Релігія у державному житті стародавніх спільнот: бачення зсередини.

Вже оповідання Сінухе чітко ілюструє уявлення давніх єгиптян^{[111] [112] щодо божественної природи влади фараонів, називаючи їх благими богами14.}

Тогочасні представники управлінської еліти вирізнялися набожністю та твердою вірою, якою просякнуті стародавні документи. Перемоги над ворогами і успіхи у внутрішньополітичній діяльності вони пояснюють підтримкою вищих сил (богів, духів предків, сил Неба). Так, хетський цар Анітта стверджував, що розбив усі „країни”, які проти нього повставали, за допомогою Богині Сонця. Своїм наступникам за відновлення зруйнованої ним Хаттуси він погрожує карою Бога Грози, щиро вірячи у дієвість такої погрози¹. Подібні перестороги істотно впливали на діяльності тогочасного апарату державного управління. Красномовним є напис у гробниці Дарія над зображенням царя: „Великий Бог Ахура Мазда,...Дарія зробив царем над багатьма народами і царями, єдиним над багатьма повелителем”⁷. Зруйнування Персеполя, ритуального центру та священного міста багатьох персів, було величезним ударом по гуманітарному простору Стародавнього Сходу. Відповідно, зороастрійська релігійна традиція мала своє бачення ролі Олександра Македонського як руйнівника традиційної моделі світоустрою, зокрема усталеної системи Іраншахру. Оцінку його діяльності в стародавньому Ірані знаходимо у „Великому Бундахішні” — творі, який посідає таке саме місце у зороастрійській традиції, яке має Книга Буття у християнській. Цей пехлевійський текст є жрецькими коментарями різних космологічних догм. Автор „Великого Бундахішну” не переказує детально міфи, а просто їх згадує, як такі, що вже відомі читачу.

„Потім, під час царювання Дарія, сина Дарія, імператор Олександр поквапом з Арума прибув в Іраншахр, вбив царя Дарія, винищив усі родини правителів, магів і державних діячів Іраншахру, загасив величезну кількість священних вогнів, захопив коментарій до одкровення маздаяснійської віри і відіслав його в Арум, спалив Авесту ірозділив Іраншахр серед дев'яти десятків дрібних правителів”^{[113] [114] [115].}

Створюючи модель ідеальної держави, Конфуцій залучив на службу своїй концепції традиційне вірування у божественну силу Неба, водночас прагнучи обмежити владу правителя. Мен цзи, розвинувши ці ідеї, писав про право населення на повстання та навіть вбивство (цзюнь) злого, неправедного правителя та тирана¹.

У гомерівській Греції царів уважали близькими до світу богів. У віршах Тіртея чітко виражено ідею богоданності влади спартанських царів. За словами поета, сам Зевс вручив Спарту в управління Гераклідам. Спартанський правитель Лікург встановив, що цар, який веде своє походження від Бога, має здійснювати громадські жертвопринесення іменем Бога^{[116] [117] [118]. Плутарх, будучи з 95 р. до н. е. пожиттєвим жерцем храму Аполлона Дельфійського, особисто доклав зусиль для відновлення цього згасаючого культу, особливо на фоні зростання популярності елліністичних богів[119]. Автор „Церковної історії” Євсевій Памфіл на Великому Нікейському соборі у 325 р. виступав з вітальною промовою імператору Констянтину і отримав право сидіти по праву руку від нього[120].}

Дотримуючись традиційних еллінських вірувань, Плутарх мало звертав увагу на „варварські” релігії Сходу, за винятком єгипетських. У розмовах Платона брали участь єгипетські жерці^[121]. Геродот наголосив на встановленні світового порядку і розподілі благ богами своєю волею^[122]. Власне сприйняття минулого він ґрунтував на уявленні про культурно-історичну спорідненість усіх еллінів як за кров’ю, мовою, способом життя, так і за релігією. Універсальними в Геродота виступають єгипетські вірування та обряди, самим єгиптянам він присвоює статус винахідників імен богів (ознака влади) та вихваляє їхнє шанобливе ставлення до них¹. На думку Геродота, боги можуть карати правителів не лише за злочинні дії, а й за погорду та надмірне возвеличення. Як приклад він наводить долю єгипетського фараона Апрія^{[123] [124]. Псевдо-Ксенофонт визначав специфіку організації релігійного культу в демократичній державі, зокрема, що „народ, зрозумівши, що неможливо кожній бідній людині самій приносити жертви, влаштовувати святкування, зводити храми”, став проводити велику кількість жертвопринесень за громадський рахунок[125].}

Тіт Лівій розглядав Дельфи як „спільного оракула всього роду людського, зосередження земного кола”^[126]. Чимало представників пізнього Риму, попри загальні тенденції щодо розвитку християнства та посилення його ролі в управлінській моделі, дотримувалися старих традицій та релігійних уподобань. Так, ревний язичник Євнапій із Сард малює Юліана як найвидатнішу постать своєї доби, державного діяча „... якому рід людський поклонявся як якомусь Богу. За словами історика, багатьом сучасникам він видавався божеством, що набрало людської подоби^[127].