Реакції Землі
У доступній для огляду геологічній історії відомі дві великі епохи глобального вимирання живих організмів: одна наприкінці палеозойської ери — 200-250 млн років тому (збігається з поділом нашої планети на дві частини — на величезний океан і суперконтинент Пангею); друга — наприкінці мезозойської ери, тобто 60-80 млн років тому.
Перша епоха ознаменувалася катастрофічним вимиранням численних груп організмів, у результаті чого зникло близько 25 різних видів представників фауни й надалі протягом 10 млн років мало місце значне її збіднення. Ще більше змінилася фауна й флора в другу епоху глобального вимирання організмів, що охопило не тільки морські групи (молюсків), а й усю групу рептилій, що панувала в ті часи, — динозаврів. Динозаври — це плазуни, що сягали гігантських розмірів — до 30 м. Одні з них пересувалися на двох ногах (хижі динозаври, орнітоподи), інші (стегозаври, рогаті динозаври) — на чотирьох. Відомо близько 600 видів цих рептилій, яких поділяють на два основних загони: ящіротазові (апатозаври, диплодоки) і птахотазові динозаври. Давні динозаври були сухопутними хижаками, потім з’явилися рослиноїдні й деякі з них перейшли до життя у воді [12, 358]. Інакше кажучи, планета Земля в мезозойську еру (близько 225-75 млн років тому) була планетою гігантських рептилій, що панували на землі, у воді й у повітрі.Названі періоди глобальних вимирань характеризувалися інтенсивним проявом вулканізму, горотворенням і кліматичними змінами, що мали загалом катастрофічний для організмів характер. Нині поверхня земної кулі складається з уламків давніх континентальних платформ, розділених заповненими осадовими породами розламами — поясами (так званими геосинкліналіями). Найпротяжнішим є Тихоокеанський пояс, що огортає западину Тихого океану (максимальна глибина 11022 м, можливо також, виникла в результаті космічної катастрофи). Наступний за величиною — Середземноморський пояс, що починається в районі Гібралтару й простягається через Середземне море, Кавказ, Памір і Гімалаї в Зондський архіпелаг, де зливається з Тихоокеанським поясом.
Урало-Монгольський пояс, який охоплює геосинклінальні структури Казахстану, Тянь-Шаню, Алтаю, Саянів і більшої частини Монголії, також стикується з Тихоокеанським. Крім того, вирізняють Атлантичний і Арктичний пояси, перекриті значною мірою океанами. Між цими поясами розташовані континентальні платформи, які зазвичай поділяють на дві групи: північну, Лавразійську (платформи Північноамериканська,Східно-Європейська, Сибірська) і південну, Гондванську (Південноамериканська, Африканська, Індійська й Австралійська платформи). Схема розташування давніх платформ і складчастих поясів земної кори зображена на рис. 23 [174, 9—10].
Рис. 23. Схема розташування давніх платформ і складчастих поясів земної кори
(за М. Муратовим)
Платформи: 1 — Північноамериканська; 2 — Східноєвропейська (Російська); 3 — Сибірська;
4 — Південноамериканська (Бразильська); 5 — Африканська; 6 — Індійська; 7 — Китайська; 8 — Австралійська
Уздовж поясів, що характеризуються високою тектонічною рухливістю, зосереджені вулкани. Найбільшим (першим) на нашій планеті є Тихоокеанське вогненне кільце, яке вміщує 526 вулканів.
Другий великий вулканічний пояс простягається через Середземномор’я, Іранське плоскогір’я до Зондського архіпелагу: у його межах розташовані такі вулкани, як Везувій (Італія), Етна (Сицилія), Санторин (Егейське море), а також Ельбрус, Казбек, Арарат і 63 вулкани Зондського архіпелагу (Індонезія).
Третій великий вулканічний пояс простягається вздовж Атлантичного океану (тут налічується 69 вулканів, з них 40 — на острові Ісландія), а четвертий займає Східну Африку, де найвідомішим вулканом є Кіліманджаро (5895 м). На дні всіх без винятку океанів є безліч великих вулканічних утворень. Особливо багато їх виявлено на дні Тихого океану (рис. 24). Більшість підводних вулканів має пласкі вершини, які утворилися тоді, коли ці вулкани виступали з води. Згодом дно океану заглибилось, і ці вулкани без вершин опинилися під водою [174, 50-52].
Схема сейсмічних поясів Землі зображена на рис. 25.У максимального із зареєстрованих землетрусів центр дорівнює 1000x100 км. Оскільки катастрофічний землетрус виникає уздовж розламу, зона найбільших руйнувань витягається смугою, що становить максимум 20-50 км завширшки й до 300500 км завдовжки [174, 127-128]. З епохами інтенсивного вулканізму збігаються епохи похолодання, що підсилює катастрофічність змін. Нині великі льодовики існують лише на високих хребтах і в приполярних областях (наприклад, на Антарктич-
Рис. 24. Вулкани на дні Тихого океану [174, 51]
Рис. 25. Сейсмічні пояси Землі.
Крапками показані зони, де відбуваються руйнівні землетруси [174, 109]
ному материку висота льодовикового покриву сягає 4,5 км), а 10-20 тис. років тому більша частина Європи й Північної Америки була покрита льодом (наприклад, льодовик закривав територію Польщі й Англії, всуваючись до Києва й нижче). Зледеніння в четвертинному періоді не було єдиним великим похолоданням, а складалося з ряду льодовикових і міжльодовикових епох, що були наслідком коливань температури (рис. 26). Лід, що рухався з півночі (в окремі періоди він займав площу близько 30 млн км) викликав гігантські переміщення народів з півночі на південь, а також зміну їхнього способу життя. Учені відзначають, що повільне похолодання на нашій планеті почалося в останні 50-30 млн років і пов’язують його з посиленим горотворенням насамперед на Антарктичному материку, тобто на Південному полюсі Землі. Зледеніння Антарктиди почалося понад 30 млн років тому, й сьогодні вона є наймогутнішим акумулятором холоду на нашій планеті [174, 44-47].
Рис. 26. Відхилення температури повітря від сучасної (Шполянська Н. // Знание — Сила. — 2002. — Июль)
а) для Північної Атлантики; б) для Західного Сибіру; в) для Антарктиди (станція «Схід»); г) для європейської території Росії