Системи державно-релігійних взаємин елліністичного світу після смерті Олександра Македонського.
По смерті Олександра Македонського діадохи одразу ж зіткнулися із нагальною потребою обґрунтування своєї влади. Наймогутніші з них мали необхідні військові, соціальні та економічні ресурси для створення власних держав, але жодних легальних підстав для цього за тих часів не існувало.
У ході розгортання боротьби кожний із діадохів намагався заручитися сакральною підтримкою Олександра Македонського, виступити в ролі його спадкоємця. Вони змушені були звертатися до альтернативних форм легітимації влади, серед яких провідне місце посідав культ правителя. У добу розпаду держави Олександра культове шанування допомагало діадохам закріпити за собою харизматичний статус, який можна було протиставити спадкоємній легітимності законних нащадків померлого царя, не порушуючи юридичних норм і політичних традицій. При цьому правителі, що прагнули встановити владу в частині імперії Олександра чи досягти виняткового становища в „імперській” ієрархії, вдавалися до встановлення посмертного культу Олександра як свого заступника та єдиного „гідного” правителя світової держави. Ті діадохи, які претендували на панування в усій державі (Антігоніди), намагалися поширити власний культ, надавши собі статусу нових справжніх басилевсів греко-македонського світу. Коли діадохи вже прийняли царські титули й стали керувати власними державами, культове шанування почало використовуватися для обґрунтування зазіхань на владу над іншими правителями, а також для харизматичності статусу монархів. Як і раніше, прагнення до трону Олександра пов’язувалися з власним культом царів. Сепаратистські зазіхання підтримували за допомогою шанування Олександра або шляхом комбінування власного культу з культом померлого засновника держави. Масштаби та ступінь культового шанування кожного з діадохів відображали характер та обсяг його владних зазіхань. Саме ж ставлення монархів до царського культу залежно від розростання їхніх амбіцій було спроможне змінюватися від цілковитого неприйняття божеських почестей до їх активного використання у системі легітимації влади[337]. У період свого панування над Азією (306 р. до н. е.), Антігон випускає серію монет з ім’ям та символами Олександра, потім — власним та свого сина Деметрія. Карбуючи монети на зразок перських — дарики та статери — на яких було вибито початкові букви власного імені та сина, Антігон лише продовжив практику Олександра Македонського. Уже в 316 р. до н. е. Антігон отримав царські почесті від населення Персиди, однак вони ніяк не вплинули на його офіційний статус. У вавилонських документах того часу до нього застосовувується термін „гаЬ иди”, що відповідає грецькому „стратег”. Отримавши від цариці Евридики підтвердження своїх прав стратега- автократора Азії, він використав цей титул для подальших дій у власних інтересах. Перемога в 306 р. до н. е. під Саламіном Кіпрським дала Антігону підстави поставити питання про кардинальну зміну свого статусу в геополітичній конфігурації тогочасного елліністичного світу. Він проголосив себе та свого сина Деметрія царями. Це стало сигналом і для інших діадохів, розпочалася нова фаза боротьби1. Спочатку Птолемей Лаг, потім Касандр, Лісімах і Селевк увінчали свої голови царськими діадемами (Рис.32). При цьому розгортання військової боротьби призвело до зростання ролі війська і його перетворення у важливу складову системи державного управління. Легалізація інституту Військових зборів знайшла своє відображення у зміні титулатури базилевса Македонії[338] [339].Прагнення підкреслити спадковість традицій Олександра Македонського у своїй діяльності чітко простежується на нумізматичних матеріалах Антігонідів. У період перебування у Греції у 303—301 рр. до н. е. Деметрій Поліоркет випускає золоті статери з зображеннями, прийнятими під час походу Олександра на Схід (з одного боку голова Афіни Паллади, з іншого — фігура Богині Ніки з вінцем та тризубцем). На золотому статері, випущеному у Пелопоннесі, з одного боку зображення Афіни Паллади в шоломі з портретними рисами Деметрія Поліоркета, з іншого — початкові букви імені „Олександр”[340].
Храми і храмові громади підпорядковувалися державі, яка здійснювала загальне управління їхнім життям. Царі могли надати їм звільнення від окремих податків та повинностей. Елліністичні правителі залишали їм певну самостійність у внутрішніх справах, отримуючи, натомість, підтримку авторитетного жрецтва і шанувальників різних божеств1. Надання місту чи храму статусу „священного та недоторканого” обмежувало права монарха у ньому. На території елліністичних держав знаходилася значна кількість храмів та храмових громад. Особливо помітно це було у Малій Азії та Вавилонії. Храми і храмові громади підпорядковувалися державній владі, яка здійснювала загальне управління їхнім життям, а також контролювала їх і накладала податки. Водночас Атталіди, Селевкіди, царі Понту та інші династії визнавали за краще надавати храмам і храмовим громадам широкі права і різноманітні пільги, звільнення від окремих податків та повинностей. Деякі впливові святилища на території Понтійського царства навіть карбували власну монету і мали власні збройні сили[341] [342]. Діадохи Олександра Македонського, використовуючи грецькі культи, змушені були зважати на усталені порядки підкорених народів. Лояльноюдо місцевихкультів булаполітика правителів багатьох елліністичних держав[343]. Спадкоємець престолу невеликої елліністичної держави Адіабени Ізат, під впливом вавилонського купця Ананії та знавця закону Єлеазара з Галілеї, переходить в юдаїзм і навіть зважується на обрізання. Цариця Олена вирушила паломницею до юдейських святинь, а п’ятеро її онуків відправили до Єрусалима навчатися мові та законам. Благочестива Олена та її син Монобаз неодноразово згадуються у талмудичній літературі. Зокрема, Олена пожертвувала храму золоту табличку з біблійним текстом. Вона надала допомогу і під час голоду в Юдеї[344]. Рис.32. Кордони елліністичних держав на 200 рік до н. Елліністичні царі, запозичуючи східні традиції, почали насаджувати царський культ. Це пов’язувалося з політичними та державно-управлінськими потребами новоутворених держав. Царський культ становив собою одну з форм елліністичної ідеології, у якій поєднана давньосхідні уявлення про божественну природу царської влади, грецький культ героїв та ойкістів (засновників міста) та філософські теорії УІ—ІІІ ст. до н. е. щодо сутності державної влади. Він створював ідею єдності нової елліністичної держави, піднімав релігійними обрядами авторитет нового царя та його династії1. При цьому часто рішення про обожнення приймалося самими мешканцями полісу і були наслідком угоди між царями та громадою полісу. Ці процеси були характерними як для міст, незалежних чи автономних, так і для тих полісів, які безпосередньо залежні від царя[345] [346]. Так, після захоплення Афін, діадохи Антігон і Деметрій були проголошені мешканцями міста царями і богами. Для дотримання їхнього культу спорудили вівтар та призначили спеціального жерця, ім’я якого мало на всіх документах замінити ім’я архонта-епоніма1. „Рятівникам” Деметрію і Антігону були виготовлені золоті вінки вартістю 200 талантів, їхні зображення виткано на пеплосі Богині Афіни та засновано ігри на їхню честь. Місяць Муніхій назвали Деметріоном, кожний останній день місяця — Деметріадою, а свято Діонісій — Деметріями[347] [348]. У 320 р. до н. е. Деметрій взагалі проголосив себе молодшим братом Богині Афіни й оселився у її храмі на Акрополі[349]. Антіох ІІІ та цариця Лаодіка в декреті щодо дарування їм божественних почестей Теоса названі „сотерами полісу”. Антіоха ІІІ було названо евергетом антіохійців[350]. За наказом і на кошти Антіоха ІУ (175—164 рр. до н. е.) в Афінах споруджували грандіозний храм Олімпійона, що мало засвідчити велич Селевкідів та їхню повагу до богів[351]. Неодноразово отримували почесні золоті вінки в Афінах на святкуваннях Великих Панафіней і Діонісій боспорські царі[352]. У сфері формування ідеології держави встановлення сильної царської влади, яка оперувала значним матеріальним та воєнним потенціалом, виявилося у чітких засадах чітких засадах царських культів, їхній регламентації. Різноманітні релігійні святкування стали важливим чинником зміцнення сакрального характеру влади елліністичних правителів. На Делосі влаштовувалося пошанування благодійників Антігонідів. Набули слави святкування у Дельфах, Феспіях, острові Кос, Мілеті. Складовою цих урочистостей, окрім релігійних обрядів і жертвопринесень, були частування, театральні дійства, ігри та змагання за кошти правителів[353]. Подібними щедрими дарунками характеризується і управлінська діяльність Атталідів, яка позначалася звільненням від податків та наданням асилії1. Епонімними магістратами міст часто були жерці, як у Лаодикеї на Ліці[354] [355]. В соціально-політичній, культурній і релігійній сферах життя грецького світу культові, професійні, вікові та інші об’єднання відігравали важливу роль. Серед них значну групу складали релігійні товариства, об’єднуючі шанувальників якогось божества чи обожненої особистості. Зокрема, в Пергамі існував союз атталістів, які, подібно іншим культовим колегіям елліністичного світу, мав власні кошти, майно, яке перебувало у спільному володінні. В елліністичну епоху відомі інші колегії шанувальників царів та династій, виникнення яких пов’язувалоя з практикою обожнення царів[356]. Елліністична модель взаємин держави з релігійно- храмовими інституціями проникла глибоко в соціокультурні тканини суспільних відносин Сходу (Рис.33) і Європи. Так, провідник першого повстання рабів на Сицилії, сирієць з Апамеї, Євн присвоїв собі тронне ім’я Антіох. Ще будучи рабом, він став відомим віщуном майбутнього, який передавав волю богів (наймовірніше, Астарти). Для рабів зі Сходу зв’язок з богами означав царськість. Обраний царем у ході другого повстання Сальвій, який прийняв ім’я Трифон, прославився гаданням на нутрощах тварин і грою на флейті під час оргіастичних ритуалів. Рис.33. Басилевс на Сході На монетах Родоса 150—100 років до н. е. зображувалася голова Геліоса у короні з променями. Солярна символіка демонструвала могутність правителя, його богообраність та авторитет, вічність влади як і Сонця1. У Понтійській державі проголошували спеціальну сакральну клятву „Клянуся щастям царя і Меном Фарнака”. Покровительницею міст, держави і правителів була Богиня Тюхе[358] [359]. Самі елліністичні монархи ототожнювали державу і державну владу зі своєю особою. Для більшості елліністичних держав характерним був високий рівень концентрації влади у руках царя[360]. Водночас вони змушені були зважати на усталені полісні традиції, часто виступаючи як рівноправні партнери при укладанні відповідних угод, беручи на себе зобов’язання щодо опіки та захисту над союзними територіями. Відповідно, існувало обожнення не просто правителя, а володаря-друга, зичливого громаді, який визнавав „батьківські закони” полісу[361]. Релігійний чинник продовжував залишатися вагомим і при здійсненні зовнішньої політики та веденні війн. Так, спартанський цар Арей на межі 80-70-х рр. ІІІ ст. до н. е. проголосив Македонії священну війну і скористався цим, щоб вибити македонські залоги з деяких міст[362]. Головною причиною масового поширення культового пошанування правителів у добу раннього еллінізму слід вважати гостру потребу діадохів в обґрунтуванні власної влади. В окремих ситуаціях, на рівні стосунків між конкретним монархом і полісом або полководцем і македонським військом, наданню божеських почестей могли сприяти традиції евергетизму чи релігійні почуття. Проте на глобальному рівні, у розвитку культу правителя як явища загалом, вирішальну роль завжди відігравали владні зазіхання діадохів, що потребували легітимації у тогочасному політико-правовому просторі, який носив сакрально-ритуальний характер. Жорстка конкуренція у боротьбі за владу в поєднанні з аморфністю державних утворень і невизначеністю статусу наступників Олександра постійно створювали навколо того чи іншого амбітного діадоха своєрідний „вакуум легітимності”, який і мав заповнити культ правителя. За таких умов культове шанування швидко проникало в усі сфери взаємин між монархами та греко- македонським населенням їхніх держав, утверджуючись на різних рівнях соціально-політичної структури. Саме тому в добу раннього еллінізму виникло кілька форм культу правителів — полісний культ, культ у союзах міст, приватний культ, посмертний культ Олександра в армії тощо. Усі ці форми були поєднані символікою ритуалів і почестей і розвивалися в активній взаємодії як між собою, так і з пропагандою та „політичною міфологією” діадохів, функціонуючи в межах єдиної системи легітимації влади. Їх можна розглядати як систему державної політики, спрямованої на легітимацію існуючої моделі соціально-економічних і політичних відносин за рахунок ритуально-сакрального інструментарію, який перетворюється на державну пропаганду. За своєю сутністю, вони були не самостійними феноменами, а лише виявами одного явища у різних ланках політичної та державно- управлінської системи ранньоелліністичної монархії[363].
