Початок землеробства і перших етносів
Середнє кам’яне століття — мезоліт — характеризувалося потеплінням і переходом від господарства збирачів і мисливців до господарства землеробів і скотарів (бл. Х-У тис. до н. е.).
Одні з перших перейшли до землеробства племена Натуфій- ськоїкультури, які заселяли Месопотамію, долину Нілу (Єгипет), Палестину, Іран, Південь Середньої Азії. Натуфійці — це предки давніх північно-кавказьких народів (хатів, хуритів, урартів). Вони ж, видно, становили (разом з індоєвропейськими пелазгами) і основний масив середземноморців. Середземноморці в цей час займали і південь Європи, а її північ належала мисливським племенам бореалів. Східний Памір і Тибет належали до сибірсько-монгольського кола, пов’язаного своїм походженням з культурами Алтаю, Сибіру, Монголії, частково Китаю і Північно- Східної Індії.Північно-кавказькі праетноси сусідили з дравідськими, які після розпаду ностратичної макросім’ї (ХП-Х тис. до н. е.) поширилися в Індії, Пакистані, Південному Афганістані, Східному Ірані, країнах Південно-Східної Азії, на островах Індійського і Тихого океанів, а також в Південній Африці. Дравідські мови споріднені з іншими представниками ностратичної макросім’ї — уральськими мовами. Сучасні вчені вважають, що первинним субстратом на території Казахстану (і ширше — Центральної Азії) були носії дравідської прамови.
Найбільш давніми центрами землеробства і неолітичної кераміки визнаються кілька середовищ. Найраннішим, вочевидь, є землеробський центр Південно-Східної Азії (культивувалися таро і ямс), який виник раніше Близькосхідного (пшениця і ячмінь). За деякими даними, початок землеробства в Південно-Східній і Південній Азії датується X тис. до н. е.; на Близькому Сході — IX-VIII тис. до н. е.; в Мезоамериці (кукурудза) — VIII-VII тис. до н. е.; в Китаї (просо) — VII тис. до н. е. Появу землеробства в Китаї пов’язують з культурою Яншао, яка знаходить свої паралелі як в Південно-Східній Азії, так і на Близькому Сході (а з початку III тис.
до н. е. до Китаю проникають індоєвропейці-тохари). Виникнення культури Яншао пов’язують, як правило, з дравідським (тобто євро- екваторіальним) впливом.Близькосхідне середовище землеробства пов’язують з натуфійцями — пра- північнокавказцями, які мали свої центри в Малій Азії, Месопотамії, Північній Африці, Ханаані (Хуру), на Іранському нагір’ї. Всі ці центри землеробства були пов’язані з культурою Розписної кераміки. До цього ж кола культур належало і Трипілля, серед населення якого також зустрічалися екваторіальні антропологічні типи. Цікаво, що поява кераміки на Японських островах, заселених австралоїдними айнами, належить вже до Х тис. до н. е., тоді як в Передній Азії вона стає відомою на тисячоліття пізніше. Екваторіальний (індо-дравідоїдний) тип був властивий населенню індійської Хараппи, а також частині населення Мазан- даранської культури Північно-Східного Ірану, Натуфійської культури Східного Середземномор’я і Кельтимінарської культури. Загалом населенню культур Розписної кераміки був властивий середземноморський антропологічний тип, а носіям, наприклад, Афанасіївської і Андроновської культур — протоєвропейський. При цьому кроманьйонці, палеоєвропейці, ранні європейці — синоніми. Кро- маньйонці-європейці відрізнялися від своїх попередників і сусідів неандертальців вищим зростом і вираженою довгоголовістю. Європеоїди-доліхокрани проникали до Монголії, Туви і Прибайкалля, несучи в монголоїдне середовище свої культурні традиції.
Можливо, що відомі міфологічні образи карликів і велетнів являють собою дві давні раси, які відрізнялися одна від одної не лише зростом, а й кольором волосся, очей, шкіри й іншими ознаками. І карлики, і велетні часто вважаються попереднім населенням цієї території (наприклад, карлики вважалися пер- шопоселенцями на Гаваях, у басейні африканської річки Убанги, на території розселення африканських бушменів тощо). Карлики в багатьох міфологіях пов’язані з еротичною функцією, вони можуть також уявлятися канібалами, викрадачами дітей і жінок, носіями магії. Інколи вони бояться світла, оскільки сонячне світло перетворює їх на камінь.
Не виключено, що ці уявлення мають паралелі в міфології сучасних карликових народів. Наприклад, семанги — представники азійських негритосів — є нащадками прадавнього населення півострова Малакка. Серед них поширені татуювання, а їхні головні божества — Карей і ТаПедн. Карей мешкає в печері і втілює грім, виступаючи грізним і злим божеством. Він, як і солярний Та Педн, мислиться творцем світу (тобто вони — два деміурги). При цьому Карей розглядається то як одна особа з Та Педном, то як його старший брат або навіть батько (тобто перевага надається злому началу). Та Педн живе на сході, громовержець Карей — на заході. В Та Педна є дружина Маної, яка також наділена деміургічними функціями. Іншими словами, у негри-тосів-семангів до сьогодні зберігаються уявлення про нерозривність богів-ан- типодів, пов’язаних Богинею-Матір’ю. Ця тріада отримала в давні часи значне поширення, а пізніше, в певний історичний період і в певних етносів кожен персонаж отримав чільне місце. Це могло зумовити або культ Великої матері, або культ Білобога, або культ Чорнобога.
Сусідами семангів є ведоїди (австралоїдна раса) — нащадки прадавнього населення Південної і Південно-Східної Азії, які поступово витіснялися і асимілювалися європеоїдами і монголоїдами. Від змішання європеоїдів-ностратійців і австралоїдних ведоїдів (які вирізняються, як і негритоси, малим зростом) беруть, вочевидь, початок численні дравідські народи — давнє, доарійське населення Індії.
З дравідами Південної Африки сусідять представники іншої давньої спільності — кушити. Вони розселені у Східній Африці і належать, як і дравіди, до перехідної (негро-європеоїдної) раси. Прадавня кушитська спільність утворилася в ІХ-¥ІІІ тис. до н. е. і в середині III тис. до н. е. вступила в контакт з давньоєгипетською цивілізацією. Наприкінці III тис. до н. е. в Нубії виникла держава Куш (пізня держава з такою самою назвою з’явиться на території Афганістану). В середині I тис. до н. е. кушити (переселені, як вважають деякі дослідники, до Африки з Месопотамії семітськими завойовниками) відчули вплив південноаравійської цивілізації, носії якої почали в цей час переселятися до Ефіопії.
У кушитів існували високі цивілізації і розвинена (як і в Індостані) кастова система. Ймовірно, кушити мали тісні зв’язки з носіями Натуфійської культури, яких в цілому (як і кушитів) можна зарахувати до «хамітських» народів біблейської генеалогії.Таким чином, можна передбачити, що європеоїдні північнокавказькі спільноти змішувалися переважно з негроїдами (що в результаті, мабуть, зумовило створення кушитських етносів), європеоїдні дравіди — з австралоїдними ведоїдами (що зумовило появу сучасних дравідських народів), бореальні уральці й алтайці — з монголоїдами (внаслідок чого з’явилися перехідні європеоїдно-монголоїдні раси). Загалом уявляється, що європеоїди, які мали в минулому єдину «євразійську» прамову, змішувалися поступово з монголоїдами (наприклад, північно-кавказькі мови сино-кавказької макросім’ї, з одного боку, і уральська і алтайська мови ностратичної макросім’ї — з другого), з негроїдами (носії, наприклад, семітських і хамітських мов), а також з австралоїдами. При цьому значно давнішим субстратом для носіїв ностратичних і сино-кавказьких мов було палеоазійське населення, а для семіто-хамітських, очевидно, — палеоафриканське. Наприклад, негріллі-пігмеї знають обряд обрізання, поширений серед семітських народів, який з’явився у пігмеїв, судячи з усього, значно раніше (при цьому центральноафриканські негріллі поклоняються богові злого начала). Африканські пігмеї схожі з азійськими негритосами, що вказує на їх можливе загальне походження.
Розвиток мисливства та поява землеробства сприяли поширенню культу родючості, що мав ще палеолітичні корені у вигляді культу гір та печер, а також рослинному та тваринному символізмі.