Розглянемо коротко спочатку найвідоміші центри землеробства Давнього світу. І почнемо цей розгляд з Південно-Східної Азії.
Південно-Східна Азія — унікальний у багатьох розуміннях регіон, який, як місце перетину багатьох світових шляхів, міграційних потоків і культурних впливів, можна порівняти лише з Близькосхідним регіоном.
Саме тут виявлені сліди архантропів (явантроп), що з’явилися на зорі антропогенезу, і саме тут знаходився центр неолітичної революції з високим мистецтвом кераміки. Саме тут археологи знайшли сліди ранньоземлеробських культур, давніших, ніж близькосхідні. Проте землеробство в цьому регіоні було представлене вирощуванням не зернових, а клубнево- і коренеплідних культур (особливо таро і ямса), які за своїми якостями значно поступаються злакам. До обробки ж зернових (зокрема, рису) південно-східноазійські народи перейшли в IV тис. до н. е., зумовивши поширення цієї культури по всьому регіону. У печерах Тайланду виявлені також сліди дуже давньої культури бронзового віку, що свідчить про безперервність багатотисячолітнього розвитку Південно-Східної Азії. Проте такий ранній старт і такі високі досягнення старожитніх народів цього регіону не привели до виникнення прадавніх осередків цивілізації і державності. Лише незадовго до початку нашої ери в Південно-Східній Азії складаються перші протодержави під сильною дією індійської культури [22, I, 396-397].Зародження землеробської культури в Центральній Америці і частині Південної (так звана Мезоамерика) датується VII тис. до н. е. Тут основною культурою була кукурудза. Вирощували також бобові, гарбузи, перець, квасолю. Поява землеробства супроводжувалася створенням селищ, ритуальних центрів, поховальних горбів. У V тис. до н. е. землеробство поширюється по території Південної Америки, а в III-II тис. до н. е. тут виникає андська цивілізація з гончарством, металообробкою, ткацькими верстатами, міськими і релігійними центрами. У першій половині II тис. до н. е. в Центральній Америці виникає ольмекська цивілізація з її монументальною архітектурою [див.: 65, I, 315-379].
Приблизно VII тис. до н. е. датують і появу землеробства в Китаї, де почали вирощувати просо, сою і значно пізніше — рис [12, 66]. Цей осередок виник у басейні Хуанхе і пов’язаний з культурою Розписної кераміки Яншао. Тут були знайомі вже і з одомашненням худоби, зокрема свині. Сучасні дослідники бачать генетичні зв’язки між культурою Яншао і аналогічними культурами Розписної кераміки західніших регіонів, зокрема Близькосхідного. Не виключений також зв’язок цього кола культур з Південно-Східноазійським центром незернового землеробського неоліту. Переважаючим расовим типом на старокитайській рівнині спрадавна були монголоїди, хоча відомі там і європеоїдно-австралоїдні вкраплення (пов’язані, вочевидь, з проникненням у цей район європеоїдних прапівнічнокавказців і дравідів, а також австралоїдних айнів). На думку сучасних дослідників, дії ззовні відігравали чи не найвирішальнішу роль як у процесі трансформації культури Яншао в неоліт чорно-сірої кераміки Луншаньсько-луншаноїдного типу (для якого були характерні близькосхідні види злаків — пшениця, ячмінь і породи свійської худоби — корова, вівця, коза), так і при переході від неоліту до епохи бронзи. Бронзовий вік у Китаї зафіксований археологами з середини II тис. до н. е., і з ним пов’язана писемність, монументальні палаци і гробниці, бойові колісниці і коні. Ні коней, ні колісниць Китай доти не знав, і їх появу пов’язують з міграціями груп індоєвропейців (наприклад, дослідник Я. Уленбруквважав, що індоєвропейці проникли до Китаю ще в 2850 р. до н. е. [65, II, 1З8]). Ідентичність китайських та індоєвропейських колісниць нині вже абсолютно очевидна фахівцям, як і наявність у старокитайській лексиці певної кількості індоєвропейських коренів. Сьогодні багато дослідників переконані в тому, що індоєвропейські племена, які мігрували у бік Середньої Азії в Ш-П тис. до н. е., могли відіграти певну роль у генезисі китайської цивілізації [22, I, 178-180].
Попередниками індоєвропейців у Центральній Азії могли бути прапівніч- нокавказькі, дравідські й австралоїдні племена, пов’язані з культурами Розписної кераміки.
Саме з цим колом культур асоціюються і культура Яншао, і Луншаньсь- ко-луншаноїдна культура в басейні Хуанхе. Наприкінці неоліту в це ранньозем- леробне середовище проникає бронзова культура Шан-Інь (так звані іньци), з якою пов’язують формування китайської державності в середині II тис. до н. е. Примітно, що за право на престол вана, що звільнився (титул правителя — царя і жерця — іньського Китаю), сперечалися його брати і кузени, але не сини (такий порядок престолонаслідування діяв в Індській цивілізації і Еламі, які пов’язують з дравідійськими народами). Лише за останніх правителів Шан-Іньської династії усталилась система успадковування від батька до сина. Іньци проживали компактним колективом одноплемінників, об’єднаних спільною обрядово-культовою практикою і жертвопринесеннями на честь їх загальних предків, богів і духів. Іньци практикували і людські жертвопринесення. Ці людські жертви, найчастіше полонені іноплемінники, приносилися «предкові Діну» (нагадує Діоніса) і становили одночасно до 300 осіб [22, I, 180-184].Близькосхідний осередок землеробства, так званий півмісяць родючості, охоплював частину Північної Африки (долина Нілу), Південно-Західну Азію і узбережжя Перської затоки, простягаючись від Лівійської і Сирійської пустель до плоскогір’їв Анатолії і гір Загрос, тобто охоплював територію нинішніх Єгипту, Сирії, Туреччини, Іраку і Ірану. Тут перші землероби, яких пов’язують з натуфій- цями-прапівнічнокавказцями, вирощували пшеницю і ячмінь, горох та інші культури, одомашнювали тварин, будували протоміста, розвивали писемність і мистецтво.
Між ранньоземлеробськими центрами Передньої і Центральної Азії, пов’язаних з культурою розписної кераміки, розвивалися і ранньоземлеробські культури Середньої Азії, що виявляють спорідненість як з названими центрами, так і з Трипільською працивілізацією. Розвиток прадавніх центрів землеробської культури показано на рис. 4.