Розпад імперії: 200 р. до н. е. - 300 р. н. е.
Те, що залишилося від Маурійської імперії, у 180 р. до н. е. успадкували Шун- ги — брахманська родина незрозумілого походження. Родоначальник династії — Пушьямітра — зрадницьки вбив останнього з Мауріїв і захопив трон.
Після цього почалося переслідування буддистів, оскільки Пушьямітра був ярим прихильником брахманської ортодоксальності. Протягом століття царство Шунгів зменшилося до розмірів Магадхи, а потім правління перейшло до династії Канва, що правила до 28 р. до н. е. В цей час у Північно-Західній Індії встановлювалася влада царів, яких почали називати індо-греками, оскільки вони були вихідцями з територій колись підвладних Селевкидам — царській династії, що правила в 312-64 рр. до н. е. на Близькому і Середньому Сході і заснованій Селевком I — полководцем Александра Македонського. З усіх індо-грецьких царів найвідомішим був Менандр (155130 рр. до н. е.), який навернувся в буддизм. Занепад грецьких царств у Північно- Західній Індії збігається з нападом племен кочівників — саків з Центральної Азії, які знищили Бактрію. Рух цих племен у західному напрямку спричинився тим, що китайський імператор у другій половині III ст. до н. е. звів Велику стіну, яка перегородила шлях до нових пасовищ. Тому центральноазійські кочівники відійшли від Китаю у двох напрямках: до Північного Тибету і в район Аральського моря, витіснивши з обжитих місць саків близько 128 р. до н. е. Саки рушили через Бактрію і Парфію у Західну Індію. Першим сакським царем в Індії був Мау (або Мога — близько 80 р. до н. е.), який встановив владу саків у Гандхарі. Його послідовник Аз (Ас) переміг останнього грецького царя в Північній Індії — Гіпострата. Сакський період тривав до 70-х років нашої ери [254, 46~50\.Правління саків було дуже схоже на систему управління Ахеменідів і Селев- кидів в Ірані: царство було поділене на провінції, кожною з яких управляв військовий губернатор (великий сатрап), а провінції, у свою чергу, поділялися на дрібніші адміністративні одиниці, на чолі яких стояли менші сатрапи, які не лише видавали власні укази, а й чеканили свою монету.
Царі саків використовували такі титули, як «великий цар» або «цар царів». Проте саки знову були витіснені тими ж центральноазійськими кочівниками (юе-чжи), які вторглися з півночі на Індійський субконтинент і встановили свою владу в Кабулі і Кашмірі. Їхнім першим царем був Куджула Кадфіс (середина I ст. н. е.), якого змінив його син Віма Кадфіс. Після Віми трон успадкував Канішка, який, ймовірно, не був споріднений зназваними двома царями. Саме за правління Канішки (77-144 рр. н. е.) почався розквіт Кушанської династії, а кушанський період став одним з найвизначніших періодів культурного, насамперед буддистського, розвитку Північної Індії [254, 50-51].
Наступники Канішки правили впродовж 150 років, після чого персидський цар Ардашир з династії Сасанідів у 226 р. захопив Парфію, а його наступник в середині III ст. завоював Пешавар і Таксилу, внаслідок чого царі Кушана стали васалами Сасанідів. Саки, після приходу кушанів, були витіснені у південно-західні області Індії, де й залишалися до початку V ст. Починаючи з I ст. до н. е., свій внесок в історію Індійського субконтиненту робить північний Декан, на території якого виникає держава з правлячою династією Сатавахана і з центром в сучасному Насику. Цю династію також називали династією Андхра (можливо, її коріння походило з району Андхра на східному узбережжі). Сатавахани зруйнували те, що залишалося від династії Шунгів, і вели тривалу боротьбу з саками. Тепер Декан став сполучною ланкою між північчю і півднем не лише у сфері політики, а й у торгівлі та обміні ідеями. Царі Сатавахани — Гаутаміпутра і його син Васиштіпутра (панував у першій половині II ст. н. е.) — значно укріпили свою владу і, за переказами, викоренили саків, греків і парфян, а також зупинили «забруднення» чотирьох варн і відновили інтереси «двічі народжених», тобто аріїв (саки вважалися, наприклад, змішаною варною). Проте в наступному столітті могутність Сатаваханів почала слабшати і зрештою вони втратили свою владу [254, 51-53].
З початком нашої ери починається історичний період Південної Індії, де виникають царства Кола (Чола), Пандія, Сатіяпутра і Керала (Чера). Перші два домінували на східному узбережжі і були пов’язані з виникненням тамільської культури дравідійського походження. Згадуваний вже Мегасфен стверджував, що царство Пандія було засноване дочкою Геракла, що, можливо, відбивало матріархальний устрій суспільства, властивий ранній Південній Індії, який зберігався на західному узбережжі в Кералі до середини XIX ст. За Мегасфеном, у цариці Пан- дії була армія, в якій налічувалося 500 слонів, 4 тисячі вершників і 13 тисяч піхотинців. Держави Чола, Пандія і Керала перебували в стані постійної війни одна з одною. Чоли одержали перевагу над іншими. У тамілів був поширений культ Муругана, бога війни і родючості, якому вони приносили рис і кров, супроводжуючи це жертвопринесення ритуальними танцями [254, 53-54].
Бог давніх тамілів Муруган був сином богині-матері Коттравей, яка, як і Муруган, визнавалася божеством полювання, війни і перемоги. Поступово її культ злився з культом Дурги — дружини Шиви, а культ Муругана — з культом сина Шиви Сканди. Коттравей уявлялася кровожерною жінкою, що стоїть на голові буйвола і вкрита шкурами слона і тигра, з мечем у руках. Її атрибутами були також змії і півмісяць у волоссі. Поклоніння Коттравей оргіастичного характеру супроводжувалося кривавими жертвами і нанесенням собі тілесних ушкоджень. Образ сина Коттравей — Муругана виник спочатку, мабуть, як гірське божество (храми йому зводилися в горах), тісно пов’язане з рослинністю і, ймовірно, з вшановуванням вогню (має епітет «червоний»). Атрибути Муругана — яскраво-червоний спис, гірлянди квітів, павич, іноді слон. Його культ був тісно пов’язаний із шамантотвом, і жрець Муругана (також озброєний списом) виконував на спеціальній галявині «шалений танець» [139, II, 11, 182].
У I ст. н. е. до Індії із заходу разом із торговельними кораблями прийшло християнство, виникнення якого пов’язують з легендою про Св. Томаса. Цей святий прибув до Індії, за переказом, близько 52 р. н. е., де почав свою місіонерську діяльність, яка, проте, зустріла запеклий опір, і в 68 р. Томаса підступно вбили. Надалі християнство поширювалося в різних регіонах Індії [254, 69].