Скіфи
У другому періоді раннього залізного віку (УІІ-ІІ ст. до н. е.) територію від Карпат до Монголії займала кочова спільність скіфів, основою якої були іраномовні племена: у Північному Причорномор’ї — скіфи; між Волгою й Уралом — савромати; на схід від Каспію (Середня Азія) — масагети; у Киргизії і Казахстані — саки.
Своє походження скіфи, як і іраномовні кіммерійці, ведуть, очевидно, від різних племен Зрубної культури. Для Скіфської культури характерне широке використання курганного поховального обряду, бронзових казанів, дзеркал, залізної зброї, «звіриного стилю» у мистецтві й конярства у господарстві. Відома також велика кількість скіфських городищ і поселень. Скіфська культура зазнала впливу перед- ньоазійської та грецької культур. Після вторгнення в Північне Причорномор’я сарматських племен, а пізніше — готів і гунів, Скіфська культура поступово зникає. Контакти зі скіфами мали і кельти, що знайшло відображення у їхньому стилі мистецтва [14, 156, 163].У УІІ-УІ ст. до н. е. скіфи провели ряд походів на Близький Схід, де брали участь в ассиро-вавилонській війні то на одному, то на іншому боці. У 673 р. до н. е. у ході війни з Ассирією загинув скіфський цар Ішпакай. Його спадкоємець Партатуа уклав з ассирійцями мир і напав на мідян. Син Партатуа Мадій розгромив мідійського царя Кіаксара й встановив скіфську гегемонію у Передній Азії. У захопленій Мідії скіфи створили свою державу Ішкуза, що проіснувала з 652 до 625 р. до н. е. На чолі з Мадієм скіфи пройшли через Месопотамію, Сирію, Палестину до Єгипту, де фараон Псамметіх Iпідніс Мадію дарунки. Скіфи брали також участь у розгромі ассирійської Ніневії (612 р. до н. е.) на боці вавилоно-мідійсь- кої коаліції. Після зрадницького убивства мідійським царем Кіаксаром скіфських вождів у 600 р. до н. е. починається повернення скіфів у Північне Причорномор’я, що завершилося в 580-х роках до н. е.
[14, 167].Наприкінці VI ст. до н. е. скіфи вистояли у війні проти персів — також іра- номовного народу, що з’явився на Іранському нагір’ї в II тис. до н. е., осівши переважно в місцевості Парса (звідси і їхня назва). Найбільший розквіт скіфи пережили в IV ст. до н. е., коли на чолі Скіфії стояв цар Атей (загинув під час скіфо-македонського конфлікту в 399 р. до н. е., у 90-літньому віці). Велика Скіфія — скіфська держава — розташовувалася на місці нинішньої України, захоплюючи й прилеглі території (наприклад, частину малоазійської Фракії, яку скіфи розділили з Македонією Філіпа II, батька Александра Македонського). До складу Скіфської держави входили: каліпіди, алазони, скіфи-орачі, скіфи-хлібо- роби, скіфи-кочівники і царські скіфи (при цьому власне скіфами-іранцями були двоє останніх). Каліпідів сучасні дослідники пов’язують з греками, алазонів — із фракійцями, скіфів-орачів і скіфів-хліборобів — зі слов’янами (імовірно, це сколот- ський союз носіїв Чорноліської культури). На чолі держави стояло три царі, що походили з одного правлячого роду царських скіфів. Відповідно до писемних джерел до царської династії належали: Прототій, Мадій, Спаргапіф, Лік, Гнур, Савлій, Іданфірс, Аргот, Аріаніф, Скіл, Октамасад, Атей, Агар. Царська влада була спадкоємною. Царі виконували також судові і частково жрецькі функції. Скіфське суспільство поділялося на три стани: військову аристократію, жерців і рядових общинників (хліборобів та скотарів). Існувало рабство. Родовід скіфів вівся по чоловічій лінії. Практикувалося багатоженство. Скіфська держава являла собою військову організацію, де воїнами були всі дорослі чоловіки і більшість жінок. Коли в 331 р. до н. е. 30-тисячне військо непереможного Александра Македонського на чолі з полководцем Зопіріоном вдерлося у межі Скіфії, то воно було повністю знищене [14, 169, 172-173].