Резюме

Маніхейство — це синкретична релігія, яка являє собою поєднання елементів іудео-християнсько-гностичних, а також зороастрійського, мітраїстського і буддій­ського вчень. Мані, засновник віровчення, зумів поєднати всі ці елементи в склад­ну, але логічну та внутрішньо несуперечливу систему.

• Мані народився 14 квітня 216 р. н. е. у Вавилонії. Батьком його був Патик (Паттицій), матір’ю — Маріам (можливо, мати мала вірменське коріння). Незадовго до народження Мані його батько, що доти сповідував, імовір­но, зороастризм, вступив в одну з численних іудео-християнських сект. Коли Мані виповнилося 4 роки, Патик забрав до громади і його. Секта, у якій виховувався Мані, називається в арабських джерелах «аль-муктасила», а в грецьких — «баптисти» або «хрестителі». З її звичаїв відзначений ас­кетизм, носіння білого одягу, обряди щоденних обмивань. Засновником секти вважається Елхасай — основоположник декількох іудео-христи- янських сект (за його іменем первісні одновірці Мані називаються та­кож елхасаїтами). У доктрині та практиці секти спостерігаються риси, близькі гностичним течіям, а також мандеїзму;

• перше «божественне одкровення», за легендою, Мані одержав на 13-му році життя і наступних 12 років готувався до ролі засновника нової «щироїрелі­гії». У 24 роки, тобто в 240 р. він уперше виступив як релігійний рефор­матор. З першими проповідями він звернувся до елхасаїтської громади, у яких критикувалися деякі звичаї елхасаїтів. Пресвітери громади вигна­ли Мані, але деякі одновірці пішли за ним і стали його першими учнями; серед них був і батько Мані — Патик;

• почалася перша місіонерська подорож Мані (240-242) — на північний захід, у Мідію, а далі у Вірменію.

• спочатку діяльність Мані мала успіх: Шапур наблизив віровчителя до себе, слухав його проповіді і дозволив йому місіонерську діяльність на території всієї держави Сасанідів, незважаючи на протидію з боку ор­тодоксального зороастрійського жрецтва. Можливо, Шапур I бачив у Мані майбутнього засновника нової державної релігії — реформованого зороастризму. Є відомості, що Мані супроводжував Шапура в походах до кордонів Римської імперії. Очевидно, до цього періоду (240-242) варто віднести написання основних книг маніхейського канону, у тому числі кни­ги «Шапуракан», написаної для Шапура I на середньоперській мові (інші книги були написані арамейською);

• діяльність Мані не обмежувалася проповідями при дворі й у межах Са- санідської держави: прагнучи перетворити своє вчення на нову світову релігію, він посилав своїх учнів у різні країни: наприклад, місія на чолі з Мар Аддою відправилася в Римську імперію; місія, очолювана Мар Аммо, успішно поширювала маніхейство в Центральній Азії, Белуджістані й ін­ших східних областях;

• через якийсь час Шапур охолов до нового вірування: між ним і Мані став­ся розрив. Мані вирушає у нову подорож, а після смерті Шапура в 272 р. приходить до його спадкоємця Хормізда I (272-273), який поставився до нього прихильно. Мані знову вирушає в подорож — вгору по Тигру, потім у Сузіану, Месену (гирло Тигру), Ктесифон. Тим часом Хормізд I поми­рає, і на престол вступає Бахрам I(273-276), за якого зростає роль зоро- астрійської релігії як опори перського трону і держави;

• фатальну роль у долі Мані відіграв зороастрійський жрець Картир, сход­ження якого почалося ще за Шапура I. Згодом він одержав титул мобеда (верховного жерця) і став найближчим радником шахіншаха. Маніхейсь­кі джерела зображують Картира головним супротивником Мані. У 274 р. після прибуття Мані у Белабад, столицю провінції Хузистан (Сузіана), він був схоплений і приведений до Бахрама I. У темниці Мані призначив своїм спадкоємцем Сисинія і після 26-денного ув’язнення помер. Цілком ймовірно, що це відбулося 2 березня 274 р. Мані відрубали голову і виста­вили її на міських воротах;

• протягом п’яти років після смерті Мані за місце духовного глави мані- хеїв боролися два учні — Мар Габриабі Сисиній, що одержав верх. Близько 289 р. почалася нова хвиля переслідувань, Сисиній загинув мученицькою смертю, після чого главою церкви став Іннай. Нові гоніння відновилися за Хормізда II (302-309) і тривали впродовж всієї епохи Сасанідів, спри­чинивши масові втечі маніхеїв до Трансоксанії і практичне зникнення цієї релігії в Ірані.