Розвиток Мідійської держави: територія, культура, релігія

Економічним і культурним центром Мідійської держави стала колишня лулубей- сько-кутійська Манна (Іранський Азербайджан). Столицею Мідії була Екбатана («Місце зборів»), а до складу Мідійської держави входили, на думку І.

• власне Мідія (центральна і східна частини історичної області Мідія), Маннейське і Скіфське царство;

• «Сиромідія» — колишні ассирійські провінції Замуа, Парсуа, Хархар та ін.;

• Матієна (розташована на захід від Армійського озера й у долині Араксу (північно-східна Вірменія), населена хуритсько-урартськими племена­ми, яких іноді називали «матієнами»;

• частина майбутньої Парфії (сучасний східний Іран);

• Дрангіана (центральний і південно-східний Іран, а також західний Аф­ганістан), населена змішаними мідійсько-перськими племенами сагар- тіїв (у центральному Ірані (рис. 42), сарангами або дрангами (на кордоні Ірану й Афганістану, сучасний Сеїстан), утіями та ін.;

• Арея, Хорезм, Согдіана, а також саки і каспії. Античні джерела знають «краї­ну Каспію» між Бактрією (нинішній Південний Таджикистан і північний Афганістан) і Китаєм. Цих східних каспіїв ототожнюють з предками су­часних жителів Кафіристану (до півдня від хребта Гіндукуш, на кордоні Афганістану й Індії), де дотепер збереглася неіндоєвропейська мова. Ареї (не плутати з аріями) зображені на рис. 43.

Рис. 42. Сагартії (Персеполь) [128, 59]

Адміністративний устрій Мідійської держави був, імовірно, подальшим розвитком ассиро-урартської системи. Існувала мідійська писемність (клино­пис), що, вочевидь, була перейнята у манеїв, а останніми — в урартів. Давньо­перський клинопис, що відрізняється від вавилонського й еламського, має, здогадно, мідійське походження. Деяке уявлення про мистецтво й архітектуру

Рис.

мідян дають скельні гробниці VII — початку VI ст. до н. е., що являють собою імітацію житлового будинку. Над дверима деяких з них зображений крилатий сонячний диск — значно поширений на Давньому Сході символ світлого божес­тва (у подібний диск ассирійці вписували фігуру Ашшура, а перси — Ахурамаз- ди). Використовувалися також зображення зірки, сонця і півмісяця. Зірка на Дав­ньому Сході символізувала зазвичай Іштар (і планету Венера), якій у давніх іранців відповідала Анахіта. Символи Сонця і Місяця відповідали, імовірно, Мітрі й Ахурамазді. За Геродотом, мідійська столиця Екбатана була оточена сі­мома концентричними стінами, кожна вище попередньої, пофарбованими в різні кольори (біла, чорна, червона, блакитна, жовто-коричнева з посріблени­ми і з позолоченими зубцями) [29, I, 98]. У Екбатані знаходився храм Анахіти [37, 401-412].

Наявний сьогодні матеріал вказує на однотипність релігії західних тери­торій історичної області Мідія з хуритською і ассирійською релігіями (особливо характерні тут образи міфологічних персонажів: напівлюдей-напівзвірів, кри­латих сфінксів і грифонів тощо). У каспіїв і албанів було поширене шанування собаки (характерне і для Авести). У каспіїв існував звичай виставляння трупа померлого на поїдання птахам (згодом він став зороастрійським ортодоксальним звичаєм). Старі релігії кутіїв, лулубеїв і каситів продовжували існувати серед не- іранської частини населення Мідії в IX-VIII ст. до н. е. Усередину Мідії прони­кали і вавилонські культи (зокрема, Іштар). Серед іранських мідян, що жили на крайньому сході історичної Мідії, був поширений маздеїзм (зороастризм), що не мав прямого відношення до вірувань автохтонного населення. При цьому іранські мідійські імена IX-VII ст. до н. е. свідчать про віру в Ахуру-Мазду («Муд­рий Асура» або «Володар-Премудрий») і про наявність деяких значно пошире­них серед іранських народів релігійних понять: baga — «Бог» (вважається, що цей термін застосовувався переважно до солярного Мітри); arta, rta — космічний закон та ін.

Мідійськими провісниками і жерцями були маги, обряди та звичаї яких відрізнялися від більш пізніх перських. Геродот називає магів одним із племен мі­дян. Очевидно, це було плем’я, що вирізняється особливими обрядами й віруван­нями, з якого виходили жерці мідян. Керування цим плем’ям було теократичним і, очевидно, в руках його глави зосереджувалася і духовна, і світська влада. Мідій- ські маги зображені на рис. 44.

Рис. 44. Мідійські маги: маг із посудиною (можливо, для хаоми), Персеполь, V ст. до н. е.; срібна статуетка мага (праворуч) з «Амудар’їнського скарбу», IV ст. до н. е. [37, 381]

Мідія, таким чином, була за своїми масштабами, адміністративним устроєм, культурним впливом і могутністю однією з імперій давнього світу, про яку сьогодні, на відміну від держав Месопотамії, Єгипту і Китаю, відомо не дуже багато. Мідій- ська імперія займала територію сучасного Західного Ірану і Східного Азербайд­жану зі столицею Екбатана (сучасний Хамадан) з VII ст. до н. е., простягаючись від Каспійського моря до гір Загросу. Етнічним ядром цієї імперії були мідяни (рис. 45) — індоєвропейський етнос, представники якого говорили іранською мовою, близькою до давньоперської. Особливо славилися в давньому світі коні, яких розводили на Нісейській рівнині в Мідії. Можливо, завдяки саме тому, що іра- номовні мідяни були кіннотниками (або, радше, колісничими), вони змогли набути в мідійському племінному союзі провідне становище і їхня мова стала мовою всієї Мідійської імперії [37, 152; 124, 14].

Рис. 45. Мідяни (Персеполь) [128, 59]

Саме мідяни, що з’явилися, очевидно, із Середньої Азії, заселеної в I тис. до н. е. переважно іраномовними племенами, поклали кінець військово-паразитич­ному пануванню семітської Ассирії. Мідія стала основою розвитку іншої великої іранської імперії — Перської, колишньої однієї з провідних світових держав протя­гом багатьох століть.

Після розгрому Александром Македонським держави Ахеменідів (330 р. до н. е.) Західна Мідія змогла зберегти свій самостійний розвиток під керівниц­твом видатного історичного діяча — Атропата. Він видав заміж свою дочку за од­ного з полководців Александра і зберіг за собою титул сатрапа Мідії (328 р. до н. е.). Пізніше Александр відвідав Мідію, оглянув знамениті Нісейські поля, де паслося 50 тис. коней. Атропат для розваги Александра доставив йому загін із 100 вершниць — амазонок (під останніми, очевидно, розумілися «жінокеровані» савромати, у яких жінки були войовницями й жрицями і поховання цих савромат- ських жінок, яких Геродот вважав нащадками амазонок, відомі з Нижнього По­волжя та Приуралля). Мала Мідія — сатрапія Атропата (її ще називають Західна Мідія) змогла, таким чином, зберегти незалежність [37, 443-451].

Верхня (Мала) Мідія і Нижня, або Велика Мідія займали в давнину сучасну область Азербайджану (назва походить від імені Атропата), що поділяється сьогодні на Північний (сучасна Азербайджанська Республіка в Закавказзі), а також на Захід­ний і Східний (розташовані переважно в Ірані). Опора Атропата на місцеві племе­на Північного Азербайджану (кадусіїв та ін.) і становила його силу. Нова держава, що офіційно продовжує називатися Мідією, одержала згодом назву Мідії Атропатени, або Атурпатакану (Азербайджану). Населення його було досить строкатим, однак у ньому взяв гору іранський мовний елемент.

Найвеличнішим, як і найзагадковішою з пам’яток архітектури Баку і всьо­го Азербайджану є так звана Дівоча вежа — рідкісна за красою давня пам’ятка, що зберігає в собі безліч невирішених історико-архітектурних проблем (див. рис. 46). Ряд дослідників відносять час будівництва цієї дивної вежі ще до епо­хи еламо-шумерської культури, інші стверджують, що вона була побудована вже в XII ст. н. е. Її вважають і варіантом зиккурату, і храмом зороастрійців (або «вежею безмовності», призначеної для поховальних обрядів), і обсерваторією, і спорудою оборони [127, 259].

Рис. 46. Види Дівочої вежі (Баку. Азербайджан) [127, 80, 211]