Резюме
Наведені в розглянутих нами розділах матеріали висвітлюють нерозривний зв’язок космічних, земних і суспільних явищ, які знайшли своє відбиття в певних циклах, культах і людських установленнях, що випливають з них.
Поводження небесних тіл і божеств, що їх персоніфікують, було відоме, ймовірно, з дуже ранніх епох, що проявлялося у формуванні релігійно-міфологічних систем на чолі з тим або іншим домінуючим сакральним персонажем. Дуже ранньою представляється дихотомія солярного й морського божества, наприклад, Аполлона Гіпербореї й Нептуна Атлантиди, які демонстрували протиборство стихій і пов’язаних з ними світоглядних систем, за якими стояли сили світла, що розділилися між собою, і темряви, добра й зла, верху й низу, правового й лівого. Здогадно, названій патріархальній дихотомії передувала ще більш рання — матріархальна, де ліве жіноче начало взяло гору над правим, чоловічим. Потім, з перемогою патріархату, це колишнє ліве начало поступово усе більше ототожнювалося також із чоловічим, яке почало протиставлятися правому, світлому й також чоловічому. Не виключено, що на зорі матріархальної епохи всі головні божества верху й низу, правої й лівої сторін були винятково жіночими. Настання матріархальних епох, можливо, було пов’язане з відповідними зодіакальними епохами, в яких Сонце перебувало в «жіночих» «водних» зодіакальних знаках (наприклад, у Діві або Раку).Багато в чому загадковою залишається роль Нептуна-Посейдона і як планети Сонячної системи, і як божества, відомого практично всім віруванням світу, з ім’ям якого часто пов’язувалося земне панування й уособлення зла. Потрібно з огляду на зазначене зауважити, що гіпотетична «планета №5», яка, за правилом Тіціуса—Боде, повинна перебувати на місці «пояса астероїдів» між Марсом і Юпітером, «належить» у зодіакальному колі стихії води, тобто Нептуну (знак Риб). І саме Нептун разом зі своїм тодішнім супутником Плутоном змушений був рятуватися за давніх часів втечею на холодну периферію Сонячної системи, що сталося, можливо, після «убивства» «планети № 5».
Примітно й те, що саме в епоху Риб, в епоху загиблої колись планети «сонячного Фаєтона», було вчинено на вимогу іудеїв убивство Бога-Сина Ісуса Христа. А богом іудеїв є, як ми дізналися, вивчаючи західносемітську релігію, Ямму-Яхве — бог водної стихії й злого начала, тобто відомий нам Посейдон-Нептун, який був головним божеством покараних за нечестивість атлантів. При цьому привертає увагу та обставина, що в багатьох давніх релігійно-міфологічних системах розрізняють Океан, божество всіх водних джерел Землі, й морського бога. Наприклад, у шумеро-аккадській міфології Абзу являє собою Світовий океан й одночасно його сакральну персоніфікацію — одного з першобогів — чоловіка Тіамат, а Енкі виступає його владикою й згодом навіть убиває Абзу. У давньогрецькій міфології Океан також, зважаючи на викладене, належить до більш раннього покоління богів, ніж Посейдон — морський владика. У цих міфах простежується, ймовірно, мотив насильницького захоплення влади над стихіями представниками нового покоління богів, що знайшло своє подальше відбиття й у християнських, новозавітних текстах (зокрема, в Апокаліпсисі), де стверджується, що «червоний повітряний дракон», «давній змій» (тобто сатана, диявол) був скинутий з небес «на землю й море». Імовірно, внаслідок цієї прадавньої «небесної війни» хтонічна й водна сфери набули переважно демонічного, богоборчого характеру.Отже, боротьба між солярно-уранічними й водно-хтонічними силами відома з архаїчних часів, що, зокрема, знайшло своє відбиття в легендах про війни між солярною Гіпербореєю й морською Атлантидою, а також про війни атлантів і лемурійців. Спадкоємцями лемурійців представники містичної традиції вважають, як правило, австралійців-аборигенів і океанійців, що існують досі; атлантів — частину сино-кавказької макросім’ї (американські індіанці й деякі інші монголоїдні народи, а також, імовірно, північнокавказькі) і частину афразій- ської сім’ї (єгиптяни, фінікійці, аккадці, євреї); гіпербореїв — бореальні народи, насамперед індоєвропейців.
Історичне змішання індоєвропейських і давньосе- редземноморських (північнокавказьких) праетносів (за участю дравідійських) проявилося в культурному феномені, відомому як Трипільська працивілізація, за якої праіндоєвропейці були автохтонним, а давні середземноморці — прибулим компонентом.Ностратійці, як ми пам’ятаємо, об’єднували в собі індоєвропейську, уральську, алтайську, а також картвельську й дравідську макросім’ю і якийсь час зберігали свою єдність у спільну для них бореальну епоху (імовірно, вони й були пізніми гіперборейцями). Одним з ранніх осередків розсіювання ностратійців багато сучасних дослідників вважають Передню Азію й прилягаючі до неї регіони (так звана циркумпонтійська зона), де вони були сусідами західної частини си- но-кавказців, від яких, зважаючи на все, і пішла давньосередземноморська раса, що взяла пізніше участь у формуванні Трипільської працивілізації. У циркумпонтій- ську зону кроманьйонці, з яких пізніше вийшли й ностратійці, були, імовірно, відтиснуті похолоданням, що насувалося, пік якого припадає на ХХ-ХУІІІ тис. до н. е. (час, описаний Нонном Панополітанським, як кара Зевса над титанами). Попередня доба, від 50 до 35 тис. років тому (час появи кроманьйонців), характеризувалася значним потеплінням, що сприяло розселенню неоантропів територією Євразії.
Після чергового потепління, що настало (близько 10 тис. років тому), боре- али (індоєвропейці й урало-алтайці) просунулися з циркумпонтійської зони далеко на північ, де утворили перші праетнокультурні спільності (наприклад, відому свідерську археологічну культуру), картвельці оселилися разом із західними сино-кавказцями на Кавказі, а дравіди почали свій довгий шлях в Індостан, утворивши спочатку еламо-каспійську етнокультурну спільність, з якої згодом вийшли еламіти, кутії, каспії, відомі вже в історичну добу. Саме носії дравідських мов стали творцями давньої держави Елам на межі ІУ-ІІІ тис. до н. е. у південно-західній частині Іранського нагір’я, а в середині III тис. до н.
е. вони створили високу цивілізацію Хараппи й Мохенджо-Даро в Пенджабі (сучасний Пакистан), яка мала багато паралелей із Шумером, тобто становила з ним загальне культурне коло. Індоіранці, що пішли з українського Причорномор’я в Іран та Індію майже через тисячу років після дравідів, як і шумери, що прийшли в Месопотамію, застали на нових місцях свого перебування сліди високої культури своїх попередників — дравідів. Дравіди, в свою чергу, активно асимілювалися з австралоїдами.До урало-алтайської макросім’ї деякі сучасні вчені-лінгвісти зараховують також корейців і японців, які відчули значний культурний вплив айнів — давнього автохтонного населення Японських і Курильських островів, півострова Сахалін й інших районів Далекого Сходу, які також мали австралоїдні риси й перетиналися, можливо, за давніх часів з архаїчними бореалами. Саме айни були носіями культури «Дземон», яка мала свої паралелі в культурах Африки, Полінезії, Мезоамерики, Месопотамії, Передньої й Середньої Азії, Північного Китаю й Туркменії, дравідської Індії й українського Трипілля. Можливо, саме австралоїдні айни були в XII тис. до н. е. культурними посередниками між доісторичними гіперборейською і лемуро-атлантоїдною цивілізаціями, синтез яких створив ранньо- землеробську макроспільність культур мальованої кераміки з поширеним у ній орнаментом подвійної спіралі (відомим в Китаї як «інь» і «ян»). Ян — це світлий, активний, чоловічий принцип, а Інь — темний, пасивний, жіночий, але обидва вони виходять із Дао — джерела й закону буття — і у поєднанні дають змогу йому проявитися, за Лао-Цзи, «у десяти тисячах речей». Дао, таким чином, є злиття Ян і Інь, що породжують весь Всесвіт: одне народжує два, два становить три, а три створює «десять тисяч речей». Спіральний орнамент у стилі «Ян-Інь» був неабияк поширений у Трипільській культурі ще в У-Ш тис. до н. е., задовго до появи китайської цивілізації.
З огляду на висновки багатьох сучасних дослідників, які датують початок мореплавання неймовірно далекою історичною епохою — 800 тис.
— 1 млн років тому, можна констатувати, що взаємовплив північних і південних культур міг відбуватися неодноразово, як і переміщення раннього населення з Північної півкулі в Південну й навпаки. При цьому простежується «рух культур» з півночі на південь, що може свідчити про пріоритет саме гіперборейських традицій у культурному становленні людства. Це становлення, як випливає з багатьох міфологій світу, було досить нерівномірним і, очевидно, неодноразово переривалося різними катак- лізмами, у тому числі й космічного характеру. Тільки масштабних потопів давні автори налічували не менше чотирьох, які змінювали історію людства з XX-XVIII по IV-III тис. до н. е. Один з таких потопів, імовірно, став і початком великої Три- нільської працивілізації і водночас візантійсько-православною датою «створення світу», що відбулося в 5508 р. до н. е.Багато що вказує на пелазгів — архаїчний індоєвропейський етнос, який рано змішався з давніми середземноморцями — як на творців великого Трипілля, з якого згодом вийшов український праетнос. Заслуговує на увагу назва головного міста Фессалії — центру поширення в Балканському регіоні пелаз- гів-еолійців — Волос, що відповідає імені одного з головних богів слов’ян-пра- українців Велесу-Волосу. До того ж головним божеством філістимлян-пелазгів у Палестині, куди вони потрапили після походу «народів моря» на Єгипет у XII ст. до н. е., був Дагон. Божество з таким самим ім’ям Даг (Таг) вшановували й турша, ще один «народ моря», відомий грекам як тірени, а римлянам — як туски, або етруски (самі себе вони називали расенами). Можливо, що бог Даг і похідний від нього Дагон беруть свій початок від одного з верховних божеств слов’ян — Даждьбога, який згодом із солярного божества трансформувався в новий сакральний персонаж з різноманітними меркуріанськими, сатурнськи- ми й нептунськими рисами. Цікаво, у зв’язку із тривалим перебуванням пе- лазгів-лелегів на Криті, і походження імені Міноса, яке, імовірно, відповідає єгипетському ітифалічному божеству Міну — богу родючості, «виробникові врожаїв» і скотарства, персоніфікацією якого був бик.
Мін також був захисником торгівлі й пустелі (останнє зближує його із Сетом), ототожнювався з богом-крокодилом, покровителем вод Себеком, а також з богом-змієм Амоном. Ісіда-Венера (як, здогадно, і критська Європа) одночасно вважалася матір’ю Міна і його дружиною. Згодом Мін набуває рис творця світу й виступає як Мін-Ях (Мін-Місяць), що зближує його з образом іудейського Яхве. Отже, ще в архаїчні часи відбувалася поступова трансформація й постійне змішування різних за своєю сакральною природою божеств, які беруть свій початок, імовірно, у попередній матріархальній епосі.Примітно, що Трипільська працивілізація є насамперед продуктом переважно матріархальної культури, в якій головна роль належала Великій богині, а її чоловічими партнерами могли бути, очевидно, чоловічі божества двох різних світів — небесного й водно-земного. Після того як матріархальна Велика богиня відійшла на другий план, протилежні чоловічі боги продовжили свою непримиренну боротьбу.
Матріархальний культ, що виник серед кроманьйонського населення в епоху палеоліту й проіснував (можливо, з перервами) до завершення неоліту, пройшов у своєму розвитку кілька етапів. Спочатку, імовірно, головними небесно- солярними божествами були жіночі, а головними водно-хтонічними — чоловічі (наприклад, давньоєгипетський міф, що зберігся донині про Богиню-Небо й Бога- Землю). Можливо, до цієї епохи належить і поява широко відомого міфу про Бо- гиню-Матірі Богиню-дочку (Небо і Сонце), чоловіком і батьком яких був, імовірно, Бог землі. Згодом чоловічий бог стає в цій тріаді головним, а богині-«породіллі» другорядними. Нарешті, знову проявляється образ Вищої Небесної Істоти чоловічої природи, який порівнюють часто з Сонцем, яке веде боротьбу із хтонічним змієм, пов’язаним з Місяцем, водою й пеклом. Саме в неоліті з’являються принципово різні типи вірувань, одні з яких спрямовані на поклоніння богині-жінці і її партнерові у вигляді фалоса-змія, а інші — богу солярно-уранічної природи, що веде боротьбу з лунарно-хтонічним низом.
Щоб краще зрозуміти виникнення названих протилежних культів, а також появу релігійно-міфологічних систем індоєвропейських народів, розглянемо ранньоземлеробську релігію неоліту, її основні персонажі й символи.