Релігійно-міфологічні уявлення праіндоєвропейців
На відміну від давньоземлеробських суспільств Близького Сходу або доколумбо- вої Америки, заснованих на організації колективної праці практично безправних общинників, які підкорялися жрецько-адміністративній верхівці, у праіндоєвро- пейському суспільстві формувалася система станово-функціональної ієрархії, що виходить з архаїчних вікових груп.
Цілком імовірно, що саме праіндоєвропейсь- ка система об’єднання юнаків-воїнів навколо лідерів, які висувалися з їхнього середовища, була найдавнішою в світі. Цій соціальній структурі, що складається зі старців-жерців, зрілих чоловіків-домогосподарів і юнаків-воїнів, відповідали уявлення про тричленну структуру Космосу і пантеону богів (Ж. Дюмезіль). Так, Космос поділявся на три сфери: верхню, небесну, що співвідносилася з небесними божествами і жерцями; середню, між небом і землею, якій відповідали атмосферні божества і воїни-адміністратори; нижню — земну і розташовану безпосередньо під землею, якій відповідали телурічні і хтонічні божества, а також общинники-домо- господарі[157, 83-85].З мезолітичного або ще більш раннього часу у свідомості праіндоєвропей- ців затверджується ідея Світового дерева, яке простягає свої гілки на всі чотири сторони світу і сполучає три світи. Біля його коріння розмістилася змія, біля стовбура — олень (пізніше заміщений конем), на гілках — птах. Ймовірно, ще в епоху
неоліту, у УІІ-УІ тис. до н. е. у праіндоєвропейців формується засноване на астрально-зодіакальних побудовах уявлення про універсальний світовий закон обертання земних і космічних станів, що отримало у ведичних індоаріїв назву «рити».
За цими уявленнями, діям «рити» підкорявся весь Космос з божествами, людьми, тваринами і рослинами, а її видимим втіленням був Зодіак. Сутнісним початком цього закону був рух Сонця в зодіакальному колі [157, 85-87].
У неолітичну добу у праіндоєвропейців Верхній світ персоніфікувався небесним богом, Батьком-Небом з недиференційованою природно-антропоморфною зовнішністю, що асоціювався, на думку Ю.
Павленка, як з світлим, денним, сяючим небом, так і з темним, нічним або похмуро-грозовим. На рівні Середнього світу йому відповідало жіноче божество (на відміну від її аналога у давньо- землеробських іберійсько-кавказьких культурах — з явно пасивними функціями), яке запліднювалося Небесним Богом за допомогою дощів і(або) сонячних променів, — богиня Мати-Земля. На рівні Нижнього світу Богові Неба протистоїть водно-хтонічне божество — Змій. Він викрадає Богиню життя, родючості, рослинності, а Небесний Бог б’ється з ним і перемагає його, звільняючи при цьому Богиню, з якою бере священний шлюб, що забезпечує приплід худоби і врожайність полів. Битва Бога Неба зі Змієм стає центральним сюжетом новорічного обряду, оскільки в уявленні праіндоєвропейців нормальний розвиток Космосу забезпечується не стільки священним шлюбом, скільки перемогою у двобої над злими силами. Зі зростанням ролі скотарства і мілітаризації побуту і так не дуже виразний образ жіночого божества все більше відходить на задній план [157, 87-89].Приблизно в енеолітичну епоху, тобто безпосередньо перед розпадом праін- доєвропейської спільноти племен, на кожному з трьох рівнів Космосу виділяються окремі пари сакральних персонажів, що відрізняються один від одного, аж до протилежності, своїми функціями (К. Леві-Стросс). Так, Т. Гамкрелідзе та В. Іванов лінгвістичними методами реконструюють імена двох загальноіндоєвропейських небесних богів - 1уіеи(8) — рйіег і рег(к)и-по. Перший виконував функції верховного бога і асоціювався з ясним сонячним небом, жрецькими функціями, здібністю до плодоносіння людей, худоби і землі. Другий, перебуваючи дещо в його тіні, пов’язувався із страхітливими силами похмурого неба, громом і блискавкою, конфліктами і зіткненнями, а також з господарською діяльністю і тією самою плодючістю. Визнається, що найближчими функціональними еквівалентами цим небесним загальноіндоєвропейським божествам є індоарійські Мітра і Варуна (у давньоіранському пантеоні, після реформи Заратуштри, місце Варуна посів Аху- рамазда), праслов’янський Сварог і Стрибог [157, 89].
З часом конкретніші персоніфікації набирають сили, що діють на Середньому рівні світобудови (між небом і землею), які перебирають на себе і змієборчі функції, як індоарійський Індра, слов’янський Перун, германо-скандинавський Тор та ін. Боги-змієборці виступають зазвичай в образі бога грози і блискавки, які пов’язані з ідеєю боротьби і перемоги. Паралельно з ними висуваються й індоєвропейські солярні боги — індоарійський Сур’я, іранський Хоре, грецький Геліос, слов’янський Даждьбог та ін. Саме з богами атмосферної і солярної природи був пов’язаний кінь. Боги Середнього рівня, на думку Ю. Павленка, — це боги молодшої генерації (порівняно, наприклад, з Варуною або Стрибогом), власне, покоління їх синів. Проте саме вони поступово виходять на передній план як пов’язані з військово- політичними функціями. Така система поглядів в цілому сформувалася протягом
V тис. до н. е. Варто вирізнити також досить характерний для індоєвропейських традицій культ близнят у його розвиненій формі, який виступає в якості близнят- вершників (індоарійські Ашвіни, грецькі Діоскури та ін.). Дуже поширеною була віра в очищувальну силу вогню. Потойбічний світ змальовувався багатим пасовищем, де мешкають душі померлих, віддаленим від світу живих водною перешкодою [157, 90-92].
Жрецька аристократія, виконуючи найважливіші управлінсько-судові і духовно-виховні функції, підтримувала безпосередні контакти зі світом богів і світом покійних предків за допомогою складної системи ритуалів, що припускають пишні жертвопринесення і молитовні звернення до богів, які поступово набирають форму релігійних гімнів. В енеоліті в Північному Причорномор’ї, Пе- редкавказзі, Приазов’ї, а потім і на Балканах набувають поширення спеціально викінчені кам’яними стелами вівтарі-святилища: майданчики округлої або прямокутної форми 7-10 м завдовжки, обставлені стелами заввишки 2-2,5 м. Вхід у таке святилище розміщувався із західного боку і, отже, орієнтовано його було на схід. У центрі такої споруди стояв вертикально укопаний високий камінь-менгір, а біля нього містилися кам’яні вівтарі — плити довжиною до 1 м. Такі вівтарі-святилища споруджувалися на відкритому піднесеному місці. В акті жертвопринесення у давніх індоєвропейців зливалися і містично ототожнювалися той, хто приносить жертву, жертва і суб’єкт жертвопринесення, що визначало особливе ритуально-магічне значення всього священнодійства. Особливе місце посідав поет-співець, який виступав як «провидець», «віщун», «пророк», що прирівнювало його до жрецького стану [157, 93-97].
Тепер ми можемо докладніше розглянути загальноіндоєвропейську систему релігійно-міфологічних уявлень.