Резюме

Зародившись у неосяжно далекі часи, первісне людство крізь багато тисячоліть поступово просувалося до якісно нової епохи свого існування, що, напевно, знай­шло своє відображення у священних писаннях про створення світу.

На можливу наявність у Святому Письмі кількох джерел вказують дві основ­ні версії створення людини (при цьому боги-творці називаються різними імена­ми), що нагадує релігійно-міфологічні уявлення австралоїдних, монголоїдних та інших етносів про існування двох богів-деміургів (які уособлювали, як правило, протилежні начала — світле, сонячне і темне, місячне). Проте, ці два сюжети можуть вказувати на певні етапи «божественної еволюції» у розвитку людського роду, коли перші люди уявлялись андрогінами, а наступні вже різностатевими. Двостатеві істоти (гермафродити, андрогіни) відомі в багатьох релігіях, де вони виступають у ролі богів, міфічних предків, першолюдей (один з таких стародав­ніх, можливо, орфічних міфів відтворений у діалозі Платона «Бенкет»). Моти­ви андрогінності перших богів і людей відомі давньогрецькій і давньоримській міфологіям, текстам ведійської і брахманістської Індії, єгипетським і давньогер­манським сказанням, а також міфам архаїчних австралійських і африканських племен. Середньовічний єврейський богослов Мойсей Маймонід був, наприклад, упевнений, що в біблійній оповіді про створення богом Єви з ребра Адама також відбився спотворений міф про початкову безстатевість перших людей.

Ідея андрогінності, ймовірно, є своєрідним прологом до концепції послі­довної зміни «віків» і відповідних їм поколінь, що певною мірою знайшло своє відображення й у Біблії, де згадуються «сини Божі» (можливо, ангели), які вступа­ють у шлюбний зв’язок з «дочками людськими», а також покоління титанів («не- фелим») і «сильних, віддавна славних людей» («гібборим»). Перекази про кілька «віків» і поколінь відмінних одне від одного людей (або богів і напівбогів) дуже поширені в багатьох релігіях європеоїдних народів. Наприклад, давньогрецька міфологія знає покоління титанів, гігантів та інших велетнів. Велетні — це, як правило, група антропоморфних істот гігантського розміру, що належать до мі­фічного часу творення (в епічних традиціях — до так званого героїчного часу). При цьому найважливішим варіантом загибелі велетнів є «титаномахія» (побит­тя титанів олімпійськими богами стародавніх греків, боротьба богів з асурами в індійській міфології та ін.), тобто мотив загибелі велетнів співвідноситься з те­мою поколінь богів, і саме їх існування припадає на період до завершення тво­рення, до встановлення нинішнього світу і пантеону. Велетні в переказах вияв­ляються, зазначає релігієзнавець А. Левінтон, пов’язаними з Хаосом (звідки їхні хтонічні якості) і посідають маргінальне становище в тих випадках, коли вони продовжують жити й після остаточного створення світу (наприклад, Прометей). Отже, перемога над велетнями означає перемогу над Хаосом і черговий крок до встановлення Космосу [90, І, 228].

Опис послідовної зміни різних міфічних епох ми бачили під час знайом­ства з давньоіндійською махаюгою, поділеною на чотири нерівні частини (сатья-, двапара-, трета- і каліюга), що можуть бути співвіднесені з відомими античними «віками» (золотий, срібний, мідний і залізний).

• насамперед було створено покоління людей золоте у часи «володаря неба» Кроноса-Сатурна, які «жили як боги», не знаючи праці й старості, «а вмирали, немовби обійняті сном». «Після того як земля покоління це вкрила, на милостивих демонів усі перетворилися вони наземельних», що стали охороняти на землі людей і «пильно на праві наші справи і не­праві дивляться»;

• наступне, срібне покоління, яке створили олімпійські боги, було вже «гір­ше» від першого, але мало таке ж довголіття (тільки період дитинства тривав у них «сотню років»). Дорослими «жили лише короткий час, на лиха себе прирікаючи власним глупством, тому що від дикої пихи не в змозі були вони втриматись». Зевс-громовержець «сховав їх під зем­лею», і «нарекли їх люди підземними смертними блаженними»;

• представники третього покоління (мідного) були «могутні і страшні», лю­били війну і насильство, «хліба не їли», і «ніхто наближатись до них не наважувався: великою силою вони володіли». Свого часу і це покоління полишило землю, зійшовши «у затхлу частину» пекла, що «кригою ско­вує душу»;

• згодом Зевс створив четверте покоління, «славних героїв божественний рід», яких люди називають напівбогами, які жили перед нинішнім по­колінням. «Грізна їх винищила війна і страхітлива битва (можливо, та сама, котру описує Платон — між прагреками і жителями Атлантиди), а також «у Трої інші загинули». Це покоління Зевс переніс до «кордонів землі», де вони «безтурботно поблизу океанських безодень острови на­селяють блаженних»;

• «землю тепер населяють залізні люди», яким не буде, за Гесіодом, «перепочинку ні вночі, ні вдень від трудів і від горя», поки Зевс не знищить і це покоління, як попередні («після того як на світ вони народжуватимуться сивими»). «Залізних» людей п’ятого покоління ха­рактеризує схильність до агресії, заздрість, постійна сварливість (зо­крема, у стосунках між дітьми й батьками, друзями, гістьми і господа­рями), «правду замінить кулак. Міста підпадуть під грабунок», «сором пропаде», а «де сила, там буде і право». Оскільки «від зла порятунку не буде», то Гесіод вигукує: «Якби міг я не жити з поколінням п’ятого віку! Раніше за нього хотів би я вмерти чи пізніше народитися» [36, 11-15].

Згадки про існування в незапам’ятні часи якихось гігантських рас, що знач­но перевищували своїми розмірами сучасних людей, містяться, крім Біблії і грецької міфології, і в багатьох інших стародавніх переказах як екзотеричного, так і езотеричного (тобто таємного, прихованого) характеру. Згідно з цими чис­ленними міфами і легендами справді можна «вибудувати», відповідно до наведе­них вище «віків», і різні покоління або міфічні «раси», що послідовно змінюють одна одну. До основних з них належать: