Ареали розселення носіїв ностратичних і синокавказьких мов
Наскільки можна судити, ностратична сім’я мов існувала приблизно до XII- Х тис. до н. е., після чого почався її розпад на відомі сьогодні мовні сім’ї. Ностратична (від лат. «наш, наша») мовна спільність охоплює індоєвропейську, уральську, алтайську, картвельську і дравідійську сім’ї.
Афразійська (семіто-хамітська) сім’я, яку раніше зараховували до ностратичної макросім’ї, визнається сучасними лінгвістами окремою сім’єю мов. Носії ностратичної прамови займалися полюванням, рибальством, збиранням. Їх житло було, вочевидь, плетеним з лозин і обмазаним глиною, а поселення укріплені або огороджені. Зоною формування ностратичної макросім’ї були, ймовірно, території, близькі до Передньої Азії, розташовані досить високо над рівнем моря, де взимку випадав сніг (слово «сніг» сягає ностратичної прамови). Можливо, що такою територією був Кавказ. Зона формування іншої макросім’ї — синокавказької — також явно локалізується поблизу первісного ареалу праностратичної мови. Праафразійці зародилися, мабуть, дещо південніше цього ареалу, проте вони також були пов’язані з праностратійцями певною спорідненістю. Між ностратичною і синокавказькою прамовами існує багато лексичних паралелей, отже, їх носії в ту епоху тісно контактували (якщо не були пов’язані глибинною спорідненістю), оскільки ще глибша реконструкція дає змогу припускати для всіх названих макросімей єдиний прамовний корінь — існування в ранню епоху так званої євразійської мовної спільності [80, 34—36].Ця лінгвістична гіпотеза загалом перегукується з біблійною версією появи і розселення давніх європеоїдів після Всесвітнього потопу. За цією версією, як ми пам’ятаємо (див.: 65, ІІ, 43—62), три сини Ноя заснували відповідні гілки давніх європеоїдів, які після Вавилонського стовпотворіння почали говорити на різних мовах і розійшлися по різних місцях свого майбутнього проживання.
Згідно з сучасними науковими уявленнями розпад індоєвропейської єдності зазвичай датують не пізніше IV-III тис.
до н. е. Спочатку, імовірно, виокремились дві великі групи із загального масиву праіндоєвропейців: носії праін- доіранської, прагрецької і правірменської мов утворили проміжну єдність, з одного боку, а групу давніх європейців, що також якийсь час зберігали свою єдність, склали носії балто-слов’янських, кельто-італійських, іллірійських та інших давньоєвропейських прамов — з другого. При цьому встановлено, що індоєвропейська прамова наклалася на північнокавказький субстрат, тобто індоєвропейці, відокремившись від інших носіїв ностратичних мов, асимілювали населення, що говорило на одному з північнокавказьких діалектів (ймовірно, ця асиміляція сталася в межах Трипільської культури і Малої Азії) [80, 41—44].Розпад спільності уральської мовної групи, що також виділилася з ностратичної єдності, стався між VI-IV тис. до н. е. Загальноуральська прабатьківщина знаходилася значно східніше індоєвропейської, у тайговій зоні. Носії уральської прамови (фіно-угорської і самодійської) були рибалками і мисливцями, знали лук і стріли, човни, сани і лижі, тримали собак. Прабатьківщину уральських мов локалізують у районі Північного Уралу, між нижньою течією Обі і витоками Печори, переважно в Західному Сибіру, куди носії цієї прамови проникли, здогадно, не пізніше межі мезолітичної і неолітичної епох з півдня, змішавшись тут із субстратним палеоазійським населенням. Приуралля і Західний Сибір в епоху неоліту були зоною поширення так званої гребінчастої неолітичної кераміки, з якою і співвідносять носіїв уральських мов [80, 55].
Носії алтайської прамови — ще однієї сім’ї ностратичної спільності — мешкали до свого розпаду на межі VI-V тис. до н. е. в Південному Сибіру, в районі Алтаю і Саян. Праалтайці полювали на оленів і коней, розводили на полях деякі види злаків (швидше за все ячмінь і просо). До алтайської сім’ї, як ми пам’ятаємо, належать тюркські, монгольські і тунгусо-маньчжурські мови (а також, можливо, корейська і японська). Носії цих мов, в міру свого розселення, змішувалися з місцевим палеоазійським населенням [65, I, 122; 80, 59].
Носії картвельських (південнокавказьких, іберійських) мов поширені в основному на території сучасної Грузії, а також частково в Азербайджані, Туреччині й Ірані, що вказує на Кавказ і прилеглі райони як на найвірогіднішу прабатьківщину картвельських (а можливо, і всіх ностратичних) мов. Тут носії картвель- ських мов (грузинської, мегрельської, лазької і сванської) активно взаємодіяли з носіями давніх північнокавказьких мов (хатської, хуритської, урартської), разом з якими склали величезний масив поширення іберійсько-кавказскихмов [62, 215].
Носії дравідських мов (поширені сьогодні головним чином в Індії, а також в Пакистані, Південному Афганістані, Східному Ірані, частково в країнах Південно-Східної Азії, на островах Індійського і Тихого океанів і в Південній Африці) виявляють спорідненість з носіями уральських мов. З огляду на зазначене прабатьківщиною дравідських мов можна визначити територію південніше уральської прабатьківщини, тобто сучасний Казахстан, а також землі між Каспійським і Аральським морями. Багато дослідників висловлює сьогодні припущення, що первинним субстратом на території Казахстану (і ширше — Центральної Азії) були носії дравідської прамови [44, 19]. Більшість з них визнають існування прото- дравідської мовної спільності, розпад якої стався не пізніше IV тис. до н. е., після чого почалися їх міграції і розвиток окремих дравідійських мов і груп. Встановлено, що міграції дравідів на територію Індійського субконтинента відбувалися значно раніше, ніж міграції носіїв інших мов індійського лінгвістичного ареалу (індоарійських і мунда) [62, 139]. Розвиток мовних сімей та давніх культур показано на рис. 3.
Таким чином, в ХІІ-Х тис. до н. е. ностратична спільність почала розселення своїх окремих груп з місця первинного проживання (можливо, Кавказу і прилеглих районів) на північ і схід, внаслідок чого утворилися етномовні центри формування нових спільнот: пракартвели розвивалися на Кавказі, індоєвропейці освоювали Європу, уральці мешкали на Уралі, алтайці — в районі Алтаю і Саян (при цьому індоєвропейці, уральці й алтайці становили деякий час єдину бореальну спільність), а дравіди поширювалися на південь від уральців і алтайців, де активно змішувалися з носіями північнокавказької групи мов синокавказької макросім’ї.
Північнокавказці відіграли також значну роль у подальшому етногенезі картвелів й індоєвропейців.Ці ранні етнокультурні змішування зумовили появу перших землеробських цивілізацій. Вважається, що землеробство вперше з’явилося близько VIII тис. до н. е. в кількох центрах, до яких зараховують Південно-Східну Азію, Близький Схід (так званий півмісяць родючості, що охоплює Єгипет, Месопотамію, Малу Азію і узбережжя Перської затоки), Китай і Мезоамерику. При цьому локалізація ностратійців (або їх частини) на Кавказі не означає, що саме він був їх первинною прабатьківщиною. Можливо, що на Кавказ ностратійці попали внаслідок похолодання, після закінчення якого вони знову попрямували до гіперборейських північних широт.
1835
Рис. 3. Розвиток мовних сімей та давніх культур