Перші відомі цивілізації та їх матріархальна релігія
Витоки однієї з найдавніших Месопотамської цивілізації сягають VII тис. до н. е., району схилів гір Загросу, де була відома культура Джармо. Можливими продовжувачами цієї культури були носії культури Убайд (IV тис.
до н. е.), яку змінила шумерська культура Уруку. При цьому спостерігається ранній синтез різних традицій, що відобразилося, зокрема, у формі житлових споруд — квадратній (наприклад, культура Джармо) і округлій (характерна для культур Розписної кераміки). Шумерська цивілізація, таким чином, — це, можливо, синтез культур трипільців, натуфійців і дравідів.Витоки цивілізації долини Інду сягають також VII тис. до н. е., тобто неолітичної епохи, як і інші землеробські культури Передньої, Середньої, Центральної Азії (Китай), південно-східної Європи і Північної Африки, що, мабуть, вказує на їх споріднене походження з кола культур Розписної кераміки. У створенні і поширенні культур Розписної (або мальованої) кераміки брали участь, очевидно, дравідомовні (переважно середземноморський антропологічний тип) і хуритоурартські племена (ассироїдний тип), з якими не пізніше IV тис. до н. е. змішувалися давньоевропейські спільності. Можливими витоками культур Розписної кераміки можуть, ймовірно, бути племена австралоїдних айнів, які з’явилися на Японських островах ще в XIII тис. до н. е., а звідти почали розселення на Курильські острови, Сахалін, Камчатку, у Приамур’я в VII-VI тис. до н. е. У III тис. до н. е. до айнів приєдналася нова малайсько- індонезійська хвиля переселенців з Океанії, що досягла Амуру.
Паралельно з культурами Розписної кераміки у V-III тис. до н. е. існували культури мисливців і рибалок (наприклад, Кельтемінарська культура). Першими навчилися виплавляти бронзу (сплав міді й олова) носії Андроновської культури (творці давніх міст II тис. до н. е. типу Аркаїма), генетично пов’язаної з іншими індоєвропейськими культурами — Зрубною і Ямною.
Вважається, що Андроновська культура безпосередньо вийшла зі Зрубної.Середземноморське культурне коло характеризувалося землеробством і розписною керамікою, а культури степової бронзи (Зрубна й Андроновська) — провідною роллю скотарства. Культура Розписної кераміки переважала в південних районах Середньої Азії, в Ірані, в Афганістані, Месопотамії, Індії. Перше проникнення індоєвропейців до Середньої Азії пов’язують з носіями тохарських мов, які з’явилися тут раніше індоіранських. Наприкінці III — на початку II тис. до н. е. до Центральної Азії перемістилася частина племен Катакомбної культури.
Сучасні дослідники наголошують про зв’язок тохарської мови з дравідськими, які колись були поширені в Ірані, Афганістані, Середній Азії, Казахстані, Пакистані, Індії, частині Південно-Східної Азії. Еламська цивілізація, як і Харапп- ська, пов’язана з дравідськими народами. При цьому Хараппа, Елам і Шумер мали тісні зв’язки впродовж багатьох століть. Саме від Хараппської і споріднених з нею цивілізацій бере початок культ Великої Матері, а також шанування змій (фалос), рослин і тварин.
Дравідійські мови виявляють зв’язки з давньокавказькими (хато-хуритськи- ми, урартськими, шумерськими), а також з албанською (Закавказзя) і урало-алтай- ськими. До дравідійських належить еламська мова, яка в ГУ-Ш тис. до н. е. була поширена від Перської затоки до Каспію і Закавказзя. Еламітам були близькі лу- лубеї (гірські племена на схід від Месопотамії), а останнім — манеї (західні мідяни), каспії, касити, кутії. Каспії були поширені від Каспійського моря до Паміру, кутії ж жили східніше і північніше лулубеїв (Іранський Азербайджан і Курдистан). Касити були племенами горців-скотарів, батьківщиною яких (не пізніше IV тис. до н. е.) був Луристан. Дравідомовні племена були носіями матріархальної ран- ньоземлеробської культури Розписної кераміки. Вони постійно змішувалися з хато- хуритськими й албанськими племенами, а також з індоіранськими (наприклад, від останніх касити в II тис. до н.
е. опанували коня). При цьому хурити і урарти спочатку ворогували з дравідомовними лулубеями і кутіями, яких обертали в рабство. В хуритів згадується також область Аррапха, що нагадує індуську Харап- пу і Аратту кам’яномогильних, шумерських і індоарійських вірувань.Таким чином, етнічний склад населення від Каспію і Закавказзя до Перської затоки з III до початку I тис. до н. е. був незмінно дравідомовним (тобто кутійсько- лулубейським або каситсько-каспійським). Тут же були і хурито-урартські племена. Це населення належало, як наголошувалося, до групи культур Розписної кераміки, що поширилися від Китаю і Середньої Азії до Сиро-Палестини й України. Ці культури знаходять свої аналоги в культурах Самарри (Сирія) і Убайда (Месопотамія), Анау (Середня Азія) і Суз (Елам), Кавказу і Закавказзя, сягаючи кукутено-трипіль- ського кола. При цьому в Середній Азії, наприклад, творці Розписної кераміки належали до середземноморського антропологічного типу (як і нинішні мешканці Туркменії, Ірану, Азербайджану), а в Ассирії і Месопотамії — до ассироїдного (арме- ноїдного) типу (хуритомовного), подібно до нинішнього населення Сирії, Палестини, Вірменії. У давньому Еламі зустрічався до того ж екваторіальний тип, властивий сучасним дравідським народам.
Приблизно у УП-У тис. до н. е. виникає дві паралельні культурно-господарські зони — зона осілих общин з виробничим господарством і зона кочових общин з привласнюючим господарством. Наприклад, найбільш рання землеробська культура Середньої Азії (Джейтунська) датується (як і Трипільська) УІ-У тис. до н. е. Ця культура Південної Туркменії була північно-східним рубежем поширення Розписної кераміки. Тут поклонялися, мабуть, Богині-Матері (Матері-Землі). У період між 1700-1100 рр. до н. е. відбувається занепад землеробських культур Середньої Азії, що пов’язано з вторгненням степових іранських племен. Приблизно на середину II тис. до н. е. припадає і занепад цивілізації в долині Інду, пов’язаний, ймовірно, з вторгненням індоаріїв.
Таким чином, час розпаду індоіранської спільності можна датувати, на думку сучасних дослідників, кінцем III — початком ІІ тис. до н. е., після чого іранські племена виявилися на території Еламської цивілізації, а індоарійські — на території Хараппської.В епоху бронзи відбувається перехід від материнського роду до батьківського, що пов’язано, вочевидь, з формуванням патріархальної культури індоєвропейських спільнот. При цьому первинним поняттям «Бог» у пантеонах Ш-П тис. до н. е. позначався лише бог Сонця (насамперед у хето-хуритських, урартських і індоарійських племенах). Хетський пантеон Малої Азії, наприклад, виявляє давнє змішання хатських і індоєвропейських богів, що вказує на ранні зв’язки іберійсько-кавказьких і індоєвропейських етносів. Так, значно поширений міф про поєдинок бога грози зі змієм має, на думку сучасних дослідників, іберійсько-кавказьке походження. Цікаво також наголосити, що першою хетською столицею було місто Неси (Ніса) і, можливо, ім’я одного з найвідоміших богів — Діоніса — пов’язане саме з цим стольним градом хетів (тобто «Діо (бог) Ніси»), що вказує на його іберійсько-кавказьке походження, пов’язане з колом культур Розписної кераміки.
Індська, Еламська, Шумерська цивілізації багато в чому схожі, що пояснюється, мабуть, загальним для них культурним компонентом — розписною керамікою. Цей компонент був присутній, як відомо, і в Трипільській працивілізаціг. Примітно, що для ранніх цивілізацій відоме найменування Аратти — місцеперебування великої богині Інанни. Аратта згадується ще в кам’яно-могильних текстах і відома також в Еламі (зокрема, в Луристані й Аншані), у Закавказзі (у районі озера Урмія), у Ха- раппі (сучасний Пенджаб). Деякі дослідники бачать зв’язок Аратти з Алтаєм, куди пішли зрубно-андроновські племена, пов’язані з Трипіллям. Таким чином, носіями культур Розписної кераміки в етнічному відношенні були, судячи з усього, давньокав- казькі (хато-хуритські), дравідські та індоєвропейські племена (зокрема, пелазги).
Наприклад, Індська цивілізація демонструє безперервну стратиграфічну послідовність, починаючи від періоду докерамічного неоліту (тобто з VII тис. до н. е.). Ця цивілізація у своїй основі дравідська, носії якої мали архаїчний рослинний культ з вираженими матріархальними рисами (схожий з полінезійськими, тобто австралоїдними, культами). Індська державність, при цьому, була теократичною, оскільки правителем індської Аратти був «Ен» (тобто верховний жрець, що здійснював єдність духовної і світської влади). Можливо, що при тому державному устрої були відсутні війни.
Дравідомовними були й еламіти, які поширювалися від верхів’я Інду і Аравійського півострова на півдні до Туркестану і Казахстану на півночі. Дравідські мови (еламська, кутійська, лулубейська, каспійська, каситська та ін.) близькі до урарто-хуритського кола, що вказує на ранні контакти їх носіїв. І дравідські, і давньокавказькі народи належали, як наголошувалося, до культур Розписної кераміки. В той же час в першій половині III тис. до н. е. в еламських Сузах розписна кераміка видозмінюється і з’являється мідна металургія, а в II тис. до н. е. в Еламі спостерігається два антропологічні типи — середземноморський і ассироїдний, що вказує на процеси взаємопроникнення дравідських, індоіранських і давньокав- казьких етносів. При цьому престолонаслідування в Еламі (як і в індській Харап- пі) здійснювалося по жіночій лінії, але існував вже розподіл жрецької, військової і економічної влади (тобто тривладдя) на принципі виборності. Лише з VIII ст. до н. е. царський престол переходить по чоловічій, а не по жіночій лінії.
Головуючим у дравідомовній Аратті долини Інду був культ родючості, що супроводжувався вживанням м’яса тварин і хмільних напоїв, а також зняттям статевих обмежень, проведенням карнавалів, співом і танцями. Аратійці були світлошкірими, а не темношкірими, як сучасні дравіди. В індській Аратті поклонялися богові Думузі і був, імовірно, відомий обряд «священного шлюбу». Був також відомий календар і зодіакальні сузір’я.
Думузі — це «юний бог» дравідської релігії («Прото-Муруган»), який займав другорядне по відношенню до своєї матері (Великої богині) становище. Діоніс, Адоніс (Адонай), Тумуз, Атіс і всі подібні образи вийшли, судячи з усього, з цього кола культур. Витоки цього культурного кола зафіксовані у протонадписах Кам’яної Могили, звідки пішли, з одного боку, культи Енкі-Думузі, а з другого — Ана-Енліля.Дравідські «Богині-Матері» пов’язані, як правило, з пеклом і різними хворобами. Характерною для дравідських традицій є також активна участь жінок у ритуалах, виконання ними жрецьких функцій, які супроводжувалися жертвопринесенням тварин, ритуальними трапезами з уживанням алкогольних напоїв, ритуальними танцями і релігійним екстазом шаманського типу.
У поховальних обрядах араттців також були присутні ритуальні пісні і танці, знімалися, мабуть, сексуальні обмеження, і похорони перетворювалися на свято (подібне, за Геродотом, спостерігалося у фракійців, тісно пов’язаних з пе- лазгами й іберійсько-кавказьким колом). Імовірно, наведені поховальні обряди були пов’язані з ідеєю вмирання і воскресіння Думузі-Діоніса. Загалом в аратській релігії були розвинені взаємопов’язані культи дерев, гір, предків і родючості. При цьому в дравідському світосприйманні поняття «захід» пов’язане з сакральним верхом, а «схід» — з низом (у християн, навпаки, захід вважається житлом диявола — сатани). Обожнювання заходу може побічно вказувати на те, що прабатьківщиною дравідських спільностей неолітичної епохи була певна західна (по відношенню до Індостану) область — очевидно, Середземномор’я.
Центральний образ богині у дравідських й інших культурах Розписної кераміки, вочевидь, близнючний (тобто Діва-мати: Ашнан-Нанше, Деметра-Пер- сефона та ін.). Водночас ще з кам’яно-могильних текстів простежується і тріада чоловічих божеств водно-хтонічної природи, пов’язана з центральним образом Великої богині: громовержець Ім-Ішкур, водний Енкі й підземний Думузі. Цій групі божеств протистоїть, здогадно, солярно-уранічна тріада (Уту Ан, Енліль), пов’язана з іншим близнючним образом Великої богині — Нінліль і її матір’ю. Амбівалентність образу Великої богині знайшла своє відображення у міфах про Вранішню і Вечірню зірку, про богиню ранкової зорі Ушас і богиню ночі Ратрі тощо.