Помітним є неодноразово відмічений нами факт збереження в староіндійській міфології легенди про розчленування певного небесного тіла, що стало двома планетами — Раху і Кету.
Подібні легенди, як ми знаємо, відомі мезоамерикансь- кій, шумеро-аккадській, старокитайській і деяким іншим системам вірувань. Небесне тіло (вочевидь, «планета № 5»), з якого в подальшому з’явились Раху і Кету, було розрублене солярним богом Вішну.
Раху, згідно із староіндійськими легендами, — це демон-асура, який періодично викликає місячні і сонячні затемнення. Можливо, що ці дві невідомі планети староіндійської міфології співвідносяться з нещодавно відкритими планетами за межами Нептуна і Плутона, які також опинилися на своєму теперішньому місці в результаті значних катаклізмів у Сонячній системі. Цілком очевидно, в світлі давніх міфологічних і сучасних наукових даних, що колись останньою планетою в нашій системі був Уран (звідси перші пари Мітра-Варуна, тобто Сонце і Уран або Дьяус-Прітхіві, Уран-Земля тощо). Зближення в міфології образів Урана й Нептуна, як владик небесних і земних вод, могло бути наслідком давніх зазначень переміщення Нептуна з центральних районів Сонячної системи на її периферію, що визнається сьогодні вченими-астронома- ми. У староіндійських текстах також зауважується постійна боротьба між Бріха- спаті-Юпітером і Шукрою-Венерою (Ушанас), які представляють дві групи планет Сонячної системи, розділених поясом астероїдів.Загалом давні системи вірувань зберегли сліди взаємозв’язків між різними планетами Сонячної системи, під якими розуміють «шлюбні зв’язки». Наприклад, між Меркурієм і Венерою, Венерою і Марсом (Гермес і Афродіта, Астарта й Астар та ін.), а також між Землею й Ураном, Юпітером, Нептуном, між Прозерпіною й Аїдом-Плутоном (рис. 1). У цих зв’язках, очевидно, відображається багатоіпо- стасність чоловічих і жіночих божеств, які уособлюють багатошаровість світобудови. Особлива роль у цих зв’язках належить Сатурну, який в системі індуїзму, наприклад, пов’язаний з похмурим образом Шиви. Крім «симпатичних» зв’язків, давні релігії зафіксували й «антипатичні», що символізують певне протиборство божеств різної природи.
Наприклад, староіндійська міфологія налічує такі пари протилежностей: Савітар-Парджанья, Мітра-Варуна, Сур’я-Сома, Ушанас-Брі- хаспаті, Карна-Арджуна, Вішну-Шива та ін. Неважко помітити, що ці пари являють собою протилежні світи: солярно-уранічні й місячно-хтонічні.Отже, стародавні уявляли Всесвіт як такий, що має верх і низ, ліву та праву, чоловічу й жіночу сутність, а також три основні складові: розумне, вольове й почуттєве начало. Всі вони уособлювались відповідними силами та сакральними персонажами. Така схема відповідає й структурі людської психіки, що давало можливість ототожнення Всесвіту і Людини. Можливо, що цим схемам відповідала й більшість систем вірувань, в яких домінувало те чи інше начало (табл. 1). Особливе місце в них належало богоборчим течіям, які або заперечували Бога-Творця,
Рис. 1. «Шлюбні зв’язки» планетарних чоловічих і жіночих божеств
Таблиця 1
ПРИБЛИЗНА ВІДПОВІДНІСТЬ СТРУКТУР СВІТОБУДОВИ, ЛЮДСЬКОЇ ПСИХІКИ ТА СИСТЕМ ВІРУВАНЬ
| Складові Всесвіту і психіки людини | Релігійні системи |
| ліве — праве (жіноче — чоловіче, інтровертоване — екстравертоване, східне — західне) | матріархальні і патріархальні релігії; системи лівої та правої руки, лівої та правої свастик; орієнтовані на захід і орієнтовані на схід, солярні і лунарні релігії |
| верх — низ (свідоме — несвідоме, уранічне — хтонічне, північне — південне) | солярно-уранічні й водно-хтонічні релігії, які при цьому можуть зберігати і «ліву — праву» дихотомію (наприклад, боги, що вмирають і воскресають, солярної або лунарної природи) |
| три складові: розум — воля — почуття, небесне — атмосферне — земне; жерці — воїни — общинники | брахманські релігії (релігії жерців, уранічні), засновані на знаннях; кшатрійські релігії (воїнські, грозові), засновані на вольовій діяльності; вайш- ські релігії (общинні, телурічні), засновані на почуттєвих сприйняттях |
або як об’єкт поклоніння вибирали Його антипода, владику підземного світу. Носіями таких вірувань ставали, як правило, декласовані елементи, тобто ті, хто не був приналежним до традиційної тристанової структури суспільства й спирався у своїй діяльності на несвідомі поривання та аморальні вчинки.
Крім наведеної класифікації, вірування можна розрізняти також за місцями перебування та родом діяльності їх носіїв, наприклад: вірування мисливців і збирачів, континентальні і морські (острівні) системи уявлень, скотарські й зем- леробні релігії, релігії шаманів і жерців. При цьому зустріч носіїв різних вірувань призводить, як правило, до релігійного синкретизму, що проявляється в дивному змішуванні часом протилежних культів, або до їх несуперечного синтезу. Наприклад, релігія Ведів — це насамперед брахманська релігія, проте в ній присутні елементи шаманізму і магії, що вказує на присутність у ній протилежних культів — богів і демонів. У міру соціальної диференціації з’явилось звичне «закріплення» богів за певними варнами: наприклад, Рудра і Пушан вважались богами вайшї, Індра — богом кшатріїв, Бріхаспаті — богом брахманів. У подальшому богом брахманів вважався Брахма, кшатріїв — Індра, а вайш’ї — Рудра (Шива). При цьому образ Брахми зазнав ряду трансформацій: спочатку йому поклонялися в образі Сонця, потім — Творця-Праджапаті, після цього — Бріхаспаті-Юпітера, насамкінець —
Абсолюта. Брахманізм, таким чином, пов’язаний як з ведичною релігією, так і з доарійськими віруваннями автохтонів Індії.
Джайнізм і буддизм заснували представники кшатріїв, які виступили проти авторитету Вед і кастової системи. При цьому джайнізм поширився переважно серед торговців і городян, тобто серед третього класу (вайш’ї). У відповідь на це брахманізм зробив спробу демократизуватися і трансформувався з часом в індуїзм, що став народною релігією, тобто позакласовою. Брахма при цьому перетворився в індуїзмі на вторинного деміурга, який творить світ за дорученням Вішни або Шиви. Таким чином відбулося повернення до давнього ведичного дуалізму Мітри-Варуни. Примітно, що в Пуранах Дьяуса-Небо називають Прітху, як чоловіка Прітхіві-Землі, і вважають його втіленням Вішну-Сонця, що, можливо, вказує на первинність солярного Творця у староіндійських віруваннях, якого пізніше замінила пара Мітра-Варуна. При цьому з Варуною пов’язується Макара — «староіндійський левіафан», в образі якого зображується і злощасна планета Раху, що постраждала від Вішну. Символом другої половини цієї планети — Кету — була змія, що вказує на архаїчні мотиви боротьби солярного божества (Вішну) з представниками водно-хтонічного низу, пов’язаними з асуром Варуною.