Скіфські племена, географічний розподіл яких у межах Європи поданий Геродотом [29], у зв’язку з археологічними знахідками локалізуються в такий спосіб [89, 173].
У Скіфії, як відомо, Геродот розрізняв східну, степову частину, зайняту кочівниками, і західну, заселену хліборобами. Частина кочівників жила переважно у степовому Криму, північніше таврів, а скіфи царські жили в степах басейну нижнього Дніпра.
Скіфи-хлібороби, або боресфеніти, заселяли нижнє Подніпров’я, а особливе скіфське плем’я алазонів жило по Бугу, там, де він зближається з Дністром. Якщо осілі скіфи-орачі, за Геродотом, жили вище алазонів, отже, в басейні середнього і верхнього плину Бугу, сягаючи далі на захід до Карпат і на південь до Дунаю, то скіфи царські, які кочували в степах Північного Причорномор’я, доходили до Дону, який слугував кордоном між ними і савроматами [89, 174].На захід і північ від скіфів жили переважно не скіфські племена: на заході по ріці Морошу жили агафірси, на північ від скіфів-орачів жили неври (звичаї яких, за Геродотом, були скіфськими), північніше скіфів царських жили гелоно-будини, а на сході, як спостережено, — савромати (вони говорили, за Геродотом, на скіфській «перекрученій» мові і відрізнялися від скіфів низкою звичаїв). Прикубанські племена були відомі грекам як меоти і синди. На північ від савроматів, у басейні верхнього Дону і північніше, жили тисагети, а поряд з ними, очевидно, у басейні Тоболу (у південній його частині), жив народ іірки (і тисагети, й іірки були мисливцями). Найближчими сусідами савроматів, що займали територію від Дону до Аралу і від Кавказу до Волги, були в Азії скіфо-сакські племена масагетів, що жили на півночі до озера Балхаш, а на сході до Тянь-Шаню і Паміру. Саки, у свою чергу, поділялися, очевидно, на дві групи: сирдар’їнських і семиріченських. Перші, за Птолемеєм, називалися сирдар’їнськими, або яксартськими (до останніх належали і фергано-алайські саки, що разом з тянь-шанськими утворювали групу саків- амюргіїв або хаомоварга). Від яксартських саків відрізнялися саки семиріченські [89, 174].
На схід від іірків, за Геродотом (отже, в північно-східному Казахстані), жили інші скіфи, «прибулі в цю місцевість після відокремлення від скіфів царських» [29, IV, 22]. Тут починалася «земля кам’яниста і нерівна», пройшовши яку можна опинитися біля «підніжжя високих гір», де жили аргіпеї (за Геродотом, вони були плішивими від народження, як чоловіки, так і жінки). На схід від аргіпеїв проживали іседони, а на північ від іседонів і аргіпеїв жили «одноокі люди», аримаспи; над аримаспами — грифи, що стережуть золото, а ще вище гіпер- бореї, які сягають моря [29, IV, 13, 25-25]. На думку відомого археолога С. Ру- денка, під іседонами варто розуміти «іседонів скіфських», які живуть у Східному Туркестані, і «іседонів західних», які жили у східному Тянь-Шані (також іранського походження). Аргіпеї, цілком ймовірно, розміщалися в західних передгір’ях Тарбагатая й у верхів’ях ріки Іртиш. На північ від них у Гірському Алтаї жили «грифи, що стережуть золото» (очевидно, назва племен, що жили в середині I тис.
до н. е. у Гірському Алтаї, не була відомою давнім грекам, крім їхнього легендарного найменування) [89, 175-176].
На рис. 25 представлена складена С. Руденком карта розселення скотарських племен у УІІ-ІУ ст. до н. е.
Рис. 25. Карта розселення скотарських племен у VII—IV ст. до. н. е. [89, 175]
Якщо про племена, що жили на захід від Алтаю, ми маємо відомості античних авторів, то про племена, що жили на схід і південний схід від Алтаю, відомості можна почерпнути з китайських династичних хронік. На Алтаї і південніше жили юечжі. На південь від них — усуни (іседони), давні чіді. На схід від юечжів і усунів жили хуни, які межували на сході з племенами дун-ху. Володіння хунів простиралися за Байкал. Отже, грецькі «грифи, що стережуть золото», — це, ймовірно, китайські юечжі, під якими різні автори розуміють або тохаро-, або іраномов- ні племена [89, 176].
Причорноморські скіфи і середньоазійські саки при яскраво вираженому європеоїдному типі мали світлу шкіру, русяве волосся, «широку безбороду зовнішність», «м’ясисту» фігуру. Азійські аргіпеї відрізнялися деякою монголоїдністю (за Геродотом, вони були плосконосими і широколицими).
Хуни і дун-ху були монголоїдними. В юечжів і усунів-іседонів антропологічний тип міг бути змішаним, в основному, з європеоїдним, але з монголоїдною домішкою. Краніологічні дослідження підтверджують європеоїдність племен, що жили у скіфські часи у степах Східної Європи й Азії від Подніпров’я на Заході до Паміру на сході. На Памірі в цей час виявлений своєрідний індо-афганський тип населення. Скіфи, савромати, саки, а також масагети і юечжі говорили, імовірно, на діалектах північноіранської мовної групи, що різняться між собою. На мовах цієї ж групи говорили, очевидно, і аргіпеї, які «відділилися від скіфів царських». Дун-ху, мабуть, говорили на прото- монгольській мові, а значна частина племен, що входили в хунський союз, — на діалектах тюркської мовної групи [89, 176-178].Основним заняттям європейських і азійських племен у розглянуту епоху було пастуше скотарство, полювання, частково землеробство. Хуни, наприклад, сіяли просо. Як на заході у скіфів і саків, так і на сході у хунів землеробство було вже плужним. Основним мисливським і військовим озброєнням був лук зі стрілами. Користувалися також списами, кинджалами, мечами й бойовими сокирами. Житла цих племен також були схожі: аргіпеї жили в конусоподібних куренях, покритих повстю; східні племена усунь і ухуань жили в круглих хатинах або юртах, обтягнутих повстю; скіфи користувалися круглими кибитками, також вкритими повстю. Патріархальна родина з екзогамною формою шлюбу була характерною для всіх скотарських племен цього часу. Однак, незважаючи на панування патріархального ладу в ряді племен (зокрема, у масагетів), спостерігалися ще риси пережиткового матріархату. Наприклад, однаковим становищем з чоловіками користувалися жінки в іседонів-усунів, у сарматів, в ухуаньців. У багатьох племен відзначений звичай левірату — звичай женитися на мачухах і невістках після смерті їхніх чоловіків (тобто батька й братів), щоб не припинився рід. Структура скотарських суспільств складалася з ієрархічно взаємозалежних колективів: на чолі окремого стійбища стояв глава родини; група стійбищ представляла родову громаду під началом глави роду; родові громади становили плем’я на чолі зі старійшинами і вождями.
Усі важливі питання вирішувалися радами старійшин. Практикувалося рабство (за рахунок військовополонених) [89, 179-187].Схожими були і релігійні обряди скотарських племен Євразійського степу. Ухуаньці, наприклад, приносили жертви Небу, Землі, Сонцю, Місяцеві, зіркам і покійним старійшинам (у жертву приносили биків і баранів). Хуни приносили свої жертви духам, предкам, небу і землі за місячним календарем. Вождь хунів щоранку поклонявся Сонцю, увечері молився Місяцеві. У скіфів верховною богинею, як відзначалося, була богиня вогню. Масагети особливо шанували Сонце і приносили йому в жертву коней. Кістки жертовних тварин як скіфи, так і ухуаньці, спалювали. Особливо варто вирізнити культ меча, пов’язаного у скіфів з богом війни. З культом предків був тісно пов’язаний поховальний обряд [89, 188].
Варто нагадати, що початок проникненню в глибини Азії протоіндоєвропей- ських племен поклали носії Афанасіївської і Андроновської культур: перша виникла ще в епоху енеоліту (III — початок II тис. до н. е.) у Південному Сибіру (названа так за могильником біля м. Афанасіївка у Хакасії, що займає західну частину Міну- синської улоговини, по лівобережжю Єнісею і північні схили Західного Саяну), а друга — в епоху бронзи (II тис. до н. е.) у Західному Сибіру, Казахстані і Південному Приураллі. Нащадками андроновців виявилися, як зазначалося, численні сакські племена, а нащадків афанасіївців ми розглянемо нижче.