Імена Великої богині
Богиня Майя відома грекам, римлянам, індоаріям (зображалася, як і Кібела, з немовлям на руках), і на її честь названий місяць травень. З образом Великої неолітичної богині можуть бути пов’язані, на думку А.
Голана, також інші імена і слова, що мають форму та/то+г або та/то+гі/гб/тр. Наприклад, давньогрецькі богині долі Мойри, давньокритська богиня Марі, балто-слов’янські жіночі демони Мара, Мора, Кікімора, а також Марана, Марена. Ностратичне «mara» позначало не лише небесну, а й земну вологу, звідси індоєвропейське «mare» (море) і «mor» (болото). Інакше кажучи, відповідні слова утворені за схемою m.r.+t(d,g). Ім’я Великої богині існувало й у формі v.n.t., n.t., відоме вже 10-12 тис. років тому. До цього теоніма належить ім’я римської Венери, давньоєгипетських Нут і Нейт. Існують також жіночі і чоловічі міфологічні імена, висхідні, як наголошувалося, до ностратичної основи «asa» (вогонь), наприклад Assur (ассирійський Ашшур), Assura (у післяведійській Індії це слово вже позначало божих ворогів, а спочатку розумілося як «божество»), Aserah (ханаанська Ашера). До цього ряду належить також давньосемітська прамати богів Асірат, месопотамська Іштар, єгипетська Ісіда, західносемітська Астарта. Всі ці імена походять, імовірно, від однієї праформи asa + t, від якої беруть початок і паралельні їм імена бога пекла — Сет, Сата, Сатана, а також Сатурн і Сатир [47, 180-183].Отже, фінікійській Астарті (Astoreth) відповідає давньоєврейська Ашера, чоловічою паралеллю якої був Астар або Ашшур (Ассур, відповідний, очевидно, давньоіндійським Асура). У Карфагені Астарта називалася Пініт, і їй, як і її партнеру Балу-Хаммону (тобто Аммону), приносили в жертву дітей. Карфагенська Таніт — це західносемітська Анат, яка в деяких міфах вважалася дружиною Єво-Яхве. В Ірані Таната або Анахіта вшановувалась як стародавня богиня (греки ототожнювали її з Артемідою).
В Єрусалимському храмі — головному храмі давніх євреїв, які формально визнавали одного Єгову — ще в VI ст. до н. е. поклонялися богині Астарті-Ашері. У гімнах Ріґведи оспівується Адіті — «мати всіх богів», ім’я якої, на думку А. Голана, можна розглядати як жіночу подобу імені бога пекла — Гадес, Аїд, Аїта, Адда, Аддад. Відомі й інші паралелі. Наприклад, іменам шумерських бо- гинь-прародительок Намму (Нінмах, Нінту), Інанне (Інін, Нінанна), малоазійської Нане, вірменської Нане, грецької Нанає-Артеміді відповідають лунарно-підземні боги — шумерський Нанна (Наннар), давньоіндійське божество-бик Нанді, міфічні змії Нагі (найя) та ін. [47, 183-184].З іменами неолітичної богині і неолітичного бога пов’язані, очевидно, і етноніми багатьох народів. Наприклад, венети (або венеди, венди) беруть, імовірно, свій початок від імені Венери (Venus); брити, якими називалися кельтські племена, які населяли Британські острови з VIII ст. до н. е. до V ст. н. е., походять від імені кельтської богині-матері Бригіт; латиняни — від внука Сатурна Латінуса — сина Фавна (Пана) [47, 181, 184].
На Кавказі був широко відомий образ Аларди, за всіма ознаками неолітичної богині, яку уявляли крилатою, високою, вогняно-червоною жінкою. Ім’я Аларди складається з двох частин: власне імені «Ал» і приставки «арди», що означає «божество». У Дагестані, Ірані, Закавказзі і в Середній Азії Ал або Албасти вважалася злим жіночим демоном. Її ім’я, на думку А. Голана, відповідає імені неолітичного бога (Іл, Ел, Ал), яке стало назвою бога взагалі: в арабів Алла, в євреїв Ель, у інших семітських народів Ілу. Жіноче відтворення імені Алла — Аллат (доісламська Велика мати), Ела — Елат (угаритська «Мати богів»). Водночас у шумерів цариця пекла називалася Алу, у хуритів бог пекла — Ал або Аллалу. Коренеслово alb/alp є в етнонімах і топонімах Європи й Азії: країна Албанія на Кавказі і на Балканах, гори Алтай (Ала-тау), місто Алеппо в Сирії, гори Альпи, місто латинян Алба та ін. [47, 184-186].
*, * *
^Іаприкінці III — на початку II тис.
до н. е. у зв’язку з експансією індоєвропейських імен і посиленням патріархату міняються принципові основи вірувань, які стають пануючими у И—Х тис. до н. е. У раньоземлеробській (неолітичній) релігії, що реконструюється, небо вважалося сферою жіночого божества, а земля чоловічого (релікти цих уявлень зберігалися у давньоєгипетській релігії). Починаючи з кінця III тис. до н. е., небо пов’язується лише із чоловічим началом, земля — із жіночим. Співвідношення неба з богом, а землі з богинею властиве не лише індоєвропейцям, а й народам Східної Азії, Індонезії, Океанії, Африки, Америки, давнім шумерам, угро-фінам та ін. Релігійний переворот ГУ-П тис. до н. е. проявлявся насамперед у тому, що чоловічі боги почали витісняти жіночих. Колишні боги набули значення негативних персонажів міфології, а Велика богиня розпалася на численні образи. Бог землі, який уявлявся змієм, перетворився на диявола, жриці неолітичної богині стали відьмами, які пов’язувалися з козлом (козел вважався одним з уособлень бога пекла) [47, 186-188]. Проте сліди тієї архаїчної релігії збереглися донині, зокрема в Австралії (див. перший том цього видання), основні ритуали якої привертають увагу сучасних дослідників.