Середньовічні індійські держави після падіння Гуптів.
Наприкінці V ст., після розпаду імперії Гуптів, починається формування системи незалежних держав. Правителі новоутворених держав були продовжувачами традицій старих кшатрійських династій.
Відомі князівські династії Гуджарів, Майтраків, Гарулаків, Каттачурі. Правителі розрізнених князівств, особливо Північної Індії, змушені були визнати владу саків та перетворитися на їхніх данників, васалів та навіть намісників (кшатрапів)[683]. Середньовіччя в Індії характеризують міста-пам’ятники, печерні монастирі в Еллорі і на острові Елефанта в Західному Декані, храмові міста Бхуванешвар (Орісса) і Кхаджурахо, що належать до володінь династії Чанделлів (усього вони спорудили в Кхаджурахо 85 храмів); місто Махабаліпурам, збудоване царями династії Паллавів (МІ-УІІІ ст.). У Гуджараті набирають сили джайністські громади, а правителі династії Палів у Бенгалії та Біхарі були останніми буддистськими володарями Індії. З діяльністю династій Чолів та Пандьїв пов’язують посилення ортодоксального брахманізму, який починає контролювати не лише релігійне, а й суспільне життя. Чоли приділяють увагу спорудженню значної кількості храмів, присвячених Шиві, на півдні Індостану[684]. У державі Калачурі (Декан) виникла секта, яка назвала себе віра-шайва (відома і як лінгаяти). Реальним засновником секти став брахман Басава, міністр правителя держави. Члени цієї секти уважали, що виконання обрядів дотримання усіх заборон має вторинне значення, порівняно з любов’ю до Шиви, якому слід поклонятися в образі лінги1.Індійським правителям в УІІ—УІІІ ст. довелося зіткнутися з ісламом та арабськими завойовниками, які, просунувшись в окремих районах вглиб, розпочали ісламізацію підкореного населення. Північніше гирла річки Інд заснували місто Мансуру, яке з 871 р. стало центром Сінду. Однак завоюванню усієї Індії заважали величезні ресурси регіону та посилення внутрішньополітичної та міжконфесійної (між різними течіями та мазхабами) боротьби усередині Арабського халіфату. Згодом арабські правителі Сінду, номінально визнаючи владу багдадських халіфів, перетворюються у самостійних володарів.
Іслам виходить за межі районів арабських завоювань. Бузург ібн Шахріяр свідчить про початок перекладу Корану з арабської мови на місцеві мови Індії близько 900 р.[685] [686]. До влади у Сінді приходять ізмаїліти. У 1010 р. Мухаммад Газневі зруйнував ізмаїлітську державу у Мультані, а згодом, у 1025 р. — Мансуру. Однак після розпаду держави Газневідів у середині ІХ ст. родина Бану Сумра відновила на попередніх засадах ізмаїлітську державу, яка проіснувала до середини ХІУ ст.[687] Натиск мусульманських завойовників із Заходу посилився. Вже за правління Прітхвіраджі ІІІ (1179— 1192 рр.), відомого як Раї Пітхора, їхня діяльність переходить у нову фазу, зумовлену загостренням боротьби феодальних угруповань у занепалій державі Газневідів. У 1173 р. м. Газну захопив Гійас уд-дін Мухаммад Гурі, правитель князівства Гур, розташованого між Газною і Гератом, підкореного свого часу еміром Махмудом. Закріпившись тут, Гійас уд-дін Мухаммад Гурі розпочав підготовку до захоплення Пенджабу, у столиці якого, Лахорі, правили ослаблі нащадки Махмуда. У 1179 р. Гійас уд-дін відібрав у газневідського намісника Пешавар, а у 1185 р. — Лахор. У 1192 р. він наказав стратити останнього газневідського правителя1. На початку ХІІІ ст. на півночі Індії було засновано ісламський Делійський султанат. На іншій території продовжували існували індуїстські держави[688] [689] [690]. Саме під впливом посилення тиску ісламу на північному заході Індії починається консолідація релігійних спільнот півострова. З’являється термін, який мав символізувати цю єдність — хінду\
Рис. 57. Мечеть у Делі