Сказання про Кумарбі
^Іайбільше відображення хуритські релігійно-міфологічні уявлення знайшли в хетських епічних творах про Кумарбі. У першому з них («Про царювання на небесах») йдеться про зміну трьох поколінь богів.
За старих часів на небі царював бог Алалу, і навіть могутній бог неба Ану (Ан) прислужував йому. Після дев’яти років правління Алалу Ану виганяє його на землю і запановує на небесах. Йому прислужує Кумарбі, але через дев’ять років також повстає проти нього. Ану з переляку тікає, злітаючи на небо, але Кумарбі наздоганяє його й оскоплює. Радісному Ку- марбі Ану передвіщає народження трьох грізних богів: Тешуба, його помічника Ташмішу і річки Аранзах (хуритська назва Тигру). Почувши це, Кумарбі випльовує сперму Ану (але, мабуть, не всю, оскільки окремі фрагменти міфу оповідають про народження з голови Кумарбі Тешуба і двох інших богів, яких не називав Ану). Земля вагітніє і народжує двох дітей (можливо, від сімені Ану, виплюнутого Ку- марбі).Очевидно, до цього ж циклу належить уривок, у якому йдеться, що Тешуб зажадав убити Кумарбі. Ану намагається переконати його відмовитися від свого наміру і, мабуть, пропонує зробити царем Еа. Тешуб зрештою все-таки скидає Кумарбі і посідає небесний престол. Потім, очевидно, відбуваються події, описані в міфі про короткочасне царювання на небесах бога-хранителя (KAL), який перемагає Тешуба і за згодою Еа (в цьому уривку він назначає і скидає небесних правителів) сходить на престол. Проте незадоволений його правлінням, Еа усуває KAL. Тешуб разом зі своїм візиром Нінуртою (хурит. Аштабі) калічить KAL, і той визнає владу Тешуба.
У «Пісні про Уллікуме» Кумарбі, скинутий Тешубом, намагається помститися йому і повернути втрачену владу. Для цього, поєднавшись зі Скелею, він народжує кам’яне чудовисько — сліпого і глухого Уллікуме, покликаного зруйнувати священне місто Тешуба Куммію і скинути узурпатора. За дорученням Кумарбі боги Ірширри несуть немовля в море і кладуть на плече Убеллурі — велетня, який підтримує Всесвіт.
Уллікуме росте не по днях, а щогодини і через 15 днів досягає неба. Першим його помічає Шиміге і повідомляє Тешубу. Стривожений Тешуб разом зі своїм братом Ташмішу і сестрою Шавушкою вирушає на гору Хаззі подивитися на чудовисько. Його вигляд викликає у богів тремтіння. Шавушка намагається вбити Уллікуме своїми чарами, але безуспішно: Кумарбі завбачливо (очевидно, тому що раніше Шавушка зачарувала і знищила інше чудовисько — Хедамму) створив його, як відзначалося, сліпим і глухим. Тешуб скликає богів і готується до битви. Але боги безсилі перед кам’яним чудовиськом. Лише Еа різаком, який належить богам низу (ним у минулі часи земля була відокремлена від неба), вдається відрізати Ул- лікуме від Убеллурі і тим позбавити сили.У хетському викладі дійшов також міф про народженого Кумарбі і дочкою моря Шертабшухурі змія Хедамму, ненаситне чудовисько, що знищує людство. З ним вдається впоратися лише Іштар Ніневійській (Шавушці), яка скорила його своїми чарами. Важко судити, зазначає релігієзнавець М. Хачикян, належить цей міф до циклу про Кумарбі чи є самостійним твором [90, II, 608].
Основні боги хуритського пантеону наведені в табл. 18.
Як ми бачили з наведеного вище, одним з найдавніших божеств хуритського пантеону (ще дошумерского періоду) є матріархальна Ішхара, культ якої був поширений по всій Передній Азії і зустрічається також у Балкано-Дунайському регіоні, але свідчення його майже не збереглися. Відомо тільки, що пізніше це архаїчне матріархальне божество було ототожнене з богинею Іштар (уособлення планети Венера) і було (як і лунарні божества) гарантом вірності клятви. Проте
Таблиця 18
ОСНОВНІ БОГИ ХУРИТСЬКОГО ПАНТЕОНУ [90]
| Боги | Основні характеристики |
| Ішхара— архаїчне божество невідомого походження у релігії деяких народів Передньої Азії | Варіанти імені (сягають, імовірно, глибини доісторичної епохи — дошумерсь- кого мовного субстрату) поширені по всій Передній Азії (у Еламі — Ашхара, у Вавилонїї — Ешхара, у хуритів — Ішхара). Спочатку, очевидно, богиня родючості', в аккадському епосі про Гільгамеша, де Ішхара замінює богиню Іштар, той укладає з нею священний шлюб. 3 Іштар-поборницею ідентифікується пізніше. Крім того, Ішхара — «володарка справедливості і суду», її іменем гарантується вірність клятві. Ішхара також мати «сімки» — групи демонічних істот. Емблемою Ішхар є скорпіон, а також сузір’я Скорпіона |
| Кумарбі — «батько богів» | Син бога неба Ану, батько Тешуба. Дружина Кумарбі — Шалаш (Шалуш). Вшановувався як бог зерна і зображувався, очевидно, як божество з колоссям у руці. Ототожнювався з Дагоном, Ілу й Енлілем у шумеро-аккадській і західносемітській міфологіях |
| Кужух — бог місяця | Зазвичай зображувався з півмісяцем на головному уборі. Гарант клятви (його епітет — «господар клятви»). Згадується в міфі про Срібло, Срібло, прихильник Кумарбі, загрожує прихильникам Тешуба Кужуху й Шиміге смертю. Відповідає шумеро-аккадському Сіну, хетському і лувійскому Арму |
| Тешуб — бог грозовиці | Його дружина — Хебат. Тешуб очолює богів актуального сьогодення. Згідно з теогонічним циклом про зміну поколінь богів батько Тешуба — Кумарбі (бог Ану, переможений Кумарбі, залишає в ньому своє сім’я, внаслідок чого Тешуб виходить з голови Кумарбі). Тешуб скидає свого батька з небесного престолу. Кумарбі народжує сина-месника Уллікумме, покликаного повернути йому владу на небесах. Тешуб перемагає Уллікумме, а потім — бога-хранителя (KAL) і бога Срібло, які також претендують на небесний престол. По мірі поширення хуритського культурного впливу міфи про Тешуба, його обрядові зображення (зокрема, в образі бика) і богів його свити (брата Ташмішу та ін.) значно поширилися в межах Хетського царства |
| Уллікумме — «руйнівник Куммії» (?) | Сліпе і глухе кам’яне чудовисько, створене Кумарбі, щоб знищити Тешуба і повернути втрачену владу на небесах. За допомогою Еа Тешуб переміг Уллікумме |
| Хебат — «господарка небес» (можливо, семітського походження) | Дружина Тешуба. Наділена функціями Богині-Матері, її діти — син Шаррума (букв. «бичок бога Тешуба») і дві дочки. У період Новохетського царства ототожнювалася з хетською богинею сонця. Вшановування Хебат не було загальнохуритським (наприклад, в області Нузі дружиною Тешуба була Іштар). Хебат зображувалася стоячою на пантері, в довгому одязі і з круглою шапкою на голові (або сидячи на троні) |
| Шавушка — богиня кохання і родючості | Сестра Тешуба. Функціонально відповідала й ототожнювалася з вавилоно- ассирійською Іштар. Священна тварина Шавушки — лев. Від прихильності Шавушки залежить сімейне щастя і благополуччя, вона може позбавляти чоловіків сили. Магічна влада, якою володіє Шавушка, свідчить про її зв’язок із хтонічними, підземними силами, що сягає шумерських уявлень. Шавушка — поборниця й подеколи виступає в чоловічій іпостасі. Вона перемагає своїми чарами змія Хедамму, активно виступає на боці Тешуба в битві з Уллікумме |
| Шиміге — бог Сонця | Зображувався з крилатим сонячним диском на головному уборі. Шиміге — верховний суддя над людьми. У битвах богів стоїть на боці Тешуба. Шиміге відповідає Шамашу в шумеро-аккадській міфології, можливо, Шивіні в урартській міфології |
«венеріанські» та «місячні» паралелі Ішхари лише підкреслюють її матріархальну природу, властиву всім образам матерів-прародительок, великих богинь доісторичних епох. Відомо також, що Ішхара є «володаркою справедливості і суду» (ці епітети вказують, як правило, на божеств підземного світу, пекла), а її емблемою виступає скорпіон і однойменне зодіакальне сузір’я, з яким астрологічно пов’язана планета Плутон. Це дає змогу припустити, що культ Ішхари, який уособлює «плутонів світ», міг виникнути в дуже далеку зодіакальну епоху Скорпіона, останнє настання якої датується ХУІІ-ХУ тис.
до н. е. До того ж відомо, що Ішхара є матір’ю якоїсь «сімки» — групи демонічних істот, під якими, можливо, розумілися планети Сонячної системи. Наприклад, дослідники згадуваної вже аккадської циліндричної печатки III тис. до н. е. переконані, що співвідношення між «зовнішніми» і «внутрішніми» планетами Сонячної системи (тобто між планетами-велетнями і планетами «земної групи») позначається як 7 до 4. Нині це співвідношення становить, як відомо, 5 до 4, але в Ішхари, згідно з хуритськими переказами, були ще батько й мати, які є, очевидно, найархаїчнішими божествами (можливо, тотожними орфічним змієподібним «першоправителям» Евриномі й Орфіону), які, ймовірно, й уособлювали дві «відсутні» планети, відомі давнім астрологам і нібито недавно відкриті зарубіжними астрономами. «Сімкою» називали також архаїчних богів аннунаків.Верховним богом хуритів є бог грози Тешуб, який відповідає, очевидно, Зевсу-Юпітеру, якому небесний престол дістався внаслідок скинення свого батька — колишнього верховного бога Кумарбі (здогадно, уособлював планету Сатурн). Кумарбі-Сатурн скинув з престолу й оскопив свого батька — бога неба Ану (тобто Урана), а останній також узурпував свого часу владу, відібравши її в Алалу, що, імовірно, виступає чоловічою паралеллю Алані — господарки підземного світу (Плутона). Прикметно, що скинутий Ану пропонує під час конфлікту між Тешубом і Кумарбі зробити «небесним царем» Еа — «водяного бога», якого з якихось причин «пропустили» під час передачі влади від Плутона до Урана (минаючи Нептуна, уособленням якого, мабуть, і є Еа). Водночас збереглися міфи, де саме Еа призначає і скидає небесних правителів, очевидно, на правах найстаршого з небожителів, які залишилися. Отже, за висунутою нами гіпотезою, хуритська теогонія могла бути міфологічним відображенням почергової зміни верховних божеств, які уособлюють планетарний ряд.
До того ж, як видно з наведеного, «небесне верховенство» здійснювалося не за зодіакальним або «сонячним» рядом (тобто в напрямку від Сонця до най- віддаленіших від нього планет), а у зворотному напрямку — від найвіддаленіших планет до Сонця.
Інакше кажучи, «еманація» верховних божеств хуритського пантеону йшла не від Сонця, а з-поза меж Сонячної системи, з глибин Космосу, що межує з Хаосом, який завжди ототожнювався з водною стихією, а традиційним представником останньої був Місяць. Можливо, тут ми маємо справу зі згадуваними раніше «культами лівої і правої руки», а також солярними і лунарними протиставленнями.Можливо також, що бог Алалу був давнім уособленням Сонця (або навіть Протосонця), яке дало життя всім іншим небесним тілам Сонячної системи. Він міг представляти і «сонце підземного світу», тобто «нічне сонце», «що пробирається» крізь пекло до місця свого сходу і пов’язане в такий спосіб з «господаркою пекла» — богинею Алані.
Хуритська теогонія у тому вигляді, що дійшов до нас, завершилася встановленням верховенства Тешуба, якому довелося для цього скинути свого батька Ку- марбі і витримати переможну боротьбу з богом-заступником KAL і богом Срібло, походження і природа яких не цілком зрозуміла. А от відповідність Тешуба шуме- ро-аккадському Ададу відома, тому, щоб краще познайомитися з групою богів-громо- виків, звернемося до образу Адада.
Адад у шумеро-аккадській релігії є богом грому, бурі і вітру [90, I, 39]. Його ім’я згадується вже в XXVI ст. до н. е. Тут батьком Адада є не Кумарбі, а бог неба Ану (за іншою версією — Енліль), його супутниками — Шуллат і Ханіш, дружиною — богиня Шала. Аккадський Адад уособлює як згубні, так і плодоносні сили природи: повінь, дощ, засолення ґрунту, посуху. Наслідком дощової бурі є і потоп. Один з епітетів Адада — «господар греблі небес». Шумерський Адад (Ішкур) зазвичай описується як «дикий бик люті». Основні місця вшановування Адада — Енегі, біля міста Ура (звідки, як ми знаємо з Біблії, колись вийшов «праотець» євреїв Аврам і виніс свій культ), а також Вавилон і Ашшур (в Ашшурі Адад мав спільний храм з Ану). В іконографії з образом бога бурі пов’язується бик як символ родючості і неприборканості рівночасно. Емблемою Адада зазвичай був двозу- бець або тризубець блискавки, що нагадує атрибути морського бога. Ададу, крім хетського Тешуба, тотожний західносемітський Баал-Хаддад [90, I, 39], з яким ми познайомимося пізніше, а також біблійний бог Аврама Ель-Шаддай. Заслуговує на увагу й образ змія Хедамму, що уособлює водно-хтонічні сили і є постійним персонажем практично усіх відомих космо- і теогонічних сказань, що ми і побачимо у подальшому викладі.
Привертає увагу і та обставина, що один з найушановуваніших володарів шумеро-аккадського пантеону, «правитель землі» (як і грузинський Квіріа) — бог Енліль — у хуритській релігійно-міфологічній системі перебуває серед богів підземного царства, що вказує на його пізніше (або, навпаки, раніше) походження порівняно з давньошумерською, а також на якесь загальне джерело зазначених вірувань, що мають очевидні паралелі й з іншими давніми релігіями, наприклад протохетською.