Полінезійці становлять групу споріднених народів, корінне населення Полінезії і Зовнішньої Полінезії — кількох невеликих островів Східної Меланезії, островів Капінгамарангі та Нукуоро в Мікронезії’.

Загальна чисельність — 1120 тис. чол. {1992 р.). Належать до полінезійської перехідної раси. Говорять полінезійськими мовами східноавстронезійської (океанійської) групи австронезійськоі сім'ї.

Заселення Полінезії полінезійцями почалося здогадно в останній чверті П тис. до н. е. Предки їх переселилися з острова Фіджі на Тонга до 1200 р. до н. е., а звідти — на Самоа до 1000 р. до н. є. Мабуть, Полінезія могла заселятися й че­рез Мікронезію, але цей шлях скоріше мав другорядне значення. Індіанці Півден­ної Америки, за припущеннями окремих дослідників, так само могли певного мірою впливати на етногенез полінезійців. Заселення Східної Полінезії та й дрібних островів, на думку сучасних дослідників, відбувалося з Самоа. Центром формування східнополінезійської культури були заселені на початку нашої ери Маркізькі острови, звідки полінезійці вирушили на острів Пасхи (Ропануї до V ст. до н. е.), острови Товариства і Гаваї (до середини І тис. н. е.), до Нової Зеландії, на острови Кука (на кінець І тис. н. е.) та ін. (40, 366].

У доколоніальний період у найрозвиненіших районах (Тонга, Таїті. Гаваї, Самоа) формувалися ранньодержавні утворення. За рівнем соціального розвит­ку виокремлюються три грунти полінезійців [40, 366\:

• гавайці, тоига, гаїтяни, самоа мали складну систему рангів, чітко ви­різнялася верства знаті, з якої походили вожді і яка контролювала суспільну працю. За рівнем культури знать істотно відрізнялася від звичайних общинників: існував розвинений етикет, зокрема спілкуван­ня осіб різних рангів потребувало застосування особливих мовних формул («мова вождів»);

• у рапануї, маорі, мангарева, увеа.

• у полінезійців островів Пука-пука, Онтонг-Джава, Токелау суспільна стратифікація була нерозвиненою, реальна влада перебувала в руках старійшин і глав окремих сімей. У розв'язанні важливих питань бра­ло участь практично все доросле населення.

У третій і частково у другій групах вожді часто суміщали політичну 1 ре­лігійну функції; у суспільствах першої групи відбулося розмежування полі­тичної і релігійної моди. Полінезійці жили великими патріархальними сім'ями або великородинними общинами. Рахунок спорідненості був білінійний, а система спорідненості — переважно гавайського типу' (тобто відсутнє протиставлення родичів за обома статями і тому одним терміном позначаються батько, брат батька і брат матері). Панував патрилокальний шлюб.

Основні традиційні заняття — ручне тропічне землеробство, іноді на основі штучного зрошення (таро, ямс, хлібне дерево, банани, батат, цукрова тро­стина), риболовство. На деяких островах розводили собак, свиней і курей. В ок­ремих районах інтенсивно розвивалися ремесла: виготовлення човнів з бадан* сиром, виробництво тапи, різьблення по дереву і каменю. Полінезійці славилися мистецтвом мореплавання.

Традиційне поселення хаотичне: житло прямокутне, іноді із заокругле­ними кутами, двосхилою покрівлею з жердин, трави та листя, місцями на кам'яному підмурку або на підвищених земляних платформах. Одяг складав­ся із спідниці або фартуха з волокон або трави чи з пов'язки на стегнах. Тип одягу залежав від соціального статусу (плащі та шоломи вождів у гавайців). Прикраси — з пташиного пір'я, квітів, черепашок. Вельми популярним було та­туювання. Полінезійці харчувалися переважно рослинними продуктами і ри­бою; м'ясо, як правило, було їжею знаті в урочистих випадках. їжу готували в земляних печах, вміли консервувати продукти.

Традиційні вірування — культ богів і вождів, віра у безособову силу, що приносить удачу (.мано). З вождями були пов'язані звичаї табу. Важливу роль у житті суспільства.ігравали жерці. У Східній Полінезії культові міс­ця — відкриті майданчики, у Західній — храми («доми богіви). Розвинений фольклор — усний (міфи, історичні та генеалогічні перекази, казки, прислів'я, приказки!, музичний (пісні) і танцювальний [40. 367|.