Система вірувань енеолітичних культур «розписної (мальованої) кераміки»

З релігійно-міфологічними світоглядами цієї етнокультурної спільноти ми де­тально ознайомилися в попередніх розділах видання. Тож зупинимося лише на найважливіших моментах і скористаємося для цього відповідним оглядом, на­веденим у праці українського історика Ю.

Витоки релігійно-міфологічних уявлень носіїв культур розписної керамі­ки варто шукати, на думку Ю. Павленка, насамперед у віруваннях неолітичних спільнот Малої Азії, основним змістом яких було «акцентоване вшановування жіночого божества родючості», пов’язаних з безліччю жіночих статуеток культо­во-магічного значення. Образ жінки був центральним в усій системі вірувань дав- ньоземлеробських суспільств неоліту-енеоліту Передньої Азії і Середземномор’я, а також прилеглих або пов’язаних з ними областей. Для землеробських сус­пільств кола культур розписної кераміки типовим було уявлення про органічний взаємозв’язок між родючістю землі і дітородною можливістю людей. Тому досить складно розрізняти обряди аграрного і сексуального змісту, оскільки метою мат­ріархальних оргіастичних святкувань було забезпечення родючості в усіх її про­явах. Етнографії відомі численні приклади ритуальних оргіастичних обрядів, еротичних танців, фалічних процесій і церемоній, ритуальних оголень і злягань, храмової проституції і самооскоплень, а також кривавих жертвопринесень для забезпечення родючості [157, 162-163].

Образ Великої богині мав універсальний, очолюючий характер в давньо- землеробському пантеоні, де в залежному положенні був присутній і її чолові­чий корелят в образі стражденного бога. В основі середземноморсько-перед- ньоазійських культів богів, які вмирають і воскресають (єгипетський Осіріс, месопотамський Думузі, семітські Таммузі і Ешмун, фінікійсько-кіпрський Адоніс, малоазійський Аттіс, фракійсько-грецький Діоніс та ін.) лежав, імовір­но, архаїчний ритуал убивання людини з метою подальшого оновлення при­роди і передачі її продуктивної сили полям (Дж. Фрезер). При цьому Вели­ка богиня епохи енеоліту періодично одружувалась то з атмосферним Биком, то з Драконом-змієм. Як зазначено у попередніх розділах, Бик і Змій є різними іпостасями одного і того самого божества місячно-хтонічного світу, відомо­го і стародавнім посвяченим у цей культ: «бика батько змій, батько змія бик». Основним змістом вірувань неоенеолітичних землеробів було забезпечення родючості й оновлення Космосу за допомогою періодично відтворюваного священного одруження Великої богині, яка персоніфікує Землю, з богом Би­ком — втіленням Місяця, і з Драконом-змієм, що уособлює весь водно-підзем­ний світ. До того ж в епоху посилення патріархального начала таке священне одруження не раз закінчувалося для жінок, представниць Великої богині, тра­гічно, що відобразилось у критському міфі про Мінотавра (імовірно, критське уособлення місячного ітифалічного божества Міна) і набуло загального поши­рення у переказах про потоплення жінок у дарунок водно-хтонічному змієбо- гові. Загалом археологічні знахідки в зоні культур розписної кераміки свідчать про значно розвинений культ родючості з головними фігурами Биком, Змієм і Великою богинею [157, 163-164].

Образ жіночого божества був центральним і в образотворчому мистецтві трипільських племен, де пізніше, поряд з Богинею-Матір’ю, з’являється і Богиня- Дочка, в яких неважко розпізнати прообраз відомої із давньогрецької міфоло­гії пари Деметри і Кори-Персефони. Проте в цьому колі міфологічних уявлень простежується вже насильницька, зла природа чоловічої пари богів — Посейдона та Аїда, які ґвалтують і Матір, і Дочку.

З огляду на викладене система уявлень давньоанатолійських хато-хуритів, поширена з їх міграціями (можливо, після «Чорноморського потопу») на Кав­каз, Балкани, Карпато-Дунайську область, Середземномор’я й інші території в УІ-ІУ тис. до н. е., ґрунтувалася на ранньоземлеробських віруваннях неоенеолі- ту На межі ІУ-ІІІ тис. до н. е. в європейсько-передньоазійському регіоні видо­змінюється культова символіка, що пов’язується з індоєвропейською культур­ною експансією, а пізніше (ближче до середини III тис. до н. е.) і з початком проникнення в ці області шумеро-аккадського впливу. «У цей період стародавні індоєвропейці і залучені до їхнього руху індоєвропеїзовані племена заполоня­ють терена Європи і Малої Азії, внаслідок чого була знищена культура давніх землеробів, утворилися нові народи і мови, змінилися вірування, а колишня культова символіка пристосована для інших релігійних переконань. Це означа­ло остаточну індоєвропеїзацію хатомовних груп, які раніше переважали в цьо­му регіоні» [157, 169].

Розглянуті нами інокультурні впливи на формування релігійно-міфологічних уявлень індоєвропейців сягають, поза сумнівом, глибини доісторичної епохи. На­приклад, хато-хурито-урартська група північнокавказьких (і ширше — іберійсь­ко-кавказьких, тобто середземноморських) етносів належала, як відомо, до величез­ної макросім’ї сино-кавказьких мов, яка охоплює також китайські, тибетські, єнісейські мови і, попри те, баскську мову автохтонів Піренейського півострова і мову північноамериканських індійців на-дене. Як нам відомо з першого тому цього видання, давні тибетці вели своє походження від шлюбу гірської відьми і мавпи; тайці мають космогонічний міф про жіночу істоту Ясангсай, яка наро­дилася значно раніше за свого чоловіка Пусангсі; прародителькою тангутів була «мати Те», а засновником правлячої династії — син змія і людожерки; прароди- телька китайців Нюй-ва — напівжінка-напівзмія (дракон), яку визнавали створю­вачкою всіх речей і людей (значно пізніше до неї в якості содеміурга приєднався культурний герой Фу-Сі — напівчоловік-напівзмій); у міфах північноамериканських індійців вирізняються міфи про велетнів-людожерів, а символом творця висту­пає ведмідь. Інакше кажучи, головними персонажами сино-кавказьких вірувань є водно-хтонічні Великі богині в союзі з такими самими водно-хтонічними чолові­чими персонажами, що знайшло своє відображення і в релігійних переконаннях іберійсько-кавказьких (давньосередземноморських) етносів, з якими стикнулися пер­ші індоєвропейці.