Поява кіммерійців, скіфів і мідян
На межі VIII-VII ст. до н. е. у Передній Азії виник новий політичний фактор, який значною мірою змінив співвідношення сил. Це були кочові племена кіннотників — кіммерійців і скіфів, які проникали з Причорномор’я в Західну Азію.
При цьому кіммерійці, ймовірно, рухалися Чорноморським узбережжям, а скіфи — Каспійським. Кіммерійці (див. рис. 38) чинили набіги на Малу Азію (Фригію, Пафлагонію, Віфінію, Лідію, Іонію та ін.) ще у VIII ст. до н. е., і вони, очевидно, взяли участь у розгромі Фригійського царства (разом з Урарту). Після поразки від скіфського царя Мадія (середина VII ст. до н. е.) кіммерійці осіли на північному узбережжі Малої Азії (біля Синопи). Остаточно вони були переможені лідійським царем Аліаттом наприкінці VII ст. до н. е. Можливо, що саме в битві з кіммерійцями загинув у 705 р.
Рис. 38. Кіммерійці. Малюнок з етруської вази
VI ст. до н. е. [37, 233]
Рис. 39. Мідяни (ліворуч) у битві зі скіфами (праворуч). Зображення з циліндричної печатки УІ-У ст. до н. е.
[37, 289]
до н. е. ассирійський цар Саргон II. Кіммерійці, як спостережено, якийсь час панували в Малій Азії і лише після їхнього падіння влада в Малій Азії перейшла до Лідії [37, 228-237].
Скіфи з’явилися в Азії одним або двома поколіннями пізніше кіммерійців і належали, як і кіммерійці, до іраномовних племен. Кіммерійців у дав- ньосхідних текстах називали «гамір», «гомер», «гіміррі», а скіфів — ашгузай, асгуза або ішкуза. Перше згадування скіфів-ашкуза в ассирійських джерелах датується 70-ми роками VII ст. до н. е., коли скіфи на чолі з Ішпакаем виступили в союзі з Манною проти Ассирії. Скіфське царство Ішкуза (Ашкуз) згадується й у давньоєврейських джерелах («Книга Єремії») разом з Урарту і Манною в якості залежного від Мідії царства (593 р.
до н. е.). Останнє згадування про це скіфське царство у східних джерелах належить до першої половини VI ст. до н. е. (рис. 39). У біблійній «таблиці народів» Ашкуз(Ашкеназ) названий разом з Рифатом і Тогармою (Вірменією) синами Гомера (кіммерійців). Царство скіфів містилося в безпосередній близькості від Мідії й особливо від Манни (на північ від неї, у низовині між Курою й Араксом) й усі вони були союзниками в боротьбі з Ассирією [37, 242-254].
У південніших і південно-східних районах від лулубейсько-кутійської Манни складався до IX ст. до н. е. племінний союз, що одержав назву мідійського. Ассирійські джерела додають до етноніму «мідяни» («мадай») епітет «сильні». Геродот повідомляє, що мідяни поділялися на шість племен: бусів, паретакенів, струхатів, аризантів, будіїв і магів [29, I, 101]. При цьому два з названих племені дають ясну іранську етимологію: паретакени, що жили в районі сучасного Ісфахану (на кордоні майбутніх Мідії й Персії) і далі на схід (зустрічаються також у Середній Азії), і ари- занти, що означає буквально «плем’я аріїв». Інші племена мідян були, ймовірно, «каспійського», тобто еламомовного походження, що перейняли мову індоєвропейських прибульців. Згодом (починаючи з VII ст. до н. е.) мідійська мова іранської групи стала спільною мовою мідійського племінного союзу (рис. 40), про що свідчить релігійна термінологія, яка пов’язується з навчанням магів. Маги, з яких склався стан жерців в усьому Ірані, проповідували свої релігійні вчення іранською мовою. Проникнення іранської мови відбувалося тут поступово, шляхом злиття носіїв обох мовних елементів (іранського й еламського) і за чисельної переваги корінного, кутійсько-лулубейського населення. Просування іранського мовного елемента відбувалося зі сходу на захід, тобто з боку скіфо-сакської Середньої Азії [37, 145-150].
Рис. 40. Мідійський кіннотник (зображення з еламської печатки VII—VI ст.
до н. е.) [37, 151]За Геродотом, ассирійці панували над історичною областю Мідія впродовж 520 років, після чого першими повстали мідяни і скинули з себе рабство. На чолі мідян стояв «Дейок, син Фраорта», обраний жителями його селища суддею. Потім Дейок став першим царем мідян і процарював 53 роки. Геродот указує також тривалість правління спадкоємців Дейока: Фра-орт — 22 роки, Кіак- сар — 40 років і Астіаг — 35 років [29, I, 96-97, 130]. Формування Мідійської держави, згідно із сучасними даними, відбулося в 70-х роках VII ст. до н. е. з мідійського племінного союзу. Суспільство цього союзу було в основному скотарським, хоча і знало землеробство на основі штучного зрошення. Особливо важливе значення мало конярство. Сім’я була патріархальною, а поселення мали родовий характер, що відповідає родоплемінному укладові. Існували фортеці, що зводилися на природних узвишшях і скелях, іноді — на штучних насипах-платформах. Етнічне ядро майбутнього Мідійського царства — країна Дейока — було лише однією з безлічі областей. Існували вже професійно-станові групи: жерці, колісничі (військова знать) і скотарі-хлібороби. Згадуються також ремісники (майбутній пролетаріат), які, здогадно, були невільними. Відомі також раби. Зведення античних авторів дають змогу різнити магів як особливу корпоративну групу населення [37, 175-193].