Титани
Титани (або давньоіндійські асури, що відповідають золотому віку давньогрецької міфології, а також, можливо, «синам Божим» біблійної традиції) були богами першого покоління, породжені Землею (Геєю) і Небом (Ураном): їх було шість братів і шість сестер, які, взявши шлюб між собою, породили нове покоління богів (Прометея, бога сонця Геліоса та ін.).
Ім’я «титан», можливо, пов’язане із сонячним жаром або пануванням. Молодший з титанів Кронос (Сатурн) скинув свого батька Урана і посів місце верховного бога серед титанів, а народжений від нього Зевс (Юпітер), своєю чергою, позбавив влади Кроноса й очолив нове покоління богів-олімпійців [90, ІІ, 514]. У давньоіндійській міфології титанам відповідають, можливо, асури, з якими пов’язаний ряд сюжетів: асури породжені Брахмою, вони — старші брати богів, що володіють мудрістю, міццю й чаклунською силою «майя»; на небі в них було три міста — залізне, срібне і золоте, а також міста в підземному царстві. Асури запишалися, сповнилися зла, і щастя через те відвернулося від них. Асури протистоять богам, що в давньоіндійській релігії називаються «дева» (в упанішадах боги називаються також «сура», звідки тлумачення імені асурів як «небоги»). Асури вступають у бій, але Вішну і боги-дева заганяють їх під землю й на дно океану, тим самим захоплюючи собі владу над Всесвітом, яка до того була в руках асурів. Співвідношення асурів і дева паралельні у давньоіранській релігійно-міфологічній системі з тією різницею, що тут перші (давньоіранські ахури) означають богів, а другі (давньоіранські деви) — демонів [90, І, 118-119]. Ахури, за давньоіранськими уявленнями (особливо в «Авесті»), становлять клас божественних істот, які боролися за впорядкування Космосу і соціуму, проти Хаосу, пітьми і зла. В архаїчній індоіранській традиції вони вважалися старшими з двох ворогуючих поколінь богів і протиставлялися своїм братам — девам, добрим у давньоіндійській релігії і злим в іранській. Зміна функцій і характеристик ахурів у індоіранських переказах, вважають сучасні релігієзнавці, пов’язана з етнічними та ідеологічними розмежуваннями між індоаріями і протоіранцями, які поступово відокремлювалися на рубежі ІІІ— ІІ тис. до н. е. Пізньоведійські міфи, як зазначалося, оповідають про перемогу дева над колись могутніми, але нерозумними асурами, причому не без допомоги підступних засобів і магічних заклинань. Іранські ж міфи приписують вирішальну і суто військову перемогу ахурів над девами, навпаки, майбутньому — найближчому, за одними версіями, і украй віддаленому — за іншими (через кілька тисячоліть, тобто ближче до біблійного «кінця часів»). Подібні до ахурів божества були відомі й у германо-скандинавській міфології, де вони іменувалися асами [90, I, 142]. Аси тут — головна група богів, очолювана Одином, батьком більшості асів, які протиставляються ванам, невеликій групі богів родючості, а також велетням, карликам і нижчим жіночим божествам. Аси живуть у небесному селищі Асгарді (а люди в іншому місці — Мідгарді) і після війни з ванами асимілюють останніх [90, І, 119]. Це, на думку сучасних релігієзнав- ців, — «етіологічний» (пояснювальний) міф про виникнення першої «небесної» війни, що поклала кінець «золотому віку», не знайомому з ворожнечею й розбратом. Приводом до війни послужив прихід до асів від ванів злої чаклунки Хейд (або Гулльвейг, що, очевидно, означає «сила золота»). Дослідники припускають, що в міфі про війну ванів та асів відображена боротьба культів місцевих племен і прибульців (можливо, індогерманських завойовників з носіями мегалітичної матріархальної землеробської культури) або різних соціальних груп давньогерманського суспільства. Цікава також гіпотеза про війну асів і ванів як про боротьбу за священний мед (хранителі меду — вани), що втілює певний космічний життєвий принцип (можливо, відповідає поняттю «майя», власниками якої в давньоіндійській міфології були асури, що протистояли богам). Цей германо-скандинавський міф про першу війну після золотого віку, на думку релігієзнавця Є. Мелетинського, передбачає есхатологічну тематику трагічної загибелі богів і всього світу [90, І, 214-215]. Інакше кажучи, релігійно-міфологічні уявлення давніх індоєвропейців про першу війну «на небесах» (згадка про яку, втім, є й у Біблії у зв’язку зі скиненням сатани на землю) відбивають кінець золотого віку й настання наступного — срібного, а також насильницьку зміну поколінь богів, тобто узурпацію влади іншою групою «небожителів», які виступають тут певною мірою в ролі «космічних загарбників». Ким були представники найбільш раннього покоління богів, не зовсім зрозуміло, позаяк в одних переказах (наприклад, давньоіндійських) вони виступають демонічними істотами (асури, тобто небоги), а в більшості інших — добрими божествами (ахури, аси та ін.). Проте мотиви поміщення асурів під землю і на дно океану (що нагадує біблійне повалення сатани), а також есхатологічні мотиви майбутньої війни між переможцями і переможеними «наприкінці часів» (тобто їхня суперечка не є остаточно вирішеною) вказують на можливу демонічність і «змієподіб- ність» першого покоління богів, пов’язану, як ми пам’ятаємо, із хтонічними й загалом хаотичними рисами (звідси, очевидно, образи величезного змія Агу- нуа — деміурга меланезійців, мезоамериканського бога — «пернатого змія» Кецалькоатля, численних нагів — підземних «змієлюдей» різних міфологій світу, біблійного Змія та ін.). Можливо також, що ця «перша війна» започаткувала панування патріархальних культів над матріархальними, як ми пам’ятаємо, тісно пов’язаних із хтонічним світом і зміями, що його уособлюють (навіть одне з тлумачень імені Єва — «змієподібна богиня»), а також ранніми мегалітични-ми пам’ятками і землеробськими культурами. Нарешті, наведені перекази про війну перших двох поколінь богів можуть означати і боротьбу між солярними й лунарними культами, оскільки, за однією з давньоіндійських версій, «перша війна на небесах» сталася між богами й асурами через викрадення царем Самою (Місяцем) дружини царя асурів.