Проблема типології релігійно-міфологічних систем

Спробуємо виокремити різні, на наш погляд, типи релігійно-міфологічних се- стем у співвіднесенні з їх основними носіями — розглянутими раніше расово- етнічними і мовними спільностями, що перебувають на різних щаблях госпо­дарсько-культурного розвитку і соціальної організації.

Субраси 1 етноси цієї великої людської раси, як ми бачили, не становлять нині цілісної ан­тропологічної та господарсько-культурної єдності, оскільки протягом кількох тисячоліть відбувалося змішування автохтонного і прибулого населення, різ­них типів господарювання, соціальної організації та релігійно-міфологічних си­стем. Так. меланезійська раса, що об'єднує власне меланезійців, папуасів і не­гритосів, є результатом найбільш ранньої метисації австралоїдів і монголоїдів; полінезійська раса є вже перехідною між австралоїдною і монголоїдною раса­ми, а мікронезійська є змішаною, що складається з полінезійців, меланезійців та індонезійців і не піддасться точній класифікації (при цьому більшою мірою йдеться про монголоїдний компонент, ніж про австралоїдний). Таке саме мож­на сказати 1 щодо перехідної південноазіатської раси, де монголоїдна складова явно переважає. Власне, до австралоїдів, найімовірніше, належали вимерлі тас­манійці. вцілілі після європейської колонізації австралійці, більшість папуасо- мовного і негрнтоського населення, а також деякі інші, віддалені одна від од­ної расово-етнічні групи.

Релігії австралоїдної раси

Привласнювальний тип господарства (мисливство, збиральництво, рибо­ловство) і соціальна організація на чолі з племінними лідерами (старійшинами) характерні для австралійців і тасманійців, айнів і негритосів. У меланезійців, папуасів, полінезійців, мікронезійців, веддів вже розвинені (мабуть, під впли­вом монголоїдних етносів) ручне тропічне землеробство (таро, ямс. банани та ін.), розведення свійських тварин і птахів (не в усіх), різноманітні ремесла.

Проте існують і певні відмінності між релігійно-міфологічними уявлен­нями різних австралоїдних етносів. Наприклад, у австралійців і папуасів збе­реглися залишки культу Великої Матері, у мікронезійців — культу жіночих предків Айни й австралійці переконані, що первісними хранительками релі­гійної обрядовості були жінки. Веди дотепер живуть материнсько-родовими общинами, а традиційні будівлі майже всіх австралоїдних народів мають або круглу, або прямокутну форму, але із заокругленими кутами, що свідчить про збережені сліди матріархату' в їх матеріальній культурі. У вимерлих тасманій­ців знахарством і магісіо так само займалися жінки. Усе це свідчить про панів­не колись становище жінки в архаїчному суспільстві і, відповідно, жіночих бо­жеств у доісторичному пантеоні.

З образом верховного жіночого божества (Великою Матір'ю) пов'язаний образ змія — духа води, який, у свою чергу, може ототожнюватися з весел­кою (в австралійців), а також, мабуть, із громом і блискавкою. Тасманійці та негритоси, наприклад, дуже побоювалися відповідно нічного духа Намма і бога Карі, пов'язаних із громом і блискавкою. У меланезійців духи-змії уособ­люються вже як деміурги; головним чоловічим духом при цьому є Агунуа, втілений у величезній змії. Можливо, що при поступовому переході від матрі­архального устрою життя до патріархального дух-змій, який займав раніше щодо верховного жіночого божества підпорядковане становище, на певному етапі відтісняє його на другий план, символізуючи настання «чоловічої» епохи. Небесний бог-творець у полінезійців — це бог морської стихії.

З часом (у малагасійців і меланезійців) починають превалювати міфи про суто чоловічі персонажі — братів-творців.

Практично всім австралоїдним народам відомий образ Верховної Істо­ти — господаря Неба, Небесного Батька, який, імовірно, є найдавнішим сак­ральним образом (у австралійців, маорі, айнів та ін.). Цей образ максимально віддалений від повсякденного жи ття австралоїдів, і до нього звертаються лише іноді (хоча у маорі, наприклад, верховний бог Іо має спеціальних священно­служителів). Крім того, відомо (наприклад, полінезійцям) кілька поколінь не­бесних богів, а також їхні діти й онуки, тобто фіксується щонайменше три по­коління богів. Небесні боги айнів добрі, а хтонічні — злі. Главою хтонічних сил є жіноче божество, що засвідчує, імовірно, остаточне настання патріар­хального устрою життя.

В австралійців Місяць — чоловік, а Сонце — жінка Зачатки боротьби Сонця з Місяцем (і. мабуть, подальшої зміни їх статі на протилежну) просте­жуються в міфології полінезійців, які. як ми пам'ятаємо, постають вже пере­хідною расово-етнічною групою між австралоідами і монголоїдами. Боги полінезійців і мікронезійців утворюють вже цілі пантеони, у них з'являються храми і жерці, що, мабуть, свідчить про новий етап розвитку релігії.

Народи негроїдної раси, так само, як і австрало- РЄЯІГІІ НЄГ рОІДНОІ рвСі' їди. в господарсько-культурному аспекті розвива­ли первісно перші два типи господарства — привласнювальне господарство (мисливство і збиральництво) і ручне землеробство.

Найдавнішою частиною негроїдної раси, що свідчить про її спорідне­ність з австралоїдною, є, на наш погляд, представники койсанської мовної сім'ї (бушмени, готтентоти та пігмеї), у яких розвинеш тотемізм, магія, культи предків і мисливства, віра в надприродну силу (на кшталт мана в австралоїдів). Пігмеям відомий образ небесного творця, якого вони, проте, пов'язують з Місяцем або грозою і вважають злим, що нагадує образи злих богів грози у тасманійців і негритосів австралоїдної раси. У бушменів і готтентотів, навпаки, широко розвинені лунарні культи, що свідчить про існування в незапам'ятні часи примату материнського начала, пов'язаного зазвичай з Місяцем, Землею, водою і підземним світом. Уявлення Місяця і ототожнюваних з ним грози й блискавки у вигляді злих божеств свідчить, можливо, про порубіжну епоху пе­реходу від матріархального устрою життя до патріархального.

Сліди культів верховного божества жіночої природи збереглися в ашаїггі і дравідських народів (включаючи автохтонне дравідомовне населення Давньо­го Еламу, заселеного згодом семітськими племенами). З материнським культом у дравідів були пов'язані культи змії і буйвола (що уособлював, очевидно, місячне божество і бога грози). В усіх (імовірно, пізніших) релігіях боротьба з буйволом (биком) стала одним з основних мотивів і символізувала перемогу нового світового порядку над старим. У давніх еламітів шанування змії як сим­волу достатку, родючості й вічності відігравало важливу роль. Очолювали пан­теон в еламітів богині: спочатку «Мати богів», «Повелителька Неба», потім, на початок II тис. до н. е„ Велика Богиня. Богиня-Мати (що уособлювала, імовір­но. Богиню Землі), яка на середину 11 тис. до н. е. поступається місцем чолові­чому божеству — «Повелителю Неба» — і стає його дружиною.

В усіх інших негроїдних народів верховне божество, як правило, чолові­чого роду і йому відповідає жіноче божество, пов'язане із Землею.

У міфології бамбара і догонів під час створення світу з'явився дух Йо (можливо, відповідає верховному богові маорі Іо), а також 22 основні елементи і витки спіралі, які, розмішавши Йо, створили все інше. Від Йо походять і дві перші сили — деміурги Пемба і Фаро (останній пов'язаний з водяною стихією), що нагадує дуалістичні міфи про чоловічі пари деміургів у релігії мелане­зійців і полінезійців. Наявні також сліди «антагоніста», що бажає незакон­но стати господарем Всесвіту (мабуть, прообраз Сатани), і свідчення того, що світ було створено за допомогою слова (як і в мікронезійців). Через те що «антагоніст» (шакал ЙоругуІ зробив Землю неродючою (він здійснив інцест зі своєю матір’ю), небесний бог змушений був принести в жертву одного зі своїх синів. Після воскресіння цей божий син стає рибою, що, МОЖЛИВО. дуже віддалено перекликається з християнською сюжетикою. де одним із символів Христа є риба.

В ашанті Богиня Землі (тут вона дружина Верховного Небесного Бога) поділяється на дві богині: одна з них є «давньою Матір'ю-Землею», що уособ­лює неродючість і нижній хтонічннй світ. Можливо, ці сюжети мають спільне походження з релігійними уявленнями бамбара і догонів.

Важливе місце в релігійних обрядах австралоїдних і негроїдних народів посідає мотив обрізання, відомий також іудаїзму та ісламу — найбільшим ре­лігіям південносвропеоїдних народів.

Реліпі тихоокеанських МОНГОЛОЇДІВ

Монголоїдам загалом, як і представникам австралоїдних і негроїдних народів, притаманно багато елементів шамансь­кої релігії, а також розвиненість привласнювального та відтворюючого типів господарства, різні рівні соціальної організації. Проте багато монголоїдних народів стали вже

творцями високих цивілізацій, що дожили до наших часів і зробили неоці­ненний внесок в історію.людства.

У релігії тихоокеанських монголоїдів так само простежуються залишки материнського культу. Наприклад, у мон-кхмерів первісні космогонічні обра­зи були жіночими. Жінкою була й прародителька людського роду у в'єтів і мконгів. У таї є космогонічний міф про первісну жіночу істоту та її чоловіка, що народився з вогню набагато пізніше під неї. Відомий і культ матінки-пра- родительки, яка має явно хтонічне походження і часто подобу чудовиська, у тангутів, і культ китайської прародительки Нюй-ва, яку уявляли напівжінкою напівзмією (пізніше, мабуть, китайці своїм прародителем почали вважати чоловічого першопредка Пань-гу) Корейці з матінкою-богинею пов'язують мегалітичні споруди - дольмени, що збереглися начебто після неї (про жінок- велетнів доісторичної епохи «па.м'ятаютьн і тибетці). Нагадаємо, що головним божеством японської релігії синто с сонячна богиня Аматерасу.

Проте загалом тихоокеанські монголоїди створення світу' уявляють як результат сакрального шлюбу Неба (або Сонця) і Землі (Місяця). При цьому уранічний світ уособлює чоловіче начало, а хтонічннй — жіноче. Обидва світи протистоять один одному і водночас доповнюють один одного. Світобудова мас як вертикальну, так і горизонтальну структуру. Разом з тим у жителів Ма­лайського архіпелагу, найближчих сусідів австралоїдних народів, існують міфи про створення світу і Матері-Землі господарем хтонічного світу, який живе там з дружиною і велетенським удавом (останній, можливо, мас аналогії з го­ловним духом меланезійців — Лгунуа).

В усіх тихоокеанських монголоїдів існують міфн про кілька сонць і мі­сяців. залишки тотемізму, солярних і землеробських культів, уявлення про надприродну життєву силу (типу мана) Розвинені культи небесних світил. Сонце часто мас за емблему вдрона (тангути, китайці та ін.). Вищим у панте­оні с небесний володар, а культ Неба часто пов'язаний із Сонцем.

У тибетців відомо ІЗ поколінь божеств, після яких з'явилися Вода і Зем­ля (14 і 15-те покоління), де перебувають божества-батькя. а від них через сім поколінь народився перший тибетський цар. Отже, разом отримуємо 22 са­кральних покоління, що нагадує 22 основні елементи і витки спіралі у світобу­дові догонів і бамбара. Враження про подібність цих релігійних систем допов­нює спільне для них шанування Сіріуса (з ним у тибетців пов'язане свято води І.

У давніх японців теогонія мас такий вигляд: перші три боги (Трійця?) не мали статі й зовнішніх ознак (можливо, уособлювали вертикальну структуру світобудови); за ними з'явилися ще чотири боги-одинакп (імовірно, горизон­тальна структура у вигляді першоелементів|; потім народжуються ще два боги (землі та хмар), а після них — перша божественна пара; п'ята пара богів стає творцями Японських островів і японської релігії (старша дочка Аматерасу, що народжена від батька вже без участі матері, посідає, як згадувалося, головне місце в японському пантеоні) Окрім Аматерасу (богині Сонця) на світ з'явля­ються ще два великі божества — бог Місяця і бог вітру та води. Отже, у японській міфології відомо 22 божества, що так само нагадує структуру світо­будови догонів, бамбара і тибетців.

Від Аматерасу з'являється бог рису (можливо, бог рослинності), який і започатковує династію японських імператорів, а перший тибетський цар Ньєтіценпо (який так само з'явився після 22 поколінь божеств) приходить на Землю, щоб перемогти зло, яке уособлює в тому числі н гірське божество в образі яка. Можливо, образи бізона, буйвола, бика та яка мають подібне по­ходження і пов'язані з Місяцем, грозою, блискавкою, водою і хтонічним сві­том. Тому боротьбу з ними можна вважати протистоянням уранічних і хто- нічних сил. Загалом у тихоокеанських монголоїдів лунарні міфи явно бідніші від солярних.

Релігії континентальних монголоїдів

В архаїчних міфах континентальних монголоїдів Сонце і Місяць були жіночими божествами (у тунгусів, напри­клад), причому' Сонце вважалося матір'ю Місяця, (напри­клад, у монголів), а в пізніших міфах вони вже зобража­ються подружжям. У цих «подружніх» відносинах Сонце первісно уособлювало, очевидно, жіноче начало, а Місяць — чоловіче (само­дійська міфологія). Відомі міфи про перемогу Сонця (що мас вже чоловічу природу) над Місяцем (у саамі|. Місяць у північно-східних палеоазіатів вва­жається сонцем злих духів, а Верховна Істота ототожнюється з Небом, Сон­цем і частково з громом (грім, як вважають монголи, добуває із себе дракон) До небесних істот палеоазіати зараховують також 22 сакральні «напрями», що, можливо, так само співвідноситься з 22-членною структурою світобудови бам­бара. догонів, тибетців і японців.

Майже в усіх релігійно-міфологічних системах континентальних монго­лоїдів простежуються сліди дошаманських і шаманських культів, ідея дуалізму і тришарової будови світу'. Усім їм відомий Небесний Творець переважно чоло­вічої природи. Проте в окремих міфах творець Землі та перших істот — жіно че божество, «мати богів», що живе на Небі (у бурятів). Її добра дочка ство­рює добрих богів, а зла — злих. Ескімосам відомий образ хазяйки тюленів, «старої жінки», «матері моряк, яка живе на морському дні й керує всіма тва­ринами, погодою, загробним світом і вороже ставиться до чоловіків. Імовірно. у пізніших системах добрі небесні боги протистоять злим хтонічним боже­ствам. яких очолює матріархальна «бабуся».

Згідно з тюркською міфологією, світ творять чоловічі володарі верхнього та нижнього світів, але з наказу Білої Матері, яка живе у Світовому океані. Існують варіанти, де творцем фігурує володар нижнього світу (як у міфології індонезійців) Проте, як правило, бог-деміург створює все корисне, у тому ЧИСЛІ й «білео людство, а його молодший брат — усе шкідливе і «чорне» людство. Землю втілюють жіночі божества — дружини небесних богів (у фінно-угрів). В окремих міфах Небесний Батько передає створення світу синові, а той пере­доручає його богині Землі. В естонців. комі та удмуртів відомі «небесний ДІД», «старий батько» і «теперішній» небесний бог. тобто фіксується щонайменше три покоління верховних небесних божеств. Така сама кількість поколінь про­стежується у вищих небесних богів хантів і мансі, які вважають, що Земля пе­режила вже два глобальних катаклі.зми — пожежу й потоп, які наслав небесний бог на людство (яке складалося тоді з велетнів), що завинило перед ним.

«Воронячі міфи» поширені здебільшого у палеоазіатських народів. Ворон у них діє з наказу Творця і часто є деміургом. Як основний тотем часто фігу­рує ведмідь (у хантів. мансі та ін.), як і в австралоїдних айнів. Зазначається віра в існування надприродної життєвої сили, що характерна для австралоїд­них і негроїдних народів, а також для тихоокеанських монголоїдів

Релігії американоїдних народів

«Воронячі міфи» поширені й серед частини індіанців Північної Америки, що зближає їх міфологію з релігійно- міфологічними уявленнями континентальних монголоїдів Північно-Східної Азії. Тут так само поширена віра в над­природну' магічну силу (на кшталт мана). Розвинені ідеї цик­

лічності й символіка чотирьох стихій Верховне божество чоловічої статі, але його символом іноді постає ведмідь (пов'язаний, як ми пам’ятаємо, з лунарни- ми культами і часто з хтонічним світом). Найчастіше ж верховна чоловіча істо­та — Батько Наш — виявляється у вигляді Сонця (у шошонів. зуні та ін.). Йому відповідає Мати-Земля. а водяний світ уособлюють злі духи. Поширені могили-кургани. що мають паралелі з такими самими спорудами в континен­тальних і окремих тихоокеанських монголоїдів. Світ, згідно з віруваннями пів­нічноамериканських індіанців, з'явився внаслідок сакрального шлюбу Неба і Землі. Водяний змій керує при цьому' повенями і землетрусами.

Культ ведмедя простежується у ранніх мешканців Центральної Америки. які вірили в первісне співжиття ведмедя і жінки Верховне жіноче божество («Богиня з косами») уособлювало водночас небо і Землю, П син — «товстий бог» — маїс і Сонце. Батьком «товстого бога« був, імовірно, «Старий бог» (у вигляді літнього бородатого чоловіка). Існування цієї своєрідної «трійці» да­тується V тис. до н. е. Поступово «Богиня з косами« перетворюється на богинь Землі. Місяця, води (її двійник — ящір) і стає з часом коханою бога-ягуара, по­велителя звірів і підземних надр. Простежується протиборство «Старого бога» і божества маїсу, що, імовірно, символізує вже настання суто «чоловічої» епохи Богів, як правило, уособлюють чоловічі істоти (зокрема і ягуароподібні).

До архаїчних образів належить, імовірно, і верховний небесний бог са- потеків гермафродитної природи, від якого походить універсальна божест- венка пара, що започаткувала асе інше у світі. У цьому регіоні розвинена та­кож ідея вертикальної структури світу. Богові дощу і блискавки приносили в жертву людей. Такі самі жертвопринесення робили й богу Сонця, якого вва­жали деміургом. Наявні чіткі сліди ворожнечі між уранічними і хтонічними божествами. Бог Сонця при цьому був водночас богом Неба, проте роль Все­вишнього Творця відводилася «небесному старому» — засновнику жрецтва (у майя). Шанували також богиню Місяця. На честь Сонця і Місяця будували піраміди і зводили численні стели.

Вважалося, що Всесвіт пройшов уже Ідо нинішньої) чотири ери розвит­ку, кожна з яких мала своє верховне божество (у ольмеків, ацтеків та ін.). Верховним божеством ацтеки вважали творчого духа, що не мав певного об­разу, хоча поклонялися вони двом своїм головним богам — богові Сонця і бо­гові дощу. Богиню Землі часто уявляли у подобі чудовиська. Розвинений був дуалізм, що відбивав боротьбу світла й темряви.

Культ надприродної котячої істоти (імовірно, ягуара) був свого часу роз­винений і серед перших жителів Центральних Анд. Про хтонічну природу цієї істоти свідчить те. що замість нігтів і волосся у неї були змії. Місяць був важли­вим об'єктом шанування (у моче, чиму та ін.). Можливо, він змінив культ котя­чої істоти (або, навпаки, передував йому). Тут так само, як і в Центральній Аме­риці, зводять піраміди і приносять людські пожертви.

В інків пантеон охоплює тріаду головних богів — Сонце, Місяць і грім. Місяць при цьому був дружиною і сестрою Сонця. Тут так само існували міфи про чотири попередні покоління людей, що поклонялися різним вер­ховним божествам. Віракоча — первісно бог Землі й води (верховне боже­ство першого покоління людей) — згодом поєднав у собі додатково солярні та вогняні (можливо, вулканічні) начала і став поступово витісняти культ Сонця і грому.

В усіх регіонах Америки поширені міфи про різні глобальні катастро­фи. Особливо яскраво вони простежуються у релігійних уявленнях південно­американських індіанців. Ягуарів тут вважали споконвічними ворогами. В ок­ремих племен цього регіону були розвинені лише лунарні культи (так само, як у койсанських негроїдів). Верховним божеством вважалося остаре Сонце» на відміну від його енна, «нового Сонця». В окремих випадках верховне божест­во має жіночу природу. За одними версіями, Місяць — жіноче божество, м іншими — чоловіче. Відомі міфи про поразку Місяця у боротьбі із Сонцем, де Сонце символізує, як правило, вже чоловіче начало.

Практично в усіх американоїдних народів зустрічаються релікти шаман­ства, тотемізму, використання ритуальних масок, що наближає їх релігійно- міфологічні системи до світогляду інших монголоїдних етносів, а також наро­дів австралоїдної та негроїдної рас.

’ ♦ ’

З огляду на наведене розглянемо кілька узагальнених і, на наш погляд, типологічно взаємопов'язаних реліпйно-міфолопчних систем.

1. Культ Небесного Батька. Цей образ, як ми переконалися, відомий практично всім народам світу як верховний небесний бог переважно чоловічої природи. Проте він не має реального зображення на відміну від усіх інших сакральних образів. Очевидно, він з'являється з настанням патріархальної епохи і символізує спочатку більш раннє верховне божество гермафродитної (у сапотеків. тольтеків) або виключно духовної, неантропоморфізованої приро­ди («творчий дух» у ацтеків, наприклад). Різним релігійно-міфологічним систе­мам відомо щонайменше три покоління небесних верховних богів, «небесний дід», »старий батько» та їх син і онук (у хаіптв і максі, естонців, комі, удмур­тів. окремих племен південноамериканських індіанців та ін.). При цьому іноді Небесний Батько доручає творення світу своєму синові, а той передоручає це богині Землі (у фінно-угрів). Не виключено, що таке саме доручення Небесний Батько свого часу дістав від свого батька — «небесного діда». Отже, з урахуван­ням теперішньої, людство переживає п'яту епоху сакрального розвитку, що від­бито в міфах американоідів.

2. Культ Загальної Матері. Пережитки або сліди цього культу простежу­ються нині в релігійно-міфологічних системах австралійців, папуасів, ашанті. дравідів, давніх еламітів, перших жителів Центральної Америки, південно­американських індіанців мои-кхмерів, таї, тангутів, давніх китайців, корейців, японців, айнів. бурятів, ескімосів та інших народів світу. Цьому періоду релі­гійної історії.людства відповідають, як правило, привласнювальний тип госпо­дарства (мисливство, риболовство, збиральництво) і зачатки землеробства, а також магічні обряди, тотемізм, культи розмноження і родючості, традиційні житла переважно округлої будови, поява таємних чоловічих союзів τοπίο. Со­ціальну організацію очолюють лідери, які поєднують управлінські та сакральні функції. З материнським культом тісно пов'язані образи змія (духа води), рогів (буйвола, бика, яка. що символізують Місяць і грозу), хтонічних чудовиськ, а також ведмедя, що пов'язаний, імовірно, з лунарними культами і підземним світом.

3. Культи «перехідної» епохи. До цих культів, на нашу думку, належать системи вірувань, де відбився складний і часом суперечливий процес перехо­ду від переважного панування жіночих божеств до переважного домінування чоловічих Оскільки панування матріархальних богинь завершилося, як ми вва­жаємо. у хтонічній області Всесвіт)' (куди вони поступово і циклічно «опус­калися» з уранічних «поверхів»), то й початком панування патріархальних бо­жеств може виявитися саме ця сфера. Не випадково, мабуть, головним чолові­чим духом-деміургом у меланезійців є велетенський змій, а функцію небесно­го творця у полінезійців виконує бог морської стихії. Така сама метаморфоза, як ми пам'ятаємо, сталася і з Кецалькоатлем, який з водяного божества науа і майя перетворився на уранічного бога тольтеків. Небесний творець у пігмеїв був пов'язаний з Місяцем або грозою 1 вважався злим, що може свідчити про «рецидиви» ще не переможеного материнського культ)', а тасманійці й негри­тоси. імовірно, з цих самих причин боялися злого нічного духа, пов’язаного з громом і блискавкою. Сонцем злих духів вважали Місяць і давні палеоазіат­ські племена. Наступним кроком у «піднесенні» чоловічих божеств з хтонічно- го і водяного світів стало, імовірно, «освоєння» повітряної стихії, чим характе­ризується, наприклад, верховне божество негритосів, що уособлювало мусон, а також згадуваний вже Кецалькоатль («пернатий змій»). До хтонічноі сфери належать і різноманітні повелителі звірів, яких американські індіанці зобража­ли у вигляді ягуароподібних верховних божеств. Можливо, у цьому ж ряді стоять і міфи про створення світ>^г володарем хтонічного царства (наприклад, у тюрків і окремих народів Малайського архіпелагу). Остаточну перемогу чоло­вічого начала над жіночим засвідчують, імовірно, міфи про двох творців-анта- гонісгів. які створюють «добре» і «зле» людство (у меланезійців, тюрків, маньч­журів. фінно-угрів, естонців, комі, удмуртів, хантів, мансі та ін.). Жінкам у цих міфах відводиться роль підпорядкованих водяних божеств, повелительок змій: богиня ж Землі часто уявляється як чудовисько (у тольтеків та ін.).

4. Культи «сакрального шлюбу». Це, імовірно, найпоширеніший космо­гонічний мотив, згідно з яким світ створюється внаслідок спільної праці богів Неба і хтонічного царства (у мікронезійців та ін.). При цьому небесні боги — добрі, а хтонічні (у яких головне, як правило, жіноче божество) — злі (у на­родів Малайського архіпелагу', айнів, бурятів та ін.). Верховне ураиічне боже­ство практично повсюдно чоловічої природи і йому відповідає жіноче боже­ство, пов'язане із Землею. Батько-Небо і Мати-Земля об'єднуються, таким чином, у сакральному шлюбі (у малагасійців, зуні, банту та ін.), породжуючи все інше у світі 3 часом, мабуть, цей сакральний шлюб Неба і Землі транс­формується в такий самий сакральний шлюб Сонця і Місяця (наприклад, у ко­рейців і народів Малайського архіпелагу), де Сонце ототожнюється з Небом, а Місяць — із Землею.

5. Солярні та лунарні культи. Культи цього кола, можливо, найхарактер­ніше ілюструють всі перипетії боротьби чоловічого і жіночого начал. Як ми пам'ятаємо, найбільш архаїчними є міфи (що з'явилися, імовірно, в епоху мат­ріархату) про Сонце і Місяць як жіночі божества. Потім, мабуть, Сонце зобра­жалося жінкою, а Місяць — чоловіком (у самодійських племен, австралійців, південноамериканських індіанців, японців тунгусів та ін.). Врешті-решт Сонце і Місяць стають подружжям, де Місяць виконує роль дружини.

Загалом лунарні культи спочатку, мабуть, домінували. Залишки їх збе­рігаються нині у найбільш архаїчних племен Південної Америки, а також се­ред бушменів і готтентотів. У міфах південноамериканських індіанців, полі­незійців. угро-фінських народів відбилися мотиви поразки Місяця в боротьбі з Сонцем. У північно- та центральноамериканських індіанців, китайців і деяких інших монголоїдних народів лунарні міфи вже явно бідніші від солярних. Сон­це, що ототожнюється з верховним богом Неба, є деміургом у майя, ацтеків, пюшонів та інших народів світу, релігії яких ми вивчатимемо в подальшому.