Резюме

Етнолінгвістична класифікація народів допомагає, як ми бачимо, краще зро­зуміти питання походження і спорідненості різноманітних расово-етнічних груп, окремих мов та їхніх сімей, що опосередковано може свідчити про єдність виникнення релігійно-міфологічних уявлень не лише окремих етносів та їх об'єднань, а й людства загалом.

в тому, що люди вже від народження обдаровані певними мовними |грама­тичними) структурами (тобто здатні, ще не знаючи граматики, правильно вико ристовуваги слова І будувати речення, як тільки опановують лексику своєї мови І.

Цікаво, що багато сучасних дослідників не лише поділяють гіпотезу «рап­тового» і «випадкового» виявлення у людини здатності до мовлення внаслідок якихось загадкових мутацій, а й появу самої Homo sopierts sapiens пояснюють подібними метаморфозами. Іншими словами, нинішній стан науки свідомо чи мимовільно підтверджує антропогонічні міфи багатьох релігійних систем світу про «раптове» (іноді й випадкове) створення людини.

Окремі антропологи і лінгвісти вважають, що, можливо, Homo sapiens sapiens (тобто кроманьйонці) з'явилася ще 100 тис. років тому (здогадно, на Африканському континенті), звідки почала заселяти Євразію та інші тери­торії, поступово замінюючи популяцію Homo sapiens (тобто неандертальців). Приблизно водночас могла виникнути й природна звукова мова, що відрізня­ла кроманьйонців від неандертальців (щодо останніх імовірним є інший тип мови, оскільки в них були відсутні необхідні анатомічні особливості гортані). Таким чином, співіснування (а можливо, змішування) кроманьйоїдних і неан- дерталоідних антропологічних груп могло тривати близько 50 тис. років, аж поки приблизно 40-30 тис років тому неандертальці повністю не зникли.

А втім, найбільш східну знахідку неандертальця було виявлено в печері Мезмайська на Кавказі, вік якої вважається приблизно 29 тис. років (тобто В разі підтвердження цього датування можна було б відсунути вимирання неан­дертальців до межі приблизно 25 гис. років тому). Ці тисячі років кроманьйонці та неандертальці жили в тих самих місцях Євразії, що. природно, передбачає їхнє взаємозмішування Проте генетичний аналіз мітохондріальної ДНК (вона, на відміну від хромосомної ДНК, передається.лише по жіночій лінії) цього найбільш східного неандертальця засвідчив, що його ДНК істотно відрізняється від ДНК сучасної людини: у ньому не вдалося знайти слідів генетичного мате­ріалу, який міг би бути переданий від неандертальців сучасній людипі. Разом З тим встановлено беззаперечну спорідненість «кавказького» неандертальця з «корінним» неандертальцем з Німеччини 1 навіть «знайдено» їхнього спільно­го предка, що жив близько 150 тис. років тому. Проте ставити крапку в супе речці про ступінь спорідненості неандертальця і сучасної людини все ж таки рано, оскільки ДНК неандертальця необхідно порівняти з ДНК не лише сучас­ної людини, а й її прямого предка — кроманьйонця Можливо також, що існу­вали різні — що різнилися генетично — групи неандертальців, і якісь із них увійшли до родоводу наших предків*.

Враховуючи, що людина сучасного виду (Homo sapiens sapiens) з'явила ся близько 100 тис років тому і ще 150 тис. років до її появи виник спільний предок неандертальців і кроманьйонців, можна припустити, що спільна історія неандерталоідно-кроманьйоідного «гібрида» сягає близько 250 тис. років. Саме такий період підтверджують інші згадані нами раніше генетичні дослідження,

що визначили походження спільного предка сучасної людини від однієї тем­ношкірої матері та спільного батька приблизно 250 тисячоліть тому. Отже, або кроманьйонцеві не 100. а 250 тис. років, або він 100 тис. років тому (або пізніше) змішався з неандертальцем і утворив спільну «неандерталоідно- кроманьйоідну» передісторію сучасної людини. Звідси, ймовірно, людство несе в собі два різні антропологічні начала, що відбилися в біблійному пере­казі про Каїна та Лвеля, в інших подібних архаїчних оповідях про «біле» і «чорнея людство, у тому числі й досить поширені близнюкові міфи. Цим давнім змішуванням пояснюється, можливо, і наявність двох фратрій у пер­вісних общинах |що трансформувалися згодом у дуальну організацію ран- недержавних утворень), а також глибинні психічні й антропологічні відмін­ності людей, що живуть нині (наприклад, брахі- та доліхокефалія. високий і малий зріст, інтро- та екстраверсія, переважно право- і лівопівкульне мис­лення тощо).

Однак повернімося до проблеми походження мови. яке. як ми вже зга­дували. багато відомих вчених пояснюють раптовою мутацією чоловічої Y-хромосоми {тобто майже «самопояни» дару мови), що нагадує біблійні та інші релігійні перекази про появу у людини можливості говорити. При цьому згадані оповіді збігаються в тому, що первісна людська.мова була єдиною і тому зрозумілою для всіх. Згодом, внаслідок якихось неправильних діянь люд­ства {наприклад, біблійної побудови Вавилонської вежі), єдина раніше мова поділяється на безліч інших; при цьому кожна нова мова ставала щодалі ма- лозрозумілішою для носіїв інших мов. Характерно, що й ці архаїчні релігійні перекази підтверджує у найзагальніших рисах сучасна наука, за даними якої всі відомі нині мови пішли від єдиної прамови Homo sapiens sapiens, що існу­вала з часу появи першолюдини (тобто 100-40 тис.

Важко визначити, де виник осередок первісної мови-основи. Ми при­пускаємо, що цим місцем могла бути Південна півкуля (здогадно, індо-тихооке- анський регіон), Aft й дотепер існують найархаїчніші мови земної кулі — авст­ралійські, папуаські й андаманські, що їх окремі сучасні лінгвісти об’єднують в одну’ індо-тихоокеанську макросім’ю Ця, можливо, найархаїчніша макросім’я споріднена через андаманські мови з мовами австроазіатської сім'ї і разом з австронезійською належить до гіпотетичної австричноі макросім’ї мов. а та. у свою чергу (через австронезійські мовні, може бути споріднена з австротайсь- кою макросім'єю. При цьому австроазіатський субстрат виявлено не тільки в австронезійських мовах, а й у давньокитайській, що опосередковано може свідчити про колишню спорідненість австричноі та палеоєвразійської (або сино-кавхазькоі) макросімей, остання з яких має не остаточно з'ясовані зв'яз­ки (через єнісейські мови) з. імовірно, архаїчнішою палеоазіатською (або па­леосибірською) макроси*'сю, а також з найпоширенішою ностратичною. А но- стратичпа макросім'я виявляє певну спорідненість як із син о-кавказькою й америндською макросім'ями, так і з нігеро-кокголезькими (африканська макро- сім’я) і австроазіатськими мовами. Архаїчні койсанські мови автохтонного на­селення Африки можуть виявитися ровесниками таких самих архаїчних мов Австралії та Океанії, як. утім, і більшості амєриндських мов (окрім пізніших на- дене і, ймовірно, карибських).

Таким чином, єдина колись мова-основа, що виникла в тихоокеанському регіоні дуже давно, могла з часом (можливо, внаслідок невідомого катаклізму! поділитися на два основні стовбури — східний та західний, які. віддаляючись один від одного, дали початок різноманіттю відомих нині мов. При цьому нові діалекти й мови «наверствувалися» у певний спосіб на старі, часто беручи іх до свого мовного вжитку, що нагадує наведену раніше «теорію хвиль». Так, мови іидо-тихооксаиської макросім'і трансформуються з часом у мови авст- ричної та австротайської (можливо, колись спільної! макросімей, які через па­леоазіатські дають початок палеоєвразійським (сино-кавказьким) мовам, а ос­танні — пізнішим ностратичним. Можливо, у майбутньому пощастить знайти зв'язки спорідненості індо-тихоокеанської макросім'ї з найбільш архаїчними койсанською і америндською макросім'ями, що дуже рано, мабуть, відокреми­лися від мови-основи і розвивалися тривалий час в історичній ізоляції.

Що ж до проблеми прабатьківщини згаданих макросімей мов, то відомі нині дані певною мірою підтверджують викладену гіпотезу. Так. прабатьків­щина австроазіатських. австроиезійськкх і тайських мов. які. здогадно, відок­ремившись від індотихоокеанськоі макросім'ї, могли послідовно, у віддалений історичний час. зміщуватися від островів Індонезії (наприклад, о. Ява) до те­риторії материкової Південно-Східної Азії, а звідти - до Східного Китаю і Тайваню. Прабатьківщиною симо-кавказької (палеосвразійської) макросім'ї вважається Центральна Азія (тобто територія внутрішнього Китаю і Монголії) межі палеоліту мезоліту, а прабатьківщиною «палеоазіатських» мов — Си­бір, що межує з нею. Звідти носії сино-кавказьких мов проникли на Північний Кавказ, у Середню Азію, Західну Європу (баски та етруски — останні через Малу Азію) і Північну Америку (на-дене). Ті. що залишились у прилеглих до історичної прабатьківщини областях, започаткували китайську І тмбето-бір- манські мови, а також мову бурушаскі, яку важко сьогодні класифікува­ти. Можливими далекими родичами цієї сім'ї мов були також носії давньосхід- них мов (хаттськоі 1 хурритськоі) і навіть багато в чому загадкової шумер­ської.

Нині прабатьківщиною ностратичноі макросім'і, що розпалася на індоєв­ропейські. афразійські. південнокавказькі. дравідійські та урало-алтайські мови, визнається Близький Схід (територія на заході Азії і північному сході Африки) Змішуючись з носіями палеоєвразійських. нігеро-конголезьких і австроазіатсь­ких мов, перші євразійці заселили величезні території свого подальшого про­живання. При цьому східноностратичні мови (дравідійські та урало-алтайські) можуть виявитися давнішими від західноиостраіичних (індоєвропейських, семіт­сько-хамітських. південнокавказьких) і мати, на наш погляд, тісніші зв'язки з архаїчними «океанічними« (індотихоокеанськими) мовами, що ми докладніше пояснимо далі.

Розпад ностратичноі макросім'ї. можливо. найпізнішої з усіх мовних мак- росімей. відбувся близько XI-ЇХ тис. до н. е., тобто приблизно у той самий принципово важливий для долі сучасного людства період, коли почалося танен­ня й відступ льоду, з'явились одразу і майже водночас у різних місцях Землі осередки землеробства, що сприяло подальшому бурхливому розвитку різних расово-етнічних груп.