,03 х 1026 8
Плутон 2290 1,3 х 1022 1

* * *

^Іаша Сонячна система, як ми бачили, зберігає ще багато нерозгаданих таємни­ць. Наприклад:

• незрозуміла природа відносно повільного обертання Сонця, що, на дум­ку деяких астрономів, могло бути спричинене якоюсь давньою катастро­фою (близьким проходженням поблизу Сонця іншої зірки);

• нез’ясовано остаточне формування системи Земля — Місяць, зрозуміло тільки, що вони мають подібне (або спільне) походження.

Можливо, їх виникнення, як подвійної планети, також відбулося внаслідок якогось космічного катаклізму, що зруйнував колись спільну для них протопла­нету;

• не цілком, очевидно, з’ясовані причини «епохи великого бомбардуван­ня» близько 4 млрд років тому, відбитки якого зафіксовані практично на всіх небесних тілах Сонячної системи. Чи не є воно також наслідком вторгнення великого небесного тіла з глибин Космосу, що призвело до багаторазових зіткнень, які тоді формували протопланети?

• не отримано відповіді про механізми виникнення життя на Марсі та причини його загибелі, що може припускати схожі сценарії і для інших планет Сонячної системи;

• залишаються питання про причини виникнення поясу астероїдів, розташованого на місці гіпотетичної «п’ятої планети», про загибель якої збереглися шумеро-аккадські і давньогрецькі перекази (Нібіру і Фаетон);

• незрозуміло, яке небесне тіло утримує кометну «родину» за межами ор­біти Плутона і чи не вказує це явище на існування ще однієї, не названої поки що планети?

• не розгадане явище підкорових вибухів у ядрах комет, як і сама природа їх виникнення в «царстві морозу» — хмарі Оорта;

• не отримано вичерпних пояснень з приводу зворотного обертання Венери, багатьох супутників планет-гігантів і подібного незвичайного обертання навколо Сонця планети Уран;

• залишається загадковим походження планети Плутон, яка і за своїми розмірами, і за властивостями більше нагадує крижані супутники пла- нет-гігантів. Якщо він справді колись був таким, то що могло «викинути» його на самостійну орбіту?

• у сучасних астрономів немає впевненості в тому, що Плутон є «остан­ньою» планетою Сонячної системи, оскільки протягом трьох минулих століть було відкрито додатково три планети, кожна з яких вважалася «останньою» (XVIII ст. — Уран, ХІХ ст. — Нептун, ХХ ст. — Плутон).

Як бачимо, нерозгаданих загадок у здавалося б відомій нам Сонячній си­стемі, нашому рідному космічному «домі», залишилося досить багато і подальше вивчення її історії може дати несподівані результати. Можливо, деякі з них були відомі вже в незапам’ятні часи нашим далеким пращурам, що ставилися до пла­нет і сузір’їв, як до живих божественних сутностей, даючи їм відповідні імена. У наступних главах ми розглянемо короткі характеристики цих планетарних бо­жеств, що зберегла для нас античність.

<< | >>
Источник: Людство і віра: витоки народів і релігій: наук.-публ. вид. У 4 т. 3-тє вид., стереотип. / Г. В. Щокін. Київ : Міжрегіональна Академія управління персоналом,2020. 2220 с. : іл.. 2020

Еще по теме Планети юпітеріанської групи: