Поширення мітраїзму в Римській імперії та його теологія

Мітра змусив говорити про себе в Римі лише наприкінці I ст. н. е. Головним джерелом поширення культу Мітри була, безумовно, армія. Релігія мітраїзму — це насамперед релігія воїнів.

будовані на заході імперії, відвідували здебільшого раби, яких доставляли в Рим з глибин Малої Азії і прилягаючих до неї районів (наприклад, Тіт за одну свою кам­панію в Іудеї перетворив на рабів 97 тисяч євреїв). Однак згодом ми спостерігає­мо, як вищі сановники імперії, включаючи імператорів, стають шанувальниками іранського культу [59, 46-114].

З того самого часу, коли можна зафіксувати присутність перського культу в Римі, завжди виявляється його тісний зв’язок з культом Великої Матері. Мітра, як і Аттіс, з яким він іноді ототожнювався, склав пару Великій Матері, і на нього так чи інакше поширювалося виявлюване їй офіційне заступництво. Авреліан, напри­клад, заснував неофіційний культ поклоніння Непереможному Сонцю, у 307 р. Діо- клетіан, Галерій і Ліциній за спільною згодою присвятили Мітрі храм у Карнунті як заступникові своєї влади, і Юліан«Відступник», останній язичник, що сидів на троні цезарів, був палким прибічником цього бога-охоронця, культ шанування якого він встановив у своєму палаці в Константинополі. Загалом римські імператори впро­довж майже 200 років виявляли до Мітри явну симпатію [59, 115-139]. Роль мітраїз­му й інших східних релігій у Римській імперії поступово зійшла нанівець тільки до ІІІ-ІУ ст. н. е., коли в ній остаточно утвердилося християнство [119, VI, ч.

Мітраїзм мав розвинену теологію — систему догматів, засновану на спільних з наукою принципах. Мітру в його мандрівках супроводжувала значна частина маз- деїстського пантеону, однак Мітра не був головним божеством у релігії, що носить його ім’я. На вершині божественної ієрархії в теології мітраїзму розміщувався не­скінченний Час (Зерван акарана), що робило його головною першоосновою (тотож­ною Кроносу або Сатурну). Час як вище божество уявлявся невимовним, безіменним, безстатевим та безпристрасним. Іноді його зображували у вигляді людини-чудовись- ка з головою лева, тіло якої обвивала змія (рис. 82). Воно, як верховне божество, тримає в руках скіпетр і блискавку, і часто в кожній руці в нього зо­бражується по ключеві, як у хазяїна небес, двері яких він відмикає. Мітраїстський Кронос зображувався також з цапиними ногами, що стоїть між двома половинами яйця, з яких виривається полум’я. За його плечима зображувався півмісяць, а навколо — знаки зодіаку і по кутах — голови Вітрів. Це верховне божество усе створює й усе руй­нує, воно — власник й провідник чотирьох елементів, що становлять Всесвіт, і воно потенційно об’єднує в собі могутність усіх богів, яких лише воно породило. Іноді час ототожнюють з Долею, Першопри­чиною, Первозданним світлом або Вогнем [59, 141-144].

Жерці Мітри уявляли початок світобудови як серію послі­довних породжень. За давнім переказом, відомим також в Індії та Греції, велика Першооснова породила первинну пару — Небо і Землю, й остання, запліднена своїм братом, народила Океан, рівний за си­лою своїм батькам, які склали разом з ним, очевидно, верховну тріаду мітраїстського пантеону. На думку відомого бельгійського історика релігії Ф. Кюмона, зв’язок цієї тріади з Кроносом, або Часом, чітко не встановлений, однак Небо являло собою, ймовірно, Ормазда або Юпітера, Земля ототожнювалася зі Спента Армаїті або Юноною, а Оке-

Рис. 82. Мітраїстський Кронос

із Флоренції. За іншою версією — це зображення

Ахримана (Плутона) [59, 143-144]

ан іменували також Апам Напатом або Нептуном. Так само, як і грецькі теогонії, мітраїстські традиції доносять перекази про те, що Зевс взяв на себе управління світобудовою слідом за Кроносом, царем споконвічних часів [59, 145-146].

Ф. Кюмон наводить у своїй праці «Містерії Мітри» й інші відповідності іранської і греко-римської релігій: наприклад, Вулканай Атара (божество вогню), Веретрагни і Геркулеса (їх порівнювали з вепром), Вакха і Хаому, Анахіту, що ото­тожнюється з Венерою і з Кібелою, яку закликали також під ім’ям Мінерви, котра спрямовувала хід воєн та ін. Світлому дню, у якому перебуває верховне божество, протистоїть область підземної пітьми, де перебуває Ахриман (Ариманій), або Плу­тон, породжений, як і Юпітер, нескінченним Часом — Кроносом. Тут він панує разом з Гекатою, керуючи злобливими чудовиськами, які з’явилися внаслідок їх­нього злягання. При цьому в усіх системах розглянутого нами раніше зерванізму Час є батьком Ормазда-Юпітера й Ахримана-Плутона. Вогонь, що уособлюється Вулканом, уявлявся найбільш піднесеною з природних стихій, і йому поклонялися в усіх його проявах: вогонь небесних світил, блиск громовиць, жар земних надр та ін. Мітраїсти поряд із чоловічим началом вогню, що ототожнюється з Мітрою, поміщали жіночу вогненну силу — можливо, іменовану Гекатою, — у якій поєднували­ся три богині: Афіна, Артеміда, Афродіта, а останні пов’язувалися з трьома части­нами душі — розумом, бажанням і прагненням [59, 147-150].

Братом Вогню адепти мітраїзму вважали Воду, поклоняючись їй як Океану- Нептуну або як джерелам, рікам, озерам, морям. Неподалік мітраїстських храмів завжди било невичерпне джерело, якому поклонялися й приносили дарунки і яке було образом матеріальних і моральних благ. Земля-Мати, яка запліднюється небесними водами, також посідала досить значне місце в мітраїстському вчен­ні. З молитвами зверталися і до чотирьох головних Вітрів, що були пов’язані з обожненими персоніфікаціями Пір року. Їх шанували також як різні прояви Пові­тря, першооснови всякого життя. Іншими словами, мітраїзм обожнював усі чо­тири стихії, з яких складався Всесвіт. Ці стихії символізувалися четвіркою коней, запряжених у колісницю, якою править Мітра. Адепти мітраїзму, як і давні перси, поклонялися Сонцю, котре щодня перетинало на колісниці небокрай і в сутінках спускалося в океан.

Наймогутнішими із зоряних божеств, що зазнали значного вавилонського впливу, були Геліос-Солнце, Селен-Місяць, Арес-Марс, Гермес-Меркурій, Афродіта-Ве- нера, Зевс-Юпітер і Кронос-Сатурн. Кожному з цих божеств був присвячений день тижня, метал та інші символи. Така подвійна, ірано-халдейська, інтерпретація за­стосовувалася, зокрема, до Сонця, яке або ототожнювалося з іранським Хварно, або із семітським Шамашем, ототожнюваним з Мітрою. Шанувалися також 12 знаків зодіаку, що зазвичай групували по троє, відповідно до Пір року. Мітраїсти, очевидно, поклонялися, відповідно до астрологічних доктрин, не лише Часу, усві­домлюваному як Першопричина, а й усім формам його прояву — століттям, рокам, місяцям, дням, годинам. Обидві небесні сфери, що проходять по черзі над і під зем­ною поверхнею, також були персоніфіковані і злилися з Діоскурами-Ашвінами, що, за еллінським переказом, оживляють і умертвляють позмінно. Розташування планет і знаків зодіаку, їхні мінливі відносини керують, згідно з цими уявленнями, життям людей і всім ходом речей. Ця Доля, яка ототожнюється із Зерваном, зроби­лася Верховним божеством, що породило й керує усією світобудовою [59, 158-162].