<<
>>

Розпад імперії: 200 р. до н. е. - 300 р. н. е.

Те, що залишилося від Маурійської імперії, у 180 р. до н. е. успадкували Шун- ги — брахманська родина незрозумілого походження. Родоначальник династії — Пушьямітра — зрадницьки вбив останнього з Мауріїв і захопив трон.

Після цього почалося переслідування буддистів, оскільки Пушьямітра був ярим прихильником брахманської ортодоксальності. Протягом століття царство Шунгів зменшилося до розмірів Магадхи, а потім правління перейшло до династії Канва, що правила до 28 р. до н. е. В цей час у Північно-Західній Індії встановлювалася влада царів, яких почали називати індо-греками, оскільки вони були вихідцями з територій ко­лись підвладних Селевкидам — царській династії, що правила в 312-64 рр. до н. е. на Близькому і Середньому Сході і заснованій Селевком I — полководцем Алексан­дра Македонського. З усіх індо-грецьких царів найвідомішим був Менандр (155­130 рр. до н. е.), який навернувся в буддизм. Занепад грецьких царств у Північно- Західній Індії збігається з нападом племен кочівників — саків з Центральної Азії, які знищили Бактрію. Рух цих племен у західному напрямку спричинився тим, що китайський імператор у другій половині III ст. до н. е. звів Велику стіну, яка пере­городила шлях до нових пасовищ. Тому центральноазійські кочівники відійшли від Китаю у двох напрямках: до Північного Тибету і в район Аральського моря, витіснивши з обжитих місць саків близько 128 р. до н. е. Саки рушили через Бакт­рію і Парфію у Західну Індію. Першим сакським царем в Індії був Мау (або Мога — близько 80 р. до н. е.), який встановив владу саків у Гандхарі. Його послідовник Аз (Ас) переміг останнього грецького царя в Північній Індії — Гіпострата. Сакський період тривав до 70-х років нашої ери [254, 46~50\.

Правління саків було дуже схоже на систему управління Ахеменідів і Селев- кидів в Ірані: царство було поділене на провінції, кожною з яких управляв війсь­ковий губернатор (великий сатрап), а провінції, у свою чергу, поділялися на дріб­ніші адміністративні одиниці, на чолі яких стояли менші сатрапи, які не лише видавали власні укази, а й чеканили свою монету.

Царі саків використовували такі титули, як «великий цар» або «цар царів». Проте саки знову були витіснені тими ж центральноазійськими кочівниками (юе-чжи), які вторглися з півночі на Індій­ський субконтинент і встановили свою владу в Кабулі і Кашмірі. Їхнім першим царем був Куджула Кадфіс (середина I ст. н. е.), якого змінив його син Віма Кад­фіс. Після Віми трон успадкував Канішка, який, ймовірно, не був споріднений з

названими двома царями. Саме за правління Канішки (77-144 рр. н. е.) почався розквіт Кушанської династії, а кушанський період став одним з найвизначніших періодів культурного, насамперед буддистського, розвитку Північної Індії [254, 50-51].

Наступники Канішки правили впродовж 150 років, після чого персидсь­кий цар Ардашир з династії Сасанідів у 226 р. захопив Парфію, а його наступник в середині III ст. завоював Пешавар і Таксилу, внаслідок чого царі Кушана стали васалами Сасанідів. Саки, після приходу кушанів, були витіснені у південно-захід­ні області Індії, де й залишалися до початку V ст. Починаючи з I ст. до н. е., свій внесок в історію Індійського субконтиненту робить північний Декан, на тери­торії якого виникає держава з правлячою династією Сатавахана і з центром в сучасному Насику. Цю династію також називали династією Андхра (можливо, її коріння походило з району Андхра на східному узбережжі). Сатавахани зруйну­вали те, що залишалося від династії Шунгів, і вели тривалу боротьбу з саками. Тепер Декан став сполучною ланкою між північчю і півднем не лише у сфері полі­тики, а й у торгівлі та обміні ідеями. Царі Сатавахани — Гаутаміпутра і його син Васиштіпутра (панував у першій половині II ст. н. е.) — значно укріпили свою владу і, за переказами, викоренили саків, греків і парфян, а також зупинили «за­бруднення» чотирьох варн і відновили інтереси «двічі народжених», тобто аріїв (саки вважалися, наприклад, змішаною варною). Проте в наступному столітті могутність Сатаваханів почала слабшати і зрештою вони втратили свою владу [254, 51-53].

З початком нашої ери починається історичний період Південної Індії, де виникають царства Кола (Чола), Пандія, Сатіяпутра і Керала (Чера). Перші два домінували на східному узбережжі і були пов’язані з виникненням тамільської культури дравідійського походження. Згадуваний вже Мегасфен стверджував, що царство Пандія було засноване дочкою Геракла, що, можливо, відбивало мат­ріархальний устрій суспільства, властивий ранній Південній Індії, який зберігався на західному узбережжі в Кералі до середини XIX ст. За Мегасфеном, у цариці Пан- дії була армія, в якій налічувалося 500 слонів, 4 тисячі вершників і 13 тисяч піхо­тинців. Держави Чола, Пандія і Керала перебували в стані постійної війни одна з одною. Чоли одержали перевагу над іншими. У тамілів був поширений культ Му­ругана, бога війни і родючості, якому вони приносили рис і кров, супроводжуючи це жертвопринесення ритуальними танцями [254, 53-54].

Бог давніх тамілів Муруган був сином богині-матері Коттравей, яка, як і Муруган, визнавалася божеством полювання, війни і перемоги. Поступово її культ злився з культом Дурги — дружини Шиви, а культ Муругана — з культом сина Шиви Сканди. Коттравей уявлялася кровожерною жінкою, що стоїть на голові буйвола і вкрита шкурами слона і тигра, з мечем у руках. Її атрибутами були також змії і півмісяць у волоссі. Поклоніння Коттравей оргіастичного характеру супроводжу­валося кривавими жертвами і нанесенням собі тілесних ушкоджень. Образ сина Коттравей — Муругана виник спочатку, мабуть, як гірське божество (храми йому зводилися в горах), тісно пов’язане з рослинністю і, ймовірно, з вшановуванням вогню (має епітет «червоний»). Атрибути Муругана — яскраво-червоний спис, гірлянди квітів, павич, іноді слон. Його культ був тісно пов’язаний із шамантотвом, і жрець Муругана (також озброєний списом) виконував на спеціальній галявині «шалений танець» [139, II, 11, 182].

У I ст. н. е. до Індії із заходу разом із торговельними кораблями прийшло християнство, виникнення якого пов’язують з легендою про Св. Томаса. Цей свя­тий прибув до Індії, за переказом, близько 52 р. н. е., де почав свою місіонерську діяльність, яка, проте, зустріла запеклий опір, і в 68 р. Томаса підступно вбили. Надалі християнство поширювалося в різних регіонах Індії [254, 69].

<< | >>
Источник: Людство і віра: витоки народів і релігій: наук.-публ. вид. У 4 т. 3-тє вид., стереотип. / Г. В. Щокін. Київ : Міжрегіональна Академія управління персоналом,2020. 2220 с. : іл.. 2020

Еще по теме Розпад імперії: 200 р. до н. е. - 300 р. н. е.: