Резюме

Із закінченням останнього зледеніння близько 10-12 тис. років том)' — з’яв­ляються найдавніші осередки одомашнювання тварин 1 рослим, подальший роз­виток яких спричинився до заміни привласнювального господарства відтворю­ючим.

На користь цієї гіпотези свідчать і факти майже одночасної появи най­давніших осередків землеробства у Південній і Південно-Східній Лзіі, на Близькому Сході та у Малій Азії, на території Ірану та в Америці. Можливо, що творцями цих перших землеробських осередків і були носії найдавнішої культури, що врятувалися від катастрофи і з часом передали свої знання та спогади про катаклізм, що їх спіткав, наступним поколінням. Ці вигнанці могли змішуватися з автохтонним давнім населенням нових територій їх прожи­вання. поступово асямілюючись і розчиняючись серед них. Можливо також, що прибульці і автохтони належали до різних антропологічних типів, що дали зго­дом всю різноманітність расово-етнічних рис сучасного людства Беззаперечно одне — саме цей період (10— 12 тис.

З часом глибокі зрушення торкнулися й первісної релігії, де сформува­лися два різні типи вірувань. Один з них концентрувався навколо образу чо­ловічого начала (найчастіше бика), а другий — навколо жіночого. Образ бо- гині-матері належав, найвірогідніше, до релігії кроманьйонців, які виготовляли різноманітні фігурки свого божества («палеолітичних Венер») ще в період 40- 20 тис. років тому. Образ бика (як і інших зображень самця) міг належати до кола релігійних уявлень або частини кроманьйонців, що підійшли до початку формування патріархального устрою соціального життя (нагадаємо, що кро­маньйонці жили за законами матріархату), або неандертальців (у яких, як ми пам'ятаємо, існував культ тварин), або прибульців (тобто представників іншого антропологічного типу), вже знайомих з культурами землеробства і скотарства (образ бика, як ми побачимо далі, супроводжує багато релігійних систем дав­нього світу).

Отже, зародкові форми матеріальної і духовної культури з'являються і розвиваються разом з людиною, яка. постійно нав'язуючи різні контакти з подібними до себе, збагачує свій досвід і внутрішній духовний світ. При цьо­му Віра з'являється разом з людиною і. формуючи у неї пенні цілі життєді­яльності, постає як необхідний орієнтир організації і розвитку соціального життя. Так, здогадний первісний егалітаризм переходить з часом у пануван­ня матріархального устрою колективного існування, який змінюється потім патріархальним, а в річищі останнього відбувається послідовне домінування жрецького, військово-політичного і господарського станів, що беруть свій по чаток в архаїчних вікових класах. За всіма цими очевидними соціальними зміна­ми і відповідними історичними епохами стоять глобальні трансформації у сфері головних цінностей які, безперечно, є основними регуляторами соціального життя.

Поява спеціальних жертовних місць (де здійснювалися жертвоприне­сення) і, можливо, перших святилищ датується межею палеоліту і мезоліту Ймовірно, дещо пізніше (ближче до X тис. до и. е.| почала« встановлювати ве­личезні моноліти, пов'язані з культовими зображеннями людей-риб. що може свідчити про культ предків, які загинули, наприклад, внаслідок морської ка­тастрофи Ще пізніше, як ми знаємо, мегалітичні споруди поширилися на ве­личезні території багатьох материків і островів Землі. Можливо, що ці веле­тенські кам'яні сліди й належать одній із загиблих морських цивілізацій, пам'ять про які збереглася лише у неясних переказах. Цікаво, що всі наступні відомі нам великі цивілізації давнини (за винятком, хіба що. крнто-мінойської) з'являються тільки на берегах річок (наприклад, месопотамська, єгипетська, ки­тайська, давньоіндійська І.

Осередком поширення відтворюючої (хліборобсько-скотарської) економіки в Європі став район Балкан (VI тис до н. е.), звідки люди середземноморського антропологічного типу* розселялися в різних напрямах, аснмілюючи або відсу­ваючи на окраїни кроманьйоідне автохтонне населення, яке перебувало ще на стадіі мисливства і збиральництва. Дещо пізніше, на межі \Z-IV тис. до н е, формується великий і високорозвинений центр трипільської культури (терито­рія сучасної України}, носіям якої вже був відомий метал і які належали, як га­дають окремі дослідники, до вірменоїдноі (або персдиьоазіатської) раси. Ця ра­са також є одним з підрозділів великої європеоїдної раси і для неї характерні густа борода у чоловіків, опукла спинка носа і сплощена потилиця (сьогодні до цієї раси належить населення Вірмени, прилеглої частини Малої Азії, а також Сірії). До періоду розквіту саме цієї культури зараховують появу цілого пан­теону землеробських божеств, храмів, протописемності, укріплених великих по­селень і центрів соціального управління.

Варте уваги планування трипільських поселень у вигляді кількох кон­центричних кіл і таких самих округлих ровів і валів, що луже нагадує плато- нівський опис центрального царства атлантів**. Про спорідненість трипільців з гіпотетичною давньою цивілізацією свідчать і мегалітичні гробниці з вели­чезних каменів або кам'яних плит. Носії цієї унікальної культури могли з'яви­тися на території сучасних України. Молдови та Румунії з берегів Середзем­ного моря — з півдня Балкан або ж (що більш імовірно) через Малу Азію.

Мала Азія є також можливою культурною прабатьківщиною ранкьомі- нойсько), ранньоелладськоі І ранньомакедонської спільностей, які на почат­ку 111 тис. до н е. становили могутній середземноморський центр найдавніших культур бронзового віку. Його ровесниками були два інші давні центри на Піренейському півострові (давня Іберія) і на північному заході Кавказу. Мож­ливо. всі ці центри (особливо два останні) мали якесь спільне походження, про що непрямо свідчать помітні й сьогодні мовні іберійсько-кавказькі паралелі. Цей період характеризується також великими переселеннями народів, викли­каними, ймовірно, якимись природними або соціальними катаклізмами. Саме в цей час у Європі з'являються носії індоєвропейських мов. що пршіесли з собою примат патріархального устрою життя, основою якого с скотарство (болонська, ямна, шнурової кераміки і бойових сокир культури). Провідне становище жрецького стану (яке. ймовірно, було основним у соціальній ієрархії Трипілля) поступово займають воїик-вожді (однак вони часто ще суміщають жрецькі та військово-політичні функції).

Друге тисячоліття до нашої ери знаменується появою в Європі нових культурно-історичних спільностей; одну з них (полів поховальних урн) су­часні дослідники співвідносять з лдавньоє.вропейським» мовним шаром, з якого згодом сформувалися іллірійські, кельтські, італьські та германські мови.

' Сереоземноиерсвка раса -належить до великої евролеоідної раси. Для неї характерні смугля­ва шкіра. темні оч і волосся (хвилясте), вузький прямий ніс. доліхоцефалія (довгссоловКть) Поширена серед населення країн Середземномор'я (частина португальце, леденних італійців і французів, бербера та арабських народів) [12..’МС(

” Коли літи далі шляхом таких аналогій, то можна ототожнити малий ухраіікокий -ерб і тризубом Посейдона, а український прапор — з перевернутим зображенням сонзмною свила й моря. Можливо, то ц символи існувала ще за часе Триплпя < були сприйняв лротосгсо’йнськи· ми племенами, що жили в межах цієї культури.

Територію зрубної спільності (між річками Дністром і Уралом) ототожнюють з місцем розселення носіїв індо-іранських мов. Загалом рух індоєвропейських діалектних груп, на думку сучасних лінгвістів, відбувався так:

• приблизно у XII-XI тис. до н. е. здогадно у районі північно-східної Аф­рики та Передньої Азії з ширшої мовної макроси ільності виокрем­люється недиференційована ще індоєвропейська макроспільність:

• близько IV тис. до н. е. починається поділ індоєвропейських діалект­них груп: вважають, що першою виокремилася анатолінська (район Малої Азії), а потім — греко-вірмено-арійська. При цьому індоарійці, частина іранців і тохари рухаються в різний час у північно-східному напрямі, поступово заселяючи території сучасних Іраку. Ірану, Афгані­стану, Пакистану. Індії, а носії »лавньоєвропейських» діалектів через Середню Азію і Поволжя переселяються до Європи.

• спільним ареалом усіх «давньоєвропейськнх» мов після відокремлен­ня їх від індоєвропейської макроспільності є район Північного При­чорномор’я і приводами степи (ямна культурна спільність), звідки відбу­валася подальша диференціація індоєвропейських спільностей;

• прабатьківщиною індоєвропейців був район Східної Анатолії, Пів­денного Кавказу і Північної Месопотамії у V-IV тис. до н. е. (згідно з іншими версіями — район Каспійського моря. Балкаио-Карпатськнй регіон, район Поволжя).

Найвірогідніше, прабатьківщина індоєвропейців локалізувалася в Малій Азії 1 прилеглих до неї районах (тобто на території навколо відомої вже з біблійних часів горн Арарат), звідки частина індоєвропейців просувалася на північний схід і досягла Індії, друга частина поширилася в Середземномор’ї і Закавказзі (греки і вірмени), а третя заселила Середню Азію і потім рушила до Європи (можливо також, що розпад індо-іранських і «давньоєвропейських» діалектів відбувся саме тут). Кавказ і Середня Азія були заселені переважно представниками великої європеоїдної раси (до якої, природно, належать і індо­європейці) ще в епоху пізнього палеоліту. Перші індоєвропейці асимілювали давніше європеоїдне населення, яке. ймовірно, також характеризувалося внут­рішньою мовною і культурною спорідненістю, про що свідчать виявлені пара­лелі між мовами північно-західиокавказького кола (район поширення майкопсь- кої культури початку III тис. до н е.) з давньою мінойською мовою, з одного боку. І автохтонним іберійським субстратом у Західному Середземномор'ї (ра­йон поширення ще однієї давньої культури бронзового віку на Піренейському півострові) — з іншого. Індоєвропейський антропологічний тип нашаровується (у різних пропорціях і співвідношеннях) на домінуючий в той час у Європі (як, утім, і в Середземномор'ї, а також, ймовірно, на Кавказі) середземноморський антропологічний тип. який свого часу «накладався» на автохтонний кромань- йоїдний. Окрім середземноморської в різних районах Європи асиміляції зазнали також представники ескімоїдної та фінно-угорської сімей. При цьому частина сучасних дослідників вважають, що слідами проживання в Європі. Середзем­номор'ї та на Кавказі давньої середземноморської раси є численні мегалітичні споруди, що мали, безперечно, культове призначення

Перші сліди релігійних вірувань у Європі, як вже згадувалося, дату­ються епохою мустьє (125-40 тис. років тому), коли з'явилися перші похо­вання й ритуали. Цей період майже повністю належить неандертальцям. Кроманьйонці, які прийшли їм на зміну 40—30 тис. років тому, принесли з собою значне поширення культу жіночого божества (фігурки «палеолітичних Ве­нер»). Общинно-родова організація мисливців-збирачів кроманьноідного тип)' ха­рактеризувалася тарною сім'єю і групувалася на статевовіковому поділі праці. У них поширюються тотемізм, анімізм і мисливська магія, а також розвивають­ся поховальний обряд і основні церемонії, пов'язані з визначальними монетами людського життя — народженням, статевою зрілістю, одруженням і смертю (близько 15 тис. років тому). В епоху мезоліту (тобто близько 12- 10 тис. років тому) кроманьйонське населення поступово починає замінюватися середземно­морським антропологічним типом, община стає патрилокальною, замінюючи пат­рилокальність. З'являються яскраві розписи, що зображають воєнні сутички. Це свідчить про те, що війна стає важливою складовою суспільного життя (що рані­ше. мабуть, не мало обов'язкового характеру).

Своею хліборобсько-скотарською економікою середзем поморці підготу­вали і здійснили »неолітичну революцію», поширивши відтворююче господар­ство на величезну територію (віл Дністра на сході до Одеру на заході]. У су­спільствах середземноморців провідна роль належить чоловікам і навіть спостерігається тенденція до геронтократіі — влади найдосвідченіїпих старій­шин. Проте ще фіксується значна роль жіночої праці (V тис. до н. е.| У той час на південному сході Європи з'являється пантеон землеробських божеств, храми, а також протопнсемиїсть. Соціальна диференціація переходить у спад­коємну, формуються регіональні центри управління (поселення налічують до 60 тис. чол.). У ПІ тис. до н. е. помітно урізноманітнюються поховальні обряди, що свідчить про релігійний синкретизм, зумовлений, імовірно, антропологічним і культурним змішуванням.

Приблизно в той самий час концентричні, округлі споруди замінюються на «кутові» та квадратні, що. ймовірно, відбивало остаточну перемогу патріар­хату над матріархатом і в матеріальній культурі (патріархальний уклад життя, народжуючись у надрах матріархальної культури, певний, інколи тривалий час використовує, мабуть, попередні матеріальні форми до того, як їх переборює). Наприклад, поселення, що розташовувалися колом або овалом, були характерні для трипільської, майкопської та інших ранніх «середземноморських» культур, які або переживали занепад матріархату, або запозичили деякі матріархальні мотиви від кроманьйонців. З приходом до Європи індоєвропейців (не пізніше другої половини ПІ тис. до н е.| утвердилася вищість чоловічих божеств. Тим самим періодом датуються свідчення насильного умертвіння жінок під час по­ховання чоловіків. Поширюється індоєвропейський культ Сонця (одним ІЗ СИМ­ВОЛІВ якого був хрест у колі) і, ймовірно, культ вогню, що відбито у поховаль­ному обряді кремації

Загалом антропологічна історія Європи мас, як ми бачили, кілька шарів: неандертальський, кроманьйонський, середземноморський, індоєвропейський. Крім того, фіксуються ескімоїдний (на півночі) та фінно-угорський (на північ­ному сході) субстрати, які також брали участь у складанні «мозаїки» сучасних європейських народів. Така ж складна етнічна і культурна історія супроводжує розвиток й інших расово-етнічних спільностей, що відбивається у формуванні різних історико-культурних провінцій, основою яких є, як правило, мовна спо­рідненість або спільність історичної долі. Далі у розділах ми спробуємо доклад­ніше розглянути походження різних мов світу, а також великих людських рас та етносів, з яких ці раси складаються.