Шлях до Середньої Азії, Ірану й Індії
Сьогодні відомо багато археологічних культур періоду енеоліту та бронзи, що уможливлює у загальних рисах простежити шлях арійських племен у трьох основних напрямках: до Середньої Азії, Ірану й Індії.
Наприклад, російські сходознавці — індолог Г. Бонгард-Левін та іраніст Е. Грантовський — у своїй праці [13] простежують шлях аріїв від часу їх виокремлення з індоєвропейської єдності до проникнення до Ірану й Індії. При цьому необхідно зауважити, що в епоху арійської єдності і до початку розселення індоіранських племен по Євразії її території не були однорідні за своїм етнокультурним типом і становили дві великі зони: 1) зона північніших степових культур; 2) зони, приналежні до давнього землеробського ареалу Трипілля, Близького і Середнього Сходу, що охоплювали Іранське плато, південь Середньої Азії і північний захід Індостану. У цьому ареалі, починаючи вже з УІІ-УІ тис. до н. е., поширились осіло-землеробські культури, внутрішній розвиток яких зумовив виникнення в ГУ-ІІІ тис. до н. е. центрів протоміських, а потім і міських цивілізацій. Цей ранньоземлеробський ареал був пов’язаний з носіями культури розписної кераміки. Деякі дослідники засвідчують досить ранні контакти цієї культури з так званою культурою «сірої» кераміки (її ще називають «сіро-чорною»), а носіями останньої вважають арійські племена ІІІ — початку ІІ тис. до н. е., які вже тоді проникали на схід Іранського нагір’я і сусідні області. Існує також точка зору про зв’язок аріїв з культурами розписної кераміки півдня Середньої Азії і сусідніх районів Іранського плато (культури Анау-Намазга) [13, 174-175].Сучасні археологічні дані свідчать про те, що племена індоіранської спільноти не залишили воднораз європейської частини степової зони, а поступово, з давніх-давен, розселялися звідти окремими групами. На ці самі висновки наштовхують свідчення про зв’язки індоіранських мов з угро-фінськими, які, очевидно, відбувалися на межі лісової і степової зони від Поволжя до Зауралля.
«Північний цикл» загальноарійської міфології також свідчить, що індоіранці в епоху загальноарійської єдності проживали в степових районах Південно-Східної Європи, звідки поступово поширились на схід і на південь аж до Ірану й Індії, розселяючись на великих територіях Казахстану і Середньої Азії. При цьому частина індоіранських племен проникала до Передньої Азії і через Кавказ. Наприклад, згадувана раніше мітаннійська мова була, ймовірно, одним з діалектів індоіранської мови в завершальний період існування арійської мовної єдності [13, 176-178].Соціальна структура, реконструйована за даними «Вед» і «Авести», а також знать, яка билася тільки на колісницях (військова аристократія), підноситься до загальноарійського періоду. Сліди цієї епохи виявлені і в розкопках згадуваної вже сінташтинськоїкультури (отримала свою назву від розкопок могильника Сінташта в Південному Заураллі, розташованому на березі однойменної річки в Челябінській області РФ). Знайдені там предмети поховального обряду свідчать про існування культу вогню, жертвопринесень коней і великої рогатої худоби, у похованнях виявлені металева зброя і фрагменти колісниць, збереглися також солярні символи — чіткі відбитки коліс зі спицями. Схожі культурні пам’ятки, датовані ХУІІ-ХУІ ст. до н. е., були відкриті також в Оренбурзькій області РФ (неподалік від Орська, Новокумакський могильник) і в інших сусідніх районах [13, 181].
У цей період (межа ІІІ-ІІ тис. до н. е.) у землеробському ареалі — в Південно-Східному Прикаспії (де проживала еламо-каспійська спільнота), на півдні Туркменії (поселення на зразок Анау-Намазга), Іранському плато, північному заході Індостану — відбувається процес переростання місцевих осіло-землеробських культур в міські цивілізації. Для цих культур характерологічні [13, 184]:
1) розвинене землеробське господарство, засноване на штучному зрошуванні;
2) широка торгівля, що пов’язувала багато протоміських центрів цього ареалу;
3) багатогалузеве ремесло, враховуючи гончарне виробництво і масове виготовлення посуду;
4) обширні поселення і великі центри міського типу, в яких розміщувалися адміністративно-господарські, палацові і храмові комплекси;
5) поява писемності.
Цей ареал ранньоземлеробських культур розписної кераміки належав, на думку багатьох дослідників, до дравідійської (і спорідненої еламської) мовної гілки ностратичноїмакросім’ї, яка за часів ностратичної єдності сусідила з праін- доєвропейською гілкою (можливо, що дошумерські культури Месопотамії також належали протодравідам, які могли залишити свою прабатьківщину внаслідок «Чорноморського потопу» в середині УІ тис. до н. е.).
Приблизно у другій чверті ІІ тис. до н. е. велика кількість стародавніх про- томіських і міських центрів на Іранському плато, півдні Середньої Азії, в Індостані занепадає, а деякі з них взагалі припиняють своє існування після кількох тисячоліть культурного розвитку, розселяючись на південний схід Туркменії, південь Узбекистану, північ Афганістану, в центр Індостану та інші райони. Ці процеси, пов’язані, найімовірніше, з внутрішньою кризою ранніх цивілізацій, могли до певної міри сприяти поширенню арійських племен на зазначених територіях після першої чверті ІІ тис. до н. е. [13, 184-186].
Йдеться вже не стільки про аріїв епохи індоіранської єдності (що розпалася на початку ІІ тис. до н. е.), а про племена власне індоіранської та іранської групи, просування яких відбувалося не одночасно і не однаковими шляхами. Поширення іранських племен в Західному Ірані почалося не пізніше Х ст. до н. е. При цьому одні археологи вважають, що західноіранські племена просунулися із степів Причорномор’я через Кавказ, інші — що іранські племена поширилися зі сходу на захід Ірану. Швидше за все, використовувалися обидва ці шляхи, оскільки відомо про поступове і різночасне розселення арійських племен з української прабатьківщини і обидва ці шляхи йшли через Каспій: один його північним, а другий — південним узбережжям (тобто через Кавказ).