Для опису основних характеристик давніх планетарних божеств скористаємося найвідомішою греко-римською міфологією і статтями про неї в енциклопедії «Міфи народів світу» [90, І, ІІ]. Почнемо, певнаріч, із солярного божества, за яким, проте, не завжди визнавалося панування в нашій системі.
Богом Сонця в давньогрецькій міфології був Геліос (або Гелій) — син до- олімпійських богів-титанів, брат Місяця — Селени і Еос — богині вранішньої зорі, яка народила зірки і вітри.
За свідченнями відомого релігієзнавця А. Тахо-Годі, Геліос є найдавнішим доолімпійським божеством, який своїм стихійним життям дарує життя і карає сліпотою злочинців. Перебуваючи високо в небі, Геліос бачить справи богів та людей, і найчастіше — погані. «Всевидящого» Геліоса закликають у свідки і месники. Бог сонця зображується у сліпучому світлі і сяйві, з палаючими страшними очима, у золотому шоломі, на золотій колісниці. Він живе в дивовижному палаці в оточенні чотирьох пір року, на престолі з коштовного каміння. На міфічному острові Тринакрія пасуться череди гладких білосніжних биків Геліоса. Удень Геліос мчить по небу на вогненній четвірці коней, а вночі спускається до заходу й у золотій чаші перепливає море до місця свого сходу. Потомство Геліоса часто вирізнялося зухвалістю (наприклад, Фаетон) і схильністю до чаклунських хтонічних сил. У пізній античності Геліос нерідко ототожнюється з олімпійцем Аполлоном. У римській міфології Геліосу відповідає Соль, який також ототожнюється з Аполлоном [90, І, 271].