Приблизна періодизація давньої релігії
Питанням періодизації язичництва, зокрема слов’янського, приділено багато уваги у працях академіка Б. Рибакова, який пропонує кілька варіантів такої періодизації. Перший варіант наведений у «Мові філософа», відомій нам за «Повістю временних літ» 986 р.
і написаній у формі діалогу князя Володимира та грецького проповідника. За цією версією, люди прийняли язичництво після руйнування Богом Вавилонської вежі, а саме язичництво у своєму розвитку пройшло дві стадії:• перша стадія язичницьких поглядів — це культ природи, що охоплює поклоніння гаям, джерелам, горам та іншим природним об’єктам;
• друга стадія пов’язана з виготовленням ідолів і людських жертвопринесень [134, 8-9].
Друга періодизація, ґрунтуючись на візантійських зразках, наведена в Іпа- тіївському літописі 1114 р. і належить літописцеві князя Мстислава Володимировича. Цей автор виписав фантастичну генеалогію давніх царів-богів (пов’язаних з Єгиптом, хоча там діє і грецький Гефест). Ця генеалогія богів цікава тим, що літописець доповнив їхні імена слов’янськими паралелями. Так, третім царем після Всесвітнього потопу був Гефест, якого іменували Сварогом. Сварог, на думку Б. Рибакова, був божеством неба, тому що індійське svarga означає «небо»; у руських джерелах відомий і син Сварога — вогонь-Сварожич. Відповідно до цієї вог- ненно-уранічної природи Сварог обдарував людей умінням кувати залізо. Після Гефеста-Сварога два десятки років царював його син, який іменувався Сонцем, або Даждьбогом. Як бачимо, руський книжник часів Володимира Мономаха розмістив слов’янських язичеських богів у такій послідовності: з відкриттям заліза формується уявлення про Сварога — бога неба і вогню; надалі виникає культ Сон- ця-Даждьбога, а перед цими культами панує, ймовірно, мисливсько-промислова магія. Інакше кажучи, перед нами своєрідна спроба періодизації всієї духовної культури:
• 1 стадія: люди живуть у кам’яному віці, знають лише груповий шлюб і, очевидно, поклоняються природним об’єктам;
• 2 стадія: ера Сварога.
Винайдено залізо, зароджується образ вогненно- уранічного божества Сварога; встановлюється моногамія;• 3 стадія: ера Даждьбога. Встановлюється соціальна диференціація і, ймовірно, в цей час у зв’язку з культом Сонця стара лічба за місячними місяцями була замінена сонячним календарем з 12 місяців [134, 9-10].
Третє міркування про стадії язичницьких вірувань міститься у «Слові про ідолів» ХІІ ст., автор якого так розставив етапи слов’янського язичництва:
1) спочатку слов’яни робили жертвопринесення упирям і берегиням, тобто ще не персоніфікованим божествам. Упирі-вампіри (або вовкулаки, тобто перевертні, що приймають подобу вовків) — це виплодки й уособлення зла. Віли-берегині (або берегині-русалки) являють собою різні форми молінь про родючість, про своєчасні дощі, якими, мабуть, відали віли-берегині, що уявлялися в ті часи красивими крилатими дівами (які перетворилися пізніше на злобливих і підступних утоплениць-русалок). На думку академіка Б. Рыбакова, упирі й берегині — це давні, архаїчні найменування уособлень двох протилежних начал — злого і доброго, тобто ворожого людині й того, що її охороняє. У нас немає даних про зовнішній вигляд берегинь і упирів, а їхній поліморфізм і аморфність приводять нас до дуже давніх уявлень про надприродні сили, які Б. Рибаков визначив як «дуалістичний анімізм». Автор «Слова про ідолів», отже, відмовився від простого перерахування культів сонця, вогню, джерел, гаїв тощо й запропонував нам систему поглядів на світ, побудовану з трьох елементів: сили зла; сили добра; людей, які приносять жертви тим та іншим. Уся ця система, за оцінкою Б. Рибакова, побудована в одній горизонтальній площині земної поверхні з її ґрунтом, рослинами й водами (небо в неї не зараховано);
2) поява культу Рода й породіль (можливо, під впливом середземноморських релігій з культами Осіріса й Діоніса). Цей культ, як видно, підпорядковувався насамперед ідеї родючості, врожаю (слова з коренем «род» — «рож») і пов’язаними з ними щастя, долі. Культ породіллі як жіночих божеств містив у собі, ймовірно, уявлення про загальну родючість (людей, звірів, полів), а також культ божеств, які допомагали породіллям, й аграрно-магічні уявлення хліборобів про богинь урожаю.
У першому випадку з породіллями можуть бути ототожнені статуетки «палеолітичних венер» — жінок-прародительок, родоначальниць первісних колективів. З терміном «породіллі» можуть бути пов’язані міфи про двох богинь, в яких, можливо, відображено давні фратріальні, дуалістичні уявлення. Трипільські жіночі статуетки, прикрашені символами родючості, також, на думку Б. Рибакова, можуть бути співвіднесені з породіллями, аграрно-магічний аспект яких виник не пізніше неоліту й енеоліту. До того ж у культі Рода і породіль, можливо, об’єдналися аграрні божества двох різних стадій: по-перше, дві породіллі — володарки Всесвіту відомі за трипільським мистецтвом і пов’язані з матріархатом; по-друге, патріархальний Род (у Трипіллі ще не відомий), що витіснив своїх попередниць так само як Зевс витіснив Рею і Кібелу. Річне свято породілей, пов’язаних насамперед з родючістю, прив’язується до свята врожаю — до наступного дня за Різдвом Богородиці, тобто до 9 вересня.Місцеперебування Рода вказується «на повітрі», на небі, звідки Род, подібно до грецького Зевса, «кидає на землю каміння». З ім’ям Рода пов’язані блискавка, наземні джерела й підземний вогонь пекла. Етимологічно ім’я Род пов’язане з такими поняттями, як «природа», «народ», «урожай», «родючість», а церковні письменники ХІ-ХІІІ ст. порівнювали Рода з Богом-Батьком Саваофом, творцем усього світу. Ера Рода у слов’янському язичництві, на думку Б. Рибакова, є зародженням первісного землеробського монотеїзму;
3) висунення культу Перуна, який очолив пантеон. В описі язичницької реформи Володимира перше місце серед шести найважливіших богів посідає Перун, дерев’яний ідол якого увінчаний срібною головою з золотими вусами. Культ Перуна був дружинно-князівським культом, прямо пов’язаним з народженням державності Київської Русі. Із загальнодержавним офіційним культом Перуна як бога війни і воїнів не варто, вважає Б. Рибаков, ототожнювати охоронні заходи, що застосовували русичі щодо Перуна-блискавки, до Перуна як божества грому.
Отже, культ Перуна в Київській Русі зараховують до рубежу язичницьких і християнських часів, що виник водночас із нашою державністю і є військовим культом бога грому [134, 16-23].Як зазначає академік Б. Рибаков, дуалістичність найдавніших уявлень про «одуховлену», або «оживлену» природу, зародження віри у вампірів і берегинь важко датувати якоюсь конкретною епохою, проте безсумнівно, що тривала вона десятки тисячоліть. Дружинний культ Перуна, що існував лише кілька десятиліть або одне-два століття, є, найімовірніше, ровесником Київської Русі. Епоха Рода, яка стоїть між анімістичною первісністю і дружинним язичництвом новонародженої феодальної держави, досить довга і характеризується переходом від привласнюючого господарства до відтворюючого. Під Родом і породіллями (як правило, двома) мали на увазі насамперед божества врожаю, родючості землі (можливо, плідності худоби), й жертви породіллям приносили безкровні — продукти землеробства і скотарства (хліб, каші, сир, мед тощо). До того ж вже в епоху християнства язичницький Род і біблійний Саваоф розумілися як два рівних за могутністю божества. Тому, вважає Б. Рибаков, головною ланкою в періодизації слов’янського язичества є ера Рода, який, на кшталт давньогрецького Кроноса (міфологічного батька Зевса), передував Перуну князівських часів. А єдиною слабкою ланкою в періодизації язичництва у «Слові про ідолів», на думку відомого історика, є відсутність самостійної матріархальної стадії землеробського монотеїзму, відображеної в культах Кібели або Реї, Деметри й Персефони (якщо тільки давні богині не ховалися під іменем породіль) [134, 18-25].
Підсумовуючи розгляд періодизації слов’янського язичництва, академік Б. Рибаков вирізняє такі періоди:
1. Культ упирів і берегинь. Первісний анімізм з яскраво вираженим дуалізмом. Виникає, ймовірно, у глибинах мисливського господарства вже в палеоліті або мезоліті.
2. Культ Рода як Бога Всесвіту, всієї природи і родючості. Цей культ близький до культу Осіріса, він був поширений на Близькому Сході та в Середземномор’ї, де, як і в слов’янському світі, витіснив стару демонологію.
Можливо, породіллі були землеробською трансформацією берегинь. Хронологічно вшановування верховного землеробського божества Рода і породіль має охоплювати всю епоху панування землеробського (неполивного) господарства. Ймовірно, що культ двох породіль (який ми можемо припускати для енеоліту) передував історично культові єдиного Рода.3. Культ Перуна як заступника дружинно-князівських кіл Київської Русі, який виник водночас із новонародженою державністю.
4. Прийняття християнства. Язичництво відступило на околиці, де продовжували поклонятися всім старим богам (у тому числі й Перуну), але робили це таємно. Найбільш життєздатним з усіх язичницьких культів виявилося вшановування Рода й породіль, що відзначалося у свято врожаю (відразу ж після Різдва Богородиці) [134, 24-25].
ність його різних «іпостасей» або функцій, кожна з яких на ранніх етапах розвитку релігійно-міфологічної свідомості наділялася рисами й образами щодо окремого божества. Теїзм найхарактерніший для генетично пов’язаних між собою (але далеко не однорідних) монотеїстичних релігій - іудаїзму, християнству й ісламу. Визнання потойбічності Бога в цих релігіях відрізняє їхній теїзм від пантеїзму (від грецьк. — «усі» й «бог»), що ототожнює Бога і світове ціле (наприклад, єврейський філософ Б. Спіноза не розрізняв поняття «Бог» і «природа»). А визнання в теїзмі безперервної активності Бога відрізняє його від деїзму (від лат. — «бог»), тобто визнання Бога як Світового Розуму, що «сконструював» доцільну «машину» природи й дав їй закони розвитку, але не здійснював подальшого втручання в саморух природи. Монотеїзм не приймає і принципів дуалізму (від лат. — «двоїстий»), що виходить із визнання рівноправності двох начал — духу та матерії [18, 336, 378, 874, 1186], але визнає наявність у світобудові протиборчих — добрих і злих — сил.
