Північну гілку тунгусо-маньчжурських народів репрезентують евенки, евени (ламутиі, негидальці. а південну — нанайці, ульчі. орочі, уде, ороки і маньчжу­ри.

Ці гілки об'єднуються в тунгусо-маньчжурську групу алтайської мовної сім’ї. Коротку характеристику основної групи зазначених народів наведено у табл. 25.

Тунгусо-маньчжурські мови утворюють групу близькоспоріднених мов Сибіру і Далекого Сходу, які.

Таблиця 25

Частина друга. Релігії екваторіальних і /монголоїдних народів

алтайської спорідненості і пояснюють подібність між тунгусо-маньчжурськими мовами та іншими членами цієї сім'ї взаємовпливами первісно нссаорідксних мов) 129. 523].

Тунгусо-моньчжурські моди поширені в Середньому та Східному Сибіру (значна частина тайгової зони), на узбережжі Охотського моря, у Приамур'ї в РФ, а також у КНР (Північно-Східний Китай! і Монголії (район Барії). Пробле­ма давньої історії розселення тунгусо-маньчжурів остаточно не розв’язана. Існу­ють гіпотези, згідно з якими їх прабатьківщина локалізується в Приамур'ї або в Центральному Китаї. Більш вірогідним є їх проживання в І тисячолітті, тобто в завершальному періоді збереження прамовної єдності, на території західного Прибайкалля і. можливо, деяких сусідніх регіонів. Найдавніший пласт стгільноал- тайськоі лексики у тунгусо-маньчжурських мовах не завжди легко відокремити від численних пізніших запозичень, особливо з монгольських мов. Помітну роль у формуванні лексики відіграли контакти з самодійськими мовами уральської сім'ї. Пам'ятки чжурчженьської мови (мертва мова тунгусо-маньчжурської групи), написані так званим малим чжурчжеиьським письмом (ієрогліфічна писемність, винайдена в XII ст. за зразком киданьського і китайського письма невдовзі після утвердження держави чжурчжснів на землях Маньчжурії та Північного Китаю), належать до XII — XVI ст. Багатою літературою представлена маньчжурська мова (писемність з 1599 р. на основі монгольського алфавіту) (29, 523, 55/].