Резюме

Короткий екскурс в історію релігій Північної, Центральної і Південної Аме­рики дає змогу згрупувати корінне населення у три нерівнозначні категорії [56. 112]: найвідсталіші в культурному значенні і периферійні племена мис­ливців.

На прикладі релігії індіанців простежується зміна матріархального по суті світогляду патріархальним (еволюція культу «Богині з косами», легенди про амазонок, чоловічі союзи, обряди посвячення, спрямовані проти жінок 1 т. їй.). Це особливо виявляється у витісненні, ймовірно, більш раннього культу.Місяця культом Сонця (що символізують у пізніших варіантах відповідно жіноче 1 чо­ловіче начала). З жіночим началом, як і в багатьох інших народів світу, по­в'язане шанування Землі і родючості, а також води, що належить, як правило, до світу чудовиськ і до культу змій. Помітна також тенденція до заміни верхов­ного божества жіночої природи главою пантеон)' з гіпертрофованими чоловічи­ми ознаками.

Звертає на себе увагу і поширеність в американських індіанців міфів про циклічність, згідно з якими нинішній світ пережив уже чотири глобальні ката­строфи і сучасна людська раса є п'ятою за рахунком. При цьому загибель раси, що передувала нашій, пов'язана зазвичай з потопом (як і в євразійських варіантах) і перетворенням її представників на риб’, а попередньої раси — на мавп (як ще один аргумент у вічній суперечці матеріалістів та ідеалістів — хто від кого пішов). У цьому зв'язку набувають поширення міфи про покоління — старші та молодші — богів, що приходять на зміну одне одному в різні істо­ричні періоди і символізують глобальні переміни (наприклад, заміну значно по­ширеної теократії владою військової аристократії).

Час виникнення дивовижних за своїми культурними досягненнями дав­ніх цивілізацій Мезоамерики, мабуть, недостатньо датувати II тис. до н. е. (як і цивілізацій Центральних Анд), адже сучасні археологічні дослідження свід­чать про існування на території Американського континенту слідів високих цивілізацій близько X—Vili тис. до н. е. (наприклад, згадувані вже знахідки на дні озера Рок, для яких властива монументальність і навіть «циклопічність» архітектури, яка згодом характеризувала ритуально-архітектурний стиль оль- меків, сапотеків, науа, майя, тольтеків, міштеків, ацтеків та інків, а також ци­вілізації Єгипту, культуру острова Пасхи і деяких інших островів Океанії. Се­редземномор'я (наприклад, острів Мальта) і навіть Європи (Стоунхендж і різні кромлехи, дольмени і менгіри від Північного моря до Кавказу). Таке велике географічне поширення розглянутого мегалітичного стилю, що датується приблизно одним часовим проміжком і супроводжується луже подібними ле­гендами про давніх велетнів, свідчить про можливість виникнення цієї оци- клопічноїп культури із спільного давнього осередку (наприклад, умовно Лему­рі і або Атлаїггиди).

З огляду на таке припущення, заселення обох Америк могло відбуватися за «багатофакторним» сценарієм, коли одна частина переселенців справді мог­ла проникнути з Північно-Східної Ази в районі Берингової протоки, а інша — з району Тихого (гіпотетичні нащадки лемурійців) і Атлантичного океану (такі ж гіпотетичні атланти). Непрямим підтвердженням цієї напівфантастичної гіпоте­зи є давні зображення на Американському континенті слонів (що існували, за Платоном, у затонулій Атлаїггиді) і кам'яних голів негро-австралоїдних велет­нів, мегалітичні культові споруди, пристосування (як і в атлантів) природних об'єктів (водойм, річок, гір) до штучного планування міст, поширеність крива­вих жертвопринесень, що асоціюються з магією (поширеною, за легендою, в Атлаїггиді). та багато іншого.

Схему чергування в домінуванні верховних богів протягом релігійної істо­рії людства можна зобразити так

• спочатку людям була відома одна вища божественна істота — Творець усього сущого, який мав, найімовірніше, подвійну (гермафродитну}

природу, що відповідало первісній статевовіковій рівності (або егалітар­ності) перших людських спільностей;

• згодом, у міру соціальної диференціації, виникає образ вищої божест­венної пари, що уособлює Небо і Землю і є джерелом всього навко­лишнього світу — небесних світил. Сонця і Місяця, людей тощо;

• після цього, ймовірно, на перший план виходить вища жіноча істото. що пов'язується насамперед з Матір'ю-Землею і з першим поділом праці на чоловічу і жіночу за домінування жінки в сім'ї і суспільстві, яке обгрунтовувалося історичним пріоритетом материнського роду. Останній зафіксований у багатьох племен і народів, що стоять на різних рівнях розвитку суспільства, а культ богнні-матері просте­жується практично на всіх материках Землі з дуже давніх часів (по­всюдне поширення «палеолітичних Венер», наприклад, датується 25 тис. років до и. е.):

• поступове втрачання жінкою панівного становища і висування на пер­ший план батьківського роду зумовлюється посиленням соціальної ролі чоловіків і настанням патріархату, верховним божеством у пантеоні якого стає божество чоловічої природи.

• поперемінне домінування в різних культурах божеств Сонця і Місяця, які є божествами нового покоління (як правило, дітьми вищих першо- істот Неба і Землі), на наш погляд могло свідчити про «рецидиви» мат­ріархальної релігійної свідомості, що витіснялася (у різних культур у різні часи) патріархальною. Сонце, яке спочатку було жіночим бо­жеством (у найбільш архаїчних культурах), перевтілюється з часом у чоловіче, а Місяць уособлює в пізніших культурах виключно жіноче начало, тобто вважалося, що він зазнав поразки і виконує відтоді зав­жди підпорядковану стосовно Сонця роль;

• циклічні зміни у пантеонах давніх народів панівного становища тих або інших божеств (уранічного, хтонічного, солярного або лунарного походження) можуть бути також пов'язані не тільки із статевим, а й з віковим поділом праці в архаїчних суспільствах. Відомо, наприклад що вікові к.\аси ранніх суспільств (діти, юнаки, дорослі, старі) еволюціо­нували з часом у певні професійні групи, які пожитгєво, а потім і спадкоємно виконували різкі соціальні функції: 11 відправлення риту­алів і збереження сакрального знання; 2| адміністративно-військова діяльність: 3) виробництво матеріальних цінностей; 4) обслуговування потреб перших трьох класів (типу домашньої прислуги тощо). Перехід влади від одніс! соціальної групи до іншої (наприклад, від жерців до воїнів, а від них — до виробників) супроводжувався відповідною зміною пантеону, де головним ставали божество відповідного соціаль­ного класу, і це визначало початок нової історичної епохи у житті то­го або іншого етносу (жрецької, військово-адміністративної, госпо­дарської);

• з глобальним поділом народів на кочовиків (у широкому розумінні це поняття стосується всіх рухливих господарсько-культурних типів: ман­дрівних мисливців, збирачів і рибалок, напівкочових і кочових скотарів. вирубно-вогневих землеробів) і землеробів, ймовірно, одні вищі істоти змінювали інших, що уособлювали той чи інший основний вид госпо­дарської життєдіяльності суспільства.

Наведена схема еволюції домінування верховних божеств у пантеонах давніх народів, безумовно, є гіпотетичною і навряд чи може відобразити всю складність трансформацій архаїчної релігійно-міфологічної свідомості. Разом з тим. вивчення причин і умов появи тих або інших релігійних систем допоможе, на наш погляд краще зрозуміти основні напрямки історичного розвитку, виник­нення і зміни історичних епох у становленні та життєдіяльності сучасного людства. В усякому разі, вивчення відомих нам релігійних традицій з усією оче­видністю свідчить про образ якоїсь неперсоніфікованої, абстрактної (і, звідси, андрогінноїі верховної істоти, яка, очевидно, виявляє з часом свою вже персоні­фіковану чоловічу і жіночу природу (сучасною мовою, недиференційований Всесвіт внаслідок певних трансформацій утворює Хаос і Космос). Ці нові утво­рення недиференційованого раніше Всесвіту мають вертикальну (як правило, три­шарову— вищий, середній та нижній світи), а також горизонтальну (чотири- або П’ятиденну: наприклад чотири сторони світу і центр) структуру.

Хаотичне і космічне начала при цьому простежуються на всіх «поверхах" і в усіх «секторах» цих структур. Тому жіночі та чоловічі божества можуть займати в різні часи та у різних народів то вище небесне становище, то сере­динне, то нижче підземне. Вертикальне переміщення божеств тісно пов’язане з горизонтальним, яке, у свою чергу, відповідає чотирьом (або п’яти) першо­елементам: стихії вогню, повітря, землі та води (у деяких релігійно-міфологіч­них системах присутній ще й п'ятий елемент — ефір, дерево, метал тощо).

Грунтуючись на нашому знанні відомої історії становлення людства (і, зокрема, американоїдної раси), ми можемо судити, що найбільш віддаленою від нас була епоха матріархату (їй, можливо, передувала епоха шанування не- персоніфікованоі, аидрогінно) Верховної Істоти, але про неї нам практично нічо­го невідомо). При цьому верховне жіноче божество з плином історичного часу зазнає певних трансформацій, поступово «спускаючись» з верхнього уранічно- го світу до нижнього хтонічиого. Найбільш наочно ми можемо простежити цей процес на образі «Богині з косами» — одному' з найдавніших відомих нам жі­ночих божеств Мезоамерики. Серед численних титулів цієї богині найвищий «статус», на наш погляд, мають «Наша Бабуся» і «Мати Богів», які, ймовірно, свідчать про її роль як прародительки, иершопредка не лише людей, а й богів, тобто демонструють її вищу, насамперед уремічну природу. Потім вона стає, очевидно, більше відомою в ролі Матері-Землі далі — в ролі богині родючості, ще пізніше — хтонічної богині (тепер її головний титул — «Серце Землі») І, на­решті, в образі «богині, пожирательки бруду, екскрементів».

Це жіноче божество пов'язане не лише з породженням бопв 1 людей. Зем­лею і родючістю, а її з сексуальними гріхами, нічною темрявою, а отже — з Місяцем і уособленою ним водяною стихією (яка, у свою чергу, пов'язана з хтонічним світом). Водяна стихія і хтонічний світ породжують різних чудовиськ і мають свої сакральні образи, що підтверджуються у різноманітних культах, — наприклад, змій. риб. а також богів грому і блискавки, морів і землетрусів.

«Спускання» богів і богинь з уранічних «поверхіви світобудови до хтоніч- них триває в людській історії, мабуть, не одне століття і знаменує собою на­стання І завершення різних епох, що минають під тям або іншим знаком стихії і того чи іншого начала. Згідно з нашим припущенням, завершення повного циклу такого «спускання·», що містить епохи вогню, повітря, землі та води, від­значається появою чергового «бога рослинності» (у мезоамериканських інді­анців це, ймовірно, «бог маїсу») або «бога, що вмирає і воскресає», відомого практично в усіх релігійно-міфологічних системах світу (ті народи, дія яких цей образ невідомий, можливо, залишилися на рівні світогляду минулих епох, тоб­то тих. що передують завершенню повного циклу). Що є причиною такого «кру­гообігу·· богів і відповідних їм релігійних систем — невідомо; можливо, це наслідок незрозумілих нам до кінця космічних циклів (наприклад, галактичний рік, повний оберт «кола Зодіаку» або одного з його знаків, періоди сонячної ак­тивності тощо).

Відомості про метаісторичні періоди, що передували сучасній епосі збе­реглися практично в усіх релігійно-міфологічних системах індіанців Північної. Південної і Центральної Америки (що, втім, характерне і для інших релігій сві­ту. наприклад, давньоєгипетської). Усі ці відомості підтверджують в основному одне — попередня стосовно сучасної епоха була епохою стихії води і загинула через дію хтонічних сил (потоп, землетруси, пожежа внаслідок вулканічної діяльності). Нинішня нова епоха (ймовірно, стихії вогню) знаменує початок но вого метаісторичного циклу і висунула на перший план відповідних їй богів (насамперед, солярних).

Проте «старі» боги стихії хтонічного світу, що панувала раніше, не зни­кають безслідно, а часто лише змінюють «прописку». Цим можна пояснити ви­никнення у мезоамериканців культу ягуарів, чоловічих за своєю природою істот, що змінили культ «Богині з косами», яка в цих умовах стає тільки коха­ною бога — повелителя звірів і підземних надр у вигляді ягуара. У тольтеків з'являється вже божество, що поєднує риси ягуара і орла, що явно свідчить про його частково солярну природу. Те ж саме відбувається і з Кецалькоатлем, який у майя і науа символізує земні води, а у тольтеків — уранічне начало (Перна­тий змій, що нагадує літаючих драконів інших релігій). Особливо показовий з цього погляду образ Віракочі (первісного божества землі та води), який в епо­ху пізніх інків титулувався вже з доданням імен !лья-Кон-Тіксі (тобто солярної і, загалом, вогняної істоти). У цей період паралельно з посиленням чоловічо­го начала — взамін жіночого — позиції усього хтонічного і водяного пантеону |в тому числі, Місяця) послаблюються і підвищується значення солярних 1 ура- нічних культів. Разом з цими «тєогонічними пертурбаціями» відбуваються відповідні зміни в соціальному і, якщо глибше, психічному житті людських спільностей та індивідуумів, коли матріархальний устрій поступається своїм панівним становищем на користь патріархального, а соціальні верстви змінить одна одну в «земній ієрархії».

На основі аналізу мезоамериканськнх релігійно-міфологічних систем можна припустити, що попередня історична епоха, яка проходила під знаком материнського качала, досягнувши свосі «нижньої точки» (за циклічною мо­деллю) в хтонічній області, почала трансформуватися в епоху панування патріархату, який висунув на перший план божеств уже чоловічої природи. Тому зачинателем першого періоду нової епохи стає чоловіче божество хто- нічного світу, управитель підземних сил. який з часом передає своє верхо­венство урамічним богам (богові вітру і богові грому та блискавки), а ці ос­танні знову матріархальній богині водяної стихії, яку також закономірно замінює чоловіче божество вогняної природи — бог Сонця. При цьому всі названі божества, хоча й уособлюють (кожне окремо) різні стихії, постають в образі Сонця — символі нової епохи вогню, що змінила, очевидно, мате­ринську епоху води. Описи п'яти відомих мезоамериканцям ер розвитку Землі подано утабл. !9.

Табткіл і 9

ЕРИ РОЗВИТКУ ЗЕМЛІ ТА ЇХ ВЕРХОВНІ БОЖЕСТВА

Закінчення т&бл. 19

Тепер, після кількох попередніх пояснень, ми можемо перейти до розгля­ду релігійно-міфологічних систем народів південноазіатськоі перехідної та ве­ликої монголоїдної рас.

Розділ IX РЕЛІГІЇ ПІВДЕННОАЗІАТСЬКИХ І ТИХООКЕАНСЬКИХ НАРОДІВ