Неопубліковані та опубліковані джерела.
Велике значення для вивчення ролі релігії у державно-управлінській моделі стародавніх та ранньосередньовічних спільнот, крім праць та свідчень сучасників мають різноманітні актові джерела, наративні пам’ятки, агіографія, дані археології та лінгвістики, пам’ятки канонічного права, „житія святих”, історичні тексти, які відтворюють промови видатних державних та релігійних діячів, хроніки.
Залучення та використання цих джерел вимагають як ретельного евристичного пошуку, так і критичного аналізу та співставлення вже відомих джерел. Уже у 1918 р. було створено спеціальну комісію з вивчення творів Констянтина Багрянородного, які характеризують особливості системи управління Візантійської імперії1.Серед давньоєгипетських пам’яток дослідники виокремлюють гімни і молитви богам, записи поховальних обрядів на стінах гробниць. Звернімо увагу на гімн Атону, завдяки якому ми можемо відтворення духовно-ідеологічної ситуації на зламі єгипетських епох[80] [81]. Найдавніші із текстів заупокійних царських ритуалів — це „Тексти пірамід” фараонів Уі VI династій Стародавнього царства (26—23 ст.до н. е.), „Тексти саркофагів”, які збереглися на саркофагах епохи Середнього царства (21—18 ст. до н. е.), Книга мертвих, яка складалася з доби Нового царства до кінця історії Стародавнього Єгипту[82]. Важливе місце посідають такі пам’ятки давньоіндійської державності як Атхарваведа, Артхашастра КаутильЯ·. Окремої уваги заслуговує Махабхарата, яка дає можливість реконструювати соціальну структуризацію давньоіндійського суспільства2. Дослідники наголошують на значенні Авести для вивчення історії Мідії та Персії. Збережені до нашого часу ті частини книжного канону, який складав Авесту за правління Сасанідів в Ірані у ІІІ—УІІ ст., поділяються на чотири головних розділи: Ясна, Вендідад (Відевдат), Яшти і Вісперед. До розділу Ясни входять віршовані проповіді, які становлять найдавнішу за мовою частину Авести, так звані Гати. Це суспільно-релігійні промови у ритмічній формі, які нагадують за характером подібні промови біблійських пророків. Ті сучасні дослідники, які визнають існування Заратуштри, саме йому приписують авторство Гат. Ці проповіді написані на особливому діалекті, доволі архаїчною мовою3. Донікейськая Північна Африка подарувала християнському світові богословські трактати Тертулліана і Кіпріана, апології Мінуція Фелікса та Арнобія4. Археологічні розкопки мають особливо велике значення при реконструкції системи взаємин держави та релігії у ранньостародавніх цивілізаціях Близького Сходу. Вони стають при нагоді і при вивченні малодосліджених проблем Раннього Середньовіччя. Зокрема, вонидалиможливістьреконструювати палацові та храмові комплекси, простежити спільні культові риси цих споруд. Завдяки табличкам, віднайденим в Угариті, вдалося відтворити обряд приходу богині Астарти з полів у дім царя5. На кераміці, знайденій у ранньосередньовічному Криму, народов Мира: Энциклопедия [Гл. ред. С. А. Токарев]. — [2 изд.]. — Т1. — М.: СЭ, 1987. - С. 420. 1 Вигасин А. А. „Артхашастра” (проблемы социальной структуры и права) / А. А. Вигасин, А. М. Самозванцев. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1984. — 256 с. 2 Невелева С. Л. Махабхарата. Изучение древнеиндийского эпоса / С. Л. Невелева. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1991. — 228 с. 3 Дьяконов И. М. История Мидии от древнейших времен до конца XV века до н. э. / И. М. Дьяконов [Под ред. С. Р. Тохтасьева, В. А. Якобсона]. — [2 изд., доп.]. — СПб.: Ф-т филол. и искусств СПбГУ, 2008. — С. 80. 4 Сергеева Е. В. Первые христианские общины в Северной Африке / Е. В. Сергеева // МНЕМОН. — Вып. 6. — СПб., 2007. — С. 421. 1 Шишман И. Ш. Культура Древнего Угарита (ХШХІІІ вв. до н. э.) / И. Ш. Шифман. — М.: Гл. ред. вост. лит. изд-ва „Наука”, 1987. — С. 97. чітко простежуються хрестоподібні символи, які засвідчують вкорінення тут християнства навіть попри бурхливі події Великого переселення народів (рис.1). Рис.1. Мітки на черепиці доби Раннього Середньовіччя (за матеріалами археологічних розкопок у Криму) 1 Важливу роль для реконструкції уявлень Стародавнього Сходу щодо релігії та її місця у державному житті та політичних процесах відіграють писемні пам’ятки, зокрема твори тогочасних управлінців та філософів. Передусім це стосується Артхашастри, важливого джерела з вивчення засад державної політики Стародавньої Індії. Вона, зокрема, радить правителю, як краще призначати домашнього жерця. За твердженням Артхашастри, влада кшатріїв, зміцнена брахманством, які отримують поради радників, „непереможна і перемагає на віки, озброєна науками”[83] [84]. Серед епіграфічних джерел античної доби можна виокремити низку так званих „ефебічних написів”, пізніх за часом і стереотипних за змістом, в яких згадуються процесії ефебів на честь Артеміди Агротери і принесення їй жертви на громадському вівтарі у зв’язку з обітницею, даною їй при Марафоні. Інший вид епіграфічних документів, пов’язаних з культом Богині — це відомості на передачу скарбників „інших богів”. До нас дійшло три документи, які датують 430/429 рр. до н. е.[85]. Вагомою за релігійним контекстом є Велика ретра, найдавніший законодавчий документ, який проголосив створення Спарти як полісу. Документ розпочинається саме з релігійного акту, відповідно до якого Зевс і Афіна офіційно проголошувалися покровителями нової держави1. До нашого часу дійшли унікальні історичні джерела елліністичного Єгипту — папіруси, як то: різні ділові документи, господарські адміністративні, судові, побутові тощо, які збереглися значно краще, ніж в інших елліністичних державах. Наявність цих документів дає можливість доволі детально реконструювати релігійну політику правлячої династії Птолемеїв в умовах загального синкретизму та курсу на інтеграцію різних складових держави[86] [87] [88]. Слід відзначити наявність широкого кола латино- та слов’яномовних джерел, які доповнюють свідчення східних джерел (арабських, вірменських), скандинавських саг та хронік. Зокрема, це стосується даних щодо християнізації у „Хеймскрінгла” — найбільшого зведення саг про норвезьких конунгів з найдавніших часів до 1177 р., зібраних, як прийнято уважати, ісландцем Сторрі Стурлусоном близько 1230 р.[89]. Дослідники вже відзначали важливість церковної історії бременського каноніка Адама, написаної у 70-х рр. XI ст. („Діяння архієпископів гамбурзької церкви”) як джерела з трансплантації християнства у соціокультурні процеси і державно-управлінську модель тогочасних держав Скандинавії та Прибалтики. Головний предмет висвітлення у хроніці — місіонерська діяльність гамбург-бременських архієпископів починаючи від правління франкського імператора Людовіка Благочестивого (814—840 рр.) до смерті у 1072 р. архієпископа Адальберта, чиєму психологічному портретові присвячено третю книгу твору1. У канонічному творі „Ліцзі” визначено короткі основи духовно-релігійного життя шан-іньців та чжоусців: „Іньці пошановували духів, правилом народу було прислуговування богам... Чжоусці пошановували ритуал, підносили за справи. Прислужуючи демонам і поклоняючись духам, вони були далекі від цього”. В іншому джерелі, „Буци тунцзуань” („Загальне зведення гадальних написів на панцирах черепах”), відображено прагнення правителя постійно у своїй діяльності спиратися на волю Неба — „Вану створити столицю Бог дав згоду”[90] [91]. Збереглася згадка, що серед книг доби Чжаньго, знайдених у похованні у Цзі, була гадальна збірка Ши Чунь, яка містила інформацію про події доби Чуньцю. До цих пророцтв зверталися при вирішенні найважливіших державних питань. Важливим джерелом виступають написи на ритуальному посуді[92]. Велике значення для відтворення стародавньої політики щодо релігії мають наскельні написи та зображення. Так, політику Маур’їв щодо поширення буддизму засвідчують едикти Ашоки, висічені на скелях у Шахбаз-Гархі, поблизу Пешавару, та біля Мансехру в Хазарейській області[93]. Рис.2. Птолемей II та Арсиноя II на золотій октадрахмі Важливим джерелом з історії стародавнього часу є гемми. Передусім це стосується зображень правителів елліністичного Єгипту у вигляді богів. Зокрема в Ермітажі зберігаються камеї з зображеннями Береніки ІІ та Клеопатри І (дружини Птоломея V) у вигляді Ісіди (синкретичного божества Ісіди- Євтенії). Відповідні аналоги є в Національній бібліотеці Парижа, Державному музеї мистецтв Грузії, Музеї Ашмола в Оксфорді[95]. (Рис.3). Рис.3. Камея із зображенням Птолемея ІІ (на плечі знаходиться егіда Зевса, а шолом уподібнює його Богу Аресу) Написи на геммах несуть важливу інформацію гемми щодо сасанідської доби. Елементи кожної з них вказують на особистість власника — ім’я, титул, портрет, інсигнії влади, за відсутності імені та портрету — зображення тварин та птахів, які являли собою символи божеств зороастрійського (давньоіранського) пантеону. Написи на геммах дають Ця інформація щодо культів правителів, їхніх божественних покровителів, адміністративного устрою тогочасного Ірану розкриває управлінські уявлення доби1. Достатньо повно це демонструє ілюстроване видання А. Борисова і В. Луконіна[96] [97]. Важливим джерелом для з’ясування статусу візантійської церковної адміністрації є її печатки. Це питання широко розглядалося у науковій літературі, як вітчизняній, так і зарубіжній (Рис.4)[98]. У колекції Варненського археологічного музею зберігається сфрагістична пам’ятка — тонка олов’яна пластинка прямокутної форми, на якій опробовано булотирій з діаметром матриці 20 мм. Рис. 4. Печатка (молівдовул) константинопольського патріарха Мануїла (напис на зворотній стороні: Мануїл, Божою милістю архієпископ Константинополя, Нового Риму та Вселенський патріарх) 1 Серед низки нормативно-правових актів римської, а пізніше візантійської влади, які ілюструють її ставлення до церкви та окремих монастирів, — укази імператорів щодо надання різноманітних пільг церкві, розпорядження різних чиновників щодо об’єднання монастирів. Порівняно гірше збереглися акти християнсько-лицарських держав Близького Сходу, зокрема хартії графів Едесси та їхніх васалів монастирям і духовно-лицарським орденам Єрусалиму[100] [101]. Окремим джерелом є Корпус єпископальних нотицій (Corpus notitiarum episcopatuum), який складається із датованих соборних списків, що відмічають присутність єпископів на церковних зібраннях „вселенського” чи помісного характеру, та адміністративних списків, які перечисляють церковно-адміністративні центри відповідно до їхнього місцезнаходження в ієрархії. Останні отримали умовну назву „єпископальних нотицій” (Notitiae episcopatuum)[102]. Акти ліонських мучеників, складені невдовзі після гоніння 177 р., дійшли до нас завдяки Євсевію. У них зазначається, що коли заарештованих християн їхні єдиновірці називали мучениками, в’язні охоче поступалися цим званням Христу, якого називали „істинним Мучеником"'. Суперечності всередині мусульманської громади, розширення території Арабського халіфату та ареалу поширення ісламу поставили перед першими мусульманами нові питання. Необхідність знаходити на них відповіді в дусі нової релігії змусила звернутися до спогадів про вчинки Пророка, що стали розглядатися як прецеденти. Перекази про слова і справи Мухаммада називаються хадиси („новина", „звістка", „розповідь") і становлять сунну („приклад", „звичай") посланця Аллаха. Сунна стала другим після Корану джерелом права. Хадиси (синоніми — „ахбари", „традиції", „перекази") є свідченням перших богословських міркувань мусульман. Корпус хадисів створив теоретичний фундамент для появи богословських трактатів, що стали головним знаряддям в теологічній полеміці. Обидві гілки ісламу — суніти та шиїти — мають свій корпус хадисів. Спочатку перекази передавалися тільки усно. Процес їх записування розпочався наприкінці VII — на початку VIII ст. Відомо, що найдавніші збірки шиїтських ахбарів називалися усул (одн. асл; ар. „основи", „підвалини"). Це збірки переказів одного імама, почутих саме від нього або через посередника. У них були зафіксовані ахбари без дотримання будь-якої класифікації. Укладання „основ" продовжувалося до смерті одинадцятого імама ал-Хасана ал- ‘Аскарі (помер 260/ 873 р.). Увесь масив алідських хадисів був створений ще до початку періоду “великого" приховання. Більшість шиїтських переказів збереглася до наших днів завдяки систематизації, розробленій вченими в період Буїдів. Існують чотири канонічні колекції шиїтських ахбарів: „АІ-Кв/о /о — ‘ilmi-d-dоn" („Компендіум із богословської науки") Абу Джа‘фара Мухаммада б. Я‘куба б. Ісхака ар-Разі ал-Куліні (пом. 940 р.). 1 РозенблюмЕ. М. Идеал поведения мученика в поэме Пруденция „О венцах” / Е. М. Розенблюм // AI. — № 4. — 2008. — Саратов: Наука, 2008. — C. 171. „Man їв yaMuruhu al-faqoh” („Тому, з ким поряд немає факига”) Абу Джа‘фара Мухаммада б. ‘Алі б. Бабавайгі ал- Куммі (пом. 991 р.). „Ta/ixob al-aftksm” („Виправлення суджень”) Абу Джа‘фара Мухаммада б. ал-Хасана ат-Тусі (пом. 1068 р.). і'о-шв blalaia min al-abbnr” („Намагання зрозуміти відмінності в переказах”). Автор також Тусі. Ці збірники є зведенням усього, що на той час було відомо в конкретній галузі релігійних наук. Подальші богословські теорії будувалися на основі ідей, закладених у хадисах. Саме такою є найдавніша збірка, укладена ал-Куліні, — „al-Квфо fa -ЧІті-0-0оп” („Компендіум із богословської науки”)1. Велике значення мають спогади сучасників. Авторами було використано спогади Усами ібн Мункиза, дрібного феодала, представника роду Мункизидів, які володіли землями у Сирії і були учасниками організації боротьби з хрестоносцями. Це джерело дає ключ для розуміння ролі релігійного чинника в тогочасному політичному житті близькосхідних держав, як ісламських, так і християнських[103] [104]. Матеріали манускрипту „Продовження дамаської хроніки“ ібн-Каланісі були взяті за основу Г. Гіббом і разом з писемними джерелами та усними переказами забезпечують хронікально- документальні параметри цієї публікації[105]. Характеризуючи роль релігії у державному житті мусульманського Сходу, слід відзначити наявність значної маси документів, утворених у ході управлінської діяльності Арабського халіфату та його спадкоємців. Особливо чітко релігійну сферу державної політики ілюструє масив документації Фатимідської давла (ізмаїлітської держави) — сиджіллат (листи, укази, послання), які поширювалися дїван ал-інша (фатимідською державною канцелярією)1. Записи Ніхон сьокі, які висвітлюють правління окремих правителів ранньосередньовічної Японії, з поширенням буддизму почали характеризувати їхнє ставлення до буддизму: Бідацу (572—585 рр.) „не вірив в закон Будди”. Емей (585— 587 рр.) виступає правителем, який „повірив у Закон Будди і пошановував шлях Богів” (синтоїзм), а Котоку (645—654 рр.) „пошановував Закон Будди і зневажав Шляхом Богів”1. Найдавнішими ланкійськими джерелами, які засвідчують суспільно-політичну роль буддизму є Діпавамса, датована IV ст. та Махавамса, датована V — початком VI ст. У цих історіях пришестя Будди відбувається у ситуаціях, які характеризуються різним співвідношенням між екологічними і демографічними чинниками, що визначали розвиток ланкійського суспільства. В інших випадках про це свідчить боротьба двох угруповань нагів, суперечки братів-царевичів чи війна[106] [107] [108]. При аналізі актового матеріалу важливе місце для реконструкції державної політики у релігійній сфері посідають грамоти, які фіксували надання земель, залежних людей та імунітетні права церковно-монастирських інституцій. Текст грамот відомий з монастирських картуляріїв. Одним із найвідоміших південнослов’янських картуляріїв є Супетарський, який містить 107 актів, з яких 96 належить до кінця ХІ — початку ХІІ ст. Ці акти, переважно включають у себе надання, отримані від засновника монастиря нобіля Петра Чорного. Особливу цікавість викликають документи, пов’язані з виникнення конфліктних ситуацій, де згадуються король Звонімір чи неретвлянські князі. Окрему групу джерел складають документи, які стосуються взаємин слов’янських правителів та Римської церкви. Це листи пап Миколи І, Іоанна VIII, Стефана V (VI) та ін. Так, лист папи Миколи І засвідчує створення єпископату в місті Нін у середині IX ст., фактичний розрив відносин між Далмацією і Римом, зіткнення інтересів Римської та Аквілейської церков у Далмації1. Найдавнішим твором з історії богомільства російська історична наука XIX — початку ХХ ст. уважала лист константинопольського патріарха Феофілакта болгарському цареві Петру, який Н. Петровський датував часом між 933 та 965 рр. Одним із головних джерел богомільства є „Бесіда на новоз’явлену єресь Богомілу” болгарського письменника X ст. Козми Пресвітера[109] [110].
