Релігійний переворот
Характерне для відомостей, приналежних до I тис. до н. е., співвідношення землі з жіночим божеством, а неба з чоловічим генетично пов’язане з переконаннями, що споконвічно відрізняються від неолітичної релігії, яка розглядається тут.
Складається враження, що в післянеолітичну епоху відбулася передислокація колишніх божеств. Наприклад, хатське і ранньохетське божество підземного світу Лельванібуло чоловічим, а в пізньохетський період стало жіночим. Така сама трансформація відбулася з шумерським божеством Ку (Кі). Давньоримська богиня землі Теллус наділена рисами неолітичного бога землі: її ім’я має чоловічу форму, їй приносили в жертву свиню, її свята відбувалися в квітні і грудні, її ім’я Теллус й інше її ім’я Терра можуть бути пов’язані з ім’ям архаїчного бога землі Талі, Тарх, Тор, Тур. Від образу Великої богині неолітичної епохи походять кавказька Ал (Аллат), римська Веста («Діва Сатурна») з її круглим храмом і грецька Гестія — покровителька вогню, домівки. Вірогідний також зв’язок цих богинь з неолітичною богинею Сонця, яка трансформувалася в індоєвропейську богиню Вранішньої зорі Ушас, Еос (ці імена походять від імені неолітичного бога, основою якого було слово, що означає «вогонь» — від ностратичного «asa»). Розвитком образу Великої богині неоліту була і фригійська богиня Кібела, «Велика мати», яку зображали в короні з немовлям на руках і яка вважалася тією, що породила все суще, враховуючи богів і людей (її свято, як і римської Майї, святкувалося 1 травня). З Кібелою ототожнювалася Рея, дочка Геї, і греки називали її Великою матір’ю. Великою богинею величали малоазійську Гекату, яку нерідко зображали із зміями у волоссі. Деметра, дочка Реї, — теж один з варіантів образу архаїчної Великої богині (за міфом, вона була у шлюбі із Посейдоном — доіндоєвропейським богом пекла, який трансформувався) [47, 177-179].
Дочка Деметри Персефона (римська Прозерпіна) також виявляє ряд рис неолітичної богині: господиня диких тварин, покровителька полювання, дружина бога пекла.
Грецька Афіна ідентифікується із східносередземноморською Атаною (верховним божеством племен північно-західної Африки, богинею неба, володаркою життя і смерті). Афіна вважалася матір’ю Феба — сонячного божества, а одним з її прізвиськ було Кранаос (мабуть, тому що Велика богиня була дружиною бога, одним з імен якого було Кронос). З образом Великої богині пов’язана і Гера, сестра і дружина Зевса, а також її римська і етруська паралелі Юнона й Уні (ім’я останньої нагадує месопотамського бога неба Ан, Ану, Ані). У грецькій релігії реліктами образу неолітичної Великої богині були також Немезида, Феміда, Фортуна, Артеміда, Афродіта, а в римській Венера, Діана, Церера та ін. У Мікенах і Каппадокії в античну добу вшановували богиню Ма, яка ототожнювалася з фригійською Кібелою. Одне з дравідійських імен Богині-Матері було Мату, у давніх єгиптян — Мут, Маа або Маат (ототожнювалася з Ісідою і Хатор). В Аккаді одне з імен Великої богині було Мама (як і в міфології шумерів, маньчжурів і давніх перуанців), а у давніх семітів — Мах (порівн. шумерське Нінмах). Цим іменам є чоловіча паралель — Муту, Мот (m. t. — «смерть»), що позначала в західносемітській міфології бога смерті і підземного світу. Ім’я праматері у ряді давніх міфологій (грецькій, сирійській, скандинавській) звучить як Ама (ймовірно, від Мама), чоловічою паралеллю якого є, здогадно, єгипетське і західносемітське Амон, Аман та ін. [47, 179-180].