Дві традиції маздаїзму
Уперше на Заході ім’я Заратуштри згадується Платоном (427-347 рр. до н. е.), якому належить твердження про існування у персів циклу з 12 тисяч років, перша половина якого була відзначена появою Заратуштри (не пізніше VI ст.
до н. е.), тоді як у другій з’явився сам Платон (V ст. до н. е.) як втілення і наступник цього іранського релігійного реформатора. Однак, відповідно до античної традиції, першим греком, який познайомився з вченням персів, був Піфагор (помер на початку VI — наприкінці V ст. до н. е.), який зустрічався, очевидно, із Заратуштрою під час своєї подорожі до Вавилону. Заратуштра, відповідно до ряду досліджень, процвітав у часи Камбіза (529-522 рр. до н. е.). Піфагор учив, що Бог є єдиним принципом усього буття, Він — Світло небесне, Батько всього сущого. Він усе створює й усім керує. Причина зла, за Піфагором, лежить у матерії, тоді як Бог є добром: «Піфагор прийняв від Заратуштри, що є два принципи в усіх речах: один — мати, інший — батько; батько — це світло, а мати — це морок». Аналогічні відомості про навчання Піфагора можна знайти в його учнів (Емпедокл), від яких довідався про піфагоризм і Платон [55, 122-123].Заратуштра, як і Шенраб, жив у VI ст. до н. е. При цьому, відповідно до іранських уявлень, Ахурамазда визначив термін існування земного світу в 12 тисяч років, і останні 3 тисячі років становлять «Епоху Заратуштри», який народився на самому початку цього останнього циклу. Спочатку головним богом іранців, як і всіх інших індоєвропейських етносів, був весь звід небесний — матеріальне небо, твердінь. Це уявлення не мало ніякого відношення до зороастризму, у якому Ахурамазда стає зовсім абстрактним богом на зразок єврейського Яхве. Ахурамазда, відповідно до уявлень зороастризму, створив світ і хотів зробити його щасливим. Поки він не створив світу, зла не було, але в той самий день, коли при створенні світу Творчий дух витяг з нічого матерію і розбудив сили, що керують нею, дія та протидія цих сил породили злого духа Ахримана.
Згодом Всесвіт потрапив під владу цього злого демона й увесь світ віддалився від справедливості і закону. Саме в такий період з’явилися на Землі і Шенраб, і Заратуштра [55, 124-128].Основна розбіжність у біографіях Шенраба й Заратуштри полягає, на думку Б. Кузнецова, у тому, що перший проповідує політеїстичну релігію, а другий — монотеїстичну. Водночас і «Книга Заратуштри», і «Біографія Шенраба» закінчуються пророкуваннями про прийдешні нещастя, які очікують на людство, і про появу Спасителя (Месії), у часи якого їхнє вчення переможе в усьому світі, і добро вос- торжествує над злом. Поява волхвів (в оригіналі — магів) у Євангелії від Матвія має пряме відношення до цих пророцтв (як і пророкування Симона-волхва). Ім’я одного з магів-волхвів — Мітридат (тобто «Даний Мітрою»). Говорячи про збіги, які зближають біографії Шенраба й Заратуштри, Б. Кузнецов особливо підкреслює ту обставину, що в Авесті поєднані дві протилежні традиції: монотеїзм, пов’язаний з ім’ям Заратуштри, що має, мабуть, не індо-іранське походження, й традиційний маздаїзм, що сягає давньоіранських культів. Однак асиміляція релігією Заратуштри старих народних вірувань і культів, у тому числі Мітри й Анахіти, могла сприяти ототожненню двох напрямів маздаїзму — традиційного та зороастрійського і під егідою імені Заратуштри могло привести до з’єднання двох різних осіб в одну [55, 129-133].
Можна припустити слідом за Б. Кузнецовим, що в Давньому Ірані були дві основні релігійні традиції маздаїзму, одна з яких мала відношення до Мідії, а інша — до Персиди. Обидві вони розвивалися самостійно аж до об’єднання Киром обох цих країн у єдину державу. Важливе значення для подальшого розвитку маздаїзму мало приєднання до Перської держави Вавилону, звідки прийшла астрологія і маса різних марновірств. Однак поворотним пунктом в історії маздаїзму слід, очевидно, вважати «антидевівську» релігійну реформу Ксеркса, що зійшов на іранський престол у 486 р. до н. е. За тибетськими джерелами, за наказом Ксеркса в один день були знищені всі жерці місцевих релігій, загальним числом 12 тисяч осіб, а також усі книги їхнього вчення.
Далі повідомляється, що послідовники «релігії варварів» (мітраїзму) вціліли лише в Хорезмі. Б. Кузнецов прямо пов’язує релігійну реформу Ксеркса з іранським геноцидом, описаним у біблійній «Книзі Есфір» і спровокованим безпосередньо іудеями. У 465 р. до н. е. Ксеркс та його старший син були убиті змовниками. Ймовірно, саме після масових репресій Ксеркса відбулося інтенсивне поширення традиційного маздаїзму з Ірану на Захід та Схід. Мітра при цьому був одним з головних богів, і одні в ньому бачили Дух вогню, а інші ототожнювали його із Сонцем [55, 134-142].У західному мітраїзмі, як зазначалося, ієрархію богів очолював Нескінченний Час, який називали Кроносом, або Сатурном. Далі йшла подружня пара — Небо і Земля (тобто Юпітер-Зевс—Ормазд і Юнона—Гера—Спента—Армаїті). Богиня Анахіта асимілювалася з Кібелою і Венерою. Шанувався також Плутон (Ариман). Елементи іранського мітраїзму сучасні релігієзнавці виявляють і в давній релігії східних слов’ян, сутність якої становила поклоніння Сонцю. Із Сонцем співвідносилися світло, вогонь і продуктивні сили природи, воно було символом добра, справедливості й протиставлялося всьому злому. Бог — Сонце, що сяє на небі, мало ім’я Хорс, від якого пішло слово «гарний». Крім Хорса, в сонячного бога були й інші імена — Даждьбог і Ярило, що позначають його різні стани й функції. Даждь- бог, наприклад, — одне зі звичайних імен Мітри, що позначає «який Дає багатство», «Цар багатства». Даждьбог разом з Хорсом і Ярилом становить триєдине божество, чому є аналогії в іранській релігії, де Мітра разом з Рашну (Справедливістю) і Сраошею (Слухняністю) також становлять триєдине божество. Спільною назвою триєдиного божества в слов’ян було, очевидно, ім’я Троян. Верховним же богом слов’янського пантеону вважався Сварог, що у давньослов’янській пам’ятці «Голубина книга» називається Біле Світло (ім’я бога Мітри в «Біографії Шенраба»). Разом з тим Сварог — це небо, небесний звід, якому поклонялися й давні іранці (у греків це був спочатку Уран, в індоаріїв — Варуна). Сином Сварога вважався сонячний Даждьбог, як іранський Мітра інколи вважався сином небесного Ахурамазди. Разом з тим в індоарійській релігії пара богів Варуна-Мітра була настільки невіддільна одна від одної, що її можна розглядати як дві іпостасі Єдиного Бога [55, 143-148, 187].
У релігії слов’ян зберігаються сліди шанування безіменної Великої Богині, з якою порівнювана Мокош, а остання мала якості іранської Анахіти. У християнську епоху свята Параскева, ототожнена з П’ятницею (тобто з Венерою-Анахі- тою), перебрала на себе функції богині Мокош. Б. Кузнецов звертає також увагу на те, що одним з божеств давньокиївського пантеону було Симаргл, яке ототожнюють з іранським божественним птахом Симургом і яке, ймовірно, збереглося у слов’янському фольклорі як Жар-птиця [55, 148-149].