Поширення маніхейства

Одним з основних провідників маніхейства було купецтво. Сам Мані вирушив проповідувати в Індію морським торговельним шляхом. Збереглася також легенда про якогось Скіфана, який нібито проповідував маніхейство в Єгипті ще до са­мого Мані, розказана в «Актах Архелая».

Мані вважав, що його вчення звернене до людей усього світу і є універсаль­ним: «Моя церква пошириться по всіх містах, і моє благовіщення торкнеться всіх країн». Так міркував Мані, намагаючись здійснити ідею про всесвітню релігію і від­водячи значне місце в її реалізації Перській державі — «серединній державі» на шля­ху з Риму в Китай. Думка про Персію як центр культурного світу була ненова: за одним історичним переказом, у залі, де був зведений на трон Хосров I, стояли ще три вільних трони, які призначалися для правителів Риму, Китаю і Хозарського каганату (при цьому перський цар мав бути «царем царів»). Однак в усіх країнах, куди проникало маніхейство, влада сприймала його як вчення винятково шкідливе і єретичне [119, VI, ч. I, 306-307].

У Римській імперії, наприклад, маніхейство стало чи не найбільш гнаною релігією. Його неодноразово забороняли й у Китаї спеціальними імператорськи­ми указами. Храми маніхеїв руйнували в Туркестан! Однак маніхейство виявляло живучість, і до кінця III ст. маніхейські громади виникли практично в усіх великих містах на сході Римської імперії. Велику роль у цьому відіграли сиро-палестинські торговці китайським шовком. При цьому в межах Римської імперії в послідов­никах Мані часто бачили не представників серйозного релігійного напряму, а бродячих магів, фокусників, лікарів, що певним чином вказує на досить низький культурний рівень носіїв маніхейства [119, VI, ч.

У Китаї розповсюджувачами маніхейства стали уйгури — торговельний на­род, який жив на північних і північно-західних його кордонах. Маніхейство при­йшло до них по Великому шовковому шляху. Самі китайські маніхеї стверджують, що перше офіційне визнання їхнього вчення відбулося при дворі імператриці Утянь (династії Тан) між 689 р. і 705 р. Завдяки сприянню численних уйгурських громад маніхеї почали відкривати свої храми в найбільших містах Китаю, таких як Лоян і давня столиця імперії — місто Чаньань. У Китаї маніхейській доктрині світла і пітьми відповідала дуалістична єдність інь та ян (темного й світлого начал китайської космогонії), а також концепція п’яти стихій світобудови, досить подіб­на до маніхейських п’яти елементів. Однак у зв’язку зі зменшенням уйгурського впливу в Центральній Азії до середини IX ст. почало мінятися і ставлення до маніхеїв. Імператорський двір оголосив маніхейство єрессю й наказав закрити всі маніхейські монастирі. Частина маніхеїв сховалася у провінції Чаньсу, частина пішла на південь Китаю, у провінцію Фуцзянь. Прибувши на південь Китаю, мані- хеї реєстрували свої громади як даоські. Вони, як і даоси, займалися лікуванням і гаданням, вважалися знавцями магії та чаклунства, а також майстрами бойових мистецтв. Ходили чутки, що маніхеям допомагають самі демони (розповідали, на­приклад, що ті, хто вступав у громаду бідним, потім дивним чином ставали бага­тими). Китайські чиновники доповідали, що керівники маніхеїв «багатіють без міри» і поклоняються якомусь «Правителеві демонів» (тобто Мані) і «Демонічній матері». Переслідування маніхеїв припинилися лише в XIII ст., коли у Китаї запа­нувала монгольська династія Юань. Існує, однак, припущення, що маніхеї відіграли важливу роль у скиненні монгольського панування в Китаї. Засновник нової дина­стії, що називалася по-маніхейськи «святий» (Мін), Чжу Юаньчжан називав себе «Великим і Малим Правителем Світла». Дослідники думають, що якщо новий ки­тайський імператор і не був маніхеєм, то був тісно пов’язаний з послідовниками Мані і близько знайомий з ученням про Царство Світла.

Продовженням маніхейства в Європі стали різні єресі в християнстві, поши­рення яких сучасні дослідники пов’язують з вихрещеними іудеями або «жидуючи- ми». У XI-XIII ст., наприклад у Західній Європі (головним чином в Італії, Флан­дрії, Південній Франції), поширилася переважно серед ремісників і частини селян єресь, відповідно до якої матеріальний світ є породженням диявола. При­хильники цієї єресі називали себе катарами (від грецьк. «чистий»), вони засуд­жували все земне і закликали до аскетизму, викривали католицьке духівництво. Віровчення катар лягло в основу єресі альбігойців — учасників антикатолицького руху в Південній Франції XII-XIII ст. Альбігойці виступали проти догматів като­лицької церкви, церковного землеволодіння і десятини. До альбігойців приєдна­лася частина місцевої знаті. Вони, однак, були розгромлені в альбігойських вій­нах і засуджені Всесвітнім собором 1215 р. Альбігойські війни, початі з ініціативи папства в 1209-1229 рр., являли собою хрестові походи північно-французьких лицарів на Південну Францію проти альбігойців. У результаті цих 20-літніх воєн альбігойці були розгромлені [16, 39, 509].

Трохи раніше за катарів та альбігойців подібна єресь виникла на Балканах, де у Х-ХІ ст. одержало поширення богомильство (існувало тут до XVII ст. як сек­та), що вплинуло на катарів й альбігойців. Богомильство було близьким до павли- кіанів (від імені апостола Павла), які представляли єретичний рух у християнстві. Цей рух виник у VII ст. на сході Візантійської імперії, у Західній Вірменії. Вчення павликіанів ґрунтувалося на дуалізмі, відкидало Старий Заповіт й частину Ново­го Заповіту, а також культ Богородиці, пророків та святих. Павликіани відкида­ли також церкву, духівництво й особливе чернецтво. Вони створили в середині IX ст. у Малій Азії свою державу, розгромлену візантійськими військами у 878 р. Більшість павликіанів втекла у Вірменію, де їх послідовниками стали тондракійці. Догматика павликіанів вплинула на балканське богомильство. Тондракійці (або тондракіти) були учасниками єретичного руху в середньовічній Вірменії (30- 40-ві роки IX — середина XI ст.) і одержали свою назву від села Тондрак (біля озера Ван). Виступали проти християнської церкви, а в окремі періоди — і проти Візан­тії й арабів [16, 137, 865, 1212].