Провідниками іранської культури в Тибеті, включаючи бонську релігію, були пе­реважно іранські племена юечжі, відомі нам з давніх китайських хронік.

В часи ж самих юе-чжі ці китайські знаки вимовлялися як го-ти, що являє собою транскрип­цію назви Гау, яка є давньою назвою Согдіани. Юечжійські поховання на Алтаї в районі Пазирику досліджувалися, як уже спостережено, С.

З VII ст. н. е. Тибет виходить на міжнародну арену і охоплює своїм впливом народи, які сповідували буддизм, а в VIII ст. тибетські царі приймають буддизм і сприяють його пропаганді. У VIII ст. у Тибет прибуває знаменитий проповідник буддизму Падмасамбхава, з ім’ям якого пов’язують початок розвитку тибетського буддизму, відомого сьогодні як ламаїзм. Падмасамбхава прибув з невеликого князів­ства Уддіяна, розташованого між сучасним Афганістаном та Індією (у долині ріки Сват), у якому тісно стикалися буддизм, індійські й іранські культи. У результаті в цей новий буддизм увійшло вчення про Абсолют і його прояви, що має аналоги в зороастризмі, а також вчення про майбутнього Спасителя і «три тіла» Будди. Після потрясінь другої половини IX ст., коли влада в Тибеті перебувала в руках бонців, починається новий процес відродження ламаїзму, з яким усе більше змішується і бон: «межа між боном та буддизмом стирається і стає майже невловимою» [55, 154­156].

Походження населення Тибету, таким чином, досить різноманітне. Напри­клад, спільність деяких важливих елементів у шумерській і тибетській мовах знайшов німецький дослідник К. Боуди [125], що вказує на їхнє можливе споріднення в рамках однієї гіпотетичної макросім’ї, відомої в лінгвістиці за назвою сино-кавказької. Водно­час шумерська мова має споріднені паралелі з дравідською мовою (що відноситься до гіпотетичної ностратичноїмакросім’ї), а остання — з еламською [24; 52]. Ці паралелі вказують на давні зв’язки частини сино-кавказьких (переважно північно-кавказьких) мов і частини ностратичних (переважно дравідських) мов, на які згодом накладали­ся інші мови, зокрема іранські. Мовний синкретизм супроводжувався синкретизмом релігійним. Наприклад, включення в біографію Заратуштри епізодів з біографії Шенраба — результат процесу злиття двох релігійних традицій, що відбувався в само­му Ірані, чому, на думку Б. Кузнецова, сприяла і та обставина, що Шенраб і Заратушт- ра жили приблизно в один час (VI ст. до н. е.) [55, 157, 168-169].

Сліди біографії Шенраба збереглися, очевидно, і в грузинському епосі про Амірана, який спочатку виник, зважаючи на все, на перському ґрунті. Справжнє ім’я Шенраба — Мітра (Міхр, Амер), і воно збігається з ім’ям Амір (Аміран). З китайських джерел відомо, що ще в VI ст. н. е. в одному з районів Тибету ім’я головного божества вимовлялося як «ахура» (іран. «господь»), а троном Бумкхри вважався орел, що у Давньому Ірані був символом Ахурамазди. Цей іранський бог зображувався у вигляді диска з орлиними крилами або ж у вигляді орла з тулубом людини. Таке зображення Ахурамазди, як думають, пішло від зображення ассирій­ського бога Ашшура і єгипетського солярного божества. При цьому, судячи з даних, які збереглися, зороастризм та мітраїзм, маючи одного верховного бога — Ахурамазду, були релігійними системами, які суперничали одна з одною. Наприклад, перський цар Кир був, очевидно, послідовником традиційного маздаїзму у формі мітраїзму (тоб­то релігії Шенраба-Мітри) і його вчителем, отже, був Мітра (Матхур), а не Зо­роастр.

Ім’я Мітри зустрічається в тибетських джерелах у різних варіантах: Пехар (від Міхр), Біле Світло (тобто денний, небесний), Син Премудрого та ін. Згідно з деякими відомостями Заратуштра довідався про маздаїзм саме від Мітри, що пос­тавав одночасно і богом, і його земним втіленням. Наприклад, в «Історії буддиз­му в Індії» Таранатхі (була видана в Санкт-Петербурзі академіком А. Шифнером у 1868 р.) біографія Заратуштри така. У Хорезмі жила дівчина з роду жерців, яка збирала квіти для пожертвувань богам. Одного разу з квітів з’явилася нечиста сила, котра ввійшла в дівчину, в результаті чого вона завагітніла. У відповідний час у неї народилася могутня дитина — хлопчик, який почав бити своїх одноліт­ків й убивати тварин. Через це правитель країни вигнав хлопчика в ліс, де він і почав проповідувати. Зміст його проповіді такий: я не належу ні до якого роду або стану, тому не можу жити за правилами, яким вони слідують. Далі він одержує уві сні вказівки від демона і знаходить книги, заховані Мітрою (Матхурою). Потім він зустрічається із самим Матхурою й одержує від нього наставляння. Таким чи­ном, відповідно до наведеного джерела, Заратуштра привласнив собі книги вчен­ня Мітри й був посвячений у це вчення самим Мітрою. Відповідно до одного з давніх переказів бог Мітра народився від жінки, тобто був сином бога і смертної, приналежний до людського роду. У багатьох бонських джерелах учитель Мітра обожнюється, підкреслюється його небесне походження, утверджується, що він є втіленням самого бога Мітри [55, 177-180].

Примітно також, що в зазначеному творі Тарантхи повідомляються про ві­домих віровчителів такі дані. Мані (III ст. н. е.), наприклад, займався вивченням буддизму в Індії, де відрізнявся великою вченістю. Однак за порушення чернечих правил і єресь був вигнаний із громади. Він пообіцяв створити вчення, що зможе суперничати з буддизмом. Після цього Мані вирушив у Китайський Туркестан, а та­кож в Іран, де згодом поширилося маніхейство. Діяння вчителя Маматхара (Матху­ра, Мітри), наділеного закляттями, які допомагають здобути перемоги в битвах, датуються VI ст. до н. е. До цього ж часу, очевидно, відноситься і життя Ардо (Зар- душта, Заратуштри), що підтверджується й іншими джерелами. Наприклад, за Фір- доусі, Заратуштра з’являється за царювання Гоштаспа (VI ст. до н. е.). При цьому Тарантха вважає за одну особу Мані й Матхуру-Мітру (хоча їхню появу розділяє близько 900 років), а також Заратуштру і пророка Мухаммеда, що жив у VII ст. н. е., тобто через 1200 років після засновника зороастризму. Про Мухаммада (Пайгамба- ра — перс. «пророк») розповідається, що він «почав проповідувати своє неправдиве або помилкове вчення в Медині, що недалеко від міста Мекка» [55, 176-179].