Основні риси матріархальної (південної) і патріархальної (північної) релігій
Південні дравіди, поширені в доісторичну епоху на величезних територіях Євразії, поклонялися, як наголошувалося, Богині-Матері і зооморфним богам з незапам’ятних часів. Протоіндійська, доарійська релігія Хараппи і Мохенджо- Даро — це культ родючості на чолі з Богинею-Матір’ю і її чоловічим аспектом — рогатим «господарем звірів» (протоШивою).
З рогами зображалися і жіночі божества, що в цілому вказує на лунарний культ. Відоме також зображення чоловічого божества у вигляді козла з людською подобою. Були розвинені фалічні і вагінальні символи, а також культ змії. Той же культ, мабуть, був розвинений в Еламі і Шумері.Найдавніші свідоцтва релігійних уявлень Індостану датуються Х-У тис. до н. е., коли тут з’явились європеоїди-середземноморці. Хоча вже 450-200 тис. років тому в Індостані існували відмінності між Північчю і Півднем: населення першого було мисливським і користувалося чоперами, населення другого — було збирачами і використовувало рубила. При цьому основним населенням Індостану ще 4015 тис. років тому були австралоїди (в цей же час в цьому регіоні зафіксований вплив Африки і Центральної Азії). У Х-УІІ тис. до н. е. спостерігається проникнення із заходу європеоїдів, а з УІІ-ІУ тис. до н. е. чітко простежується два типи споруд (круглі і прямокутні) і два типи населення (ведоїдне, місцеве, і дравідське, прийшле). Австралоїди мали розвинений рослинний культ (що включає, зокрема, і вегетаріанство).
Розквіт культури Хараппи — це ХХУ-ХУ ст. до н. е. (вона займала територію від Пакистану і сусідніх районів Ірану й Афганістану до Делі й Аравійського моря). Творцями Хараппської культури були, як відомо, європеоїди, а їхні головні символи хрест і круг. Загалом культура Індії, Ірану, Месопотамії, Сирії, Палестини має спільні корені з культурою Середземномор’я, яка, у свою чергу, має, судячи з усього, південне доісторичне походження. Носії цієї культури поклонялися каменю і дереву, вони не знали коня.
Цей культ був матріархальним і пов’язаний, імовірно, з австралоїдами. Австралоїдні ведоїди, наприклад, мали лунарний культ, матріархальні порядки, татуювання, круглі споруди (їх основною землеробською культурою було просо). Їхнім головним небесним божеством був бог Місяця і грому, який вимагає обрізання і кривавих жертв. Його вважали злим, і він виступав то як чоловіче, то як жіноче начало світобудови.У палеоазійців, навпаки, існував розвинений патріархальний культ на чолі з образом Отця-Неба і Сонця. З жіночим началом в цій північній релігії були пов’язані поняття «нижній, лівий, західний, чорний, місячний», які вважалися демонічними. Палеоазійці, включаючи єнісейців-кетів, були спадкоємцями боре- алів. Таким чином, патріархальна солярно-уранічна релігія бореалів була протилежна матріархальній лунарно-хтонічній релігії екваторіальних народів, які, проте, стикалися один з одним з прадавніх часів. Можливо, що ці дві різні системи вірувань є віддзеркаленням і двох різних традицій палеоліту, відомих понад 100 тис. років тому.
З часом ці дві системи, стикаючись, призводили до релігійного синкретизму. Наприклад, відома нам релігія айнів дуалістична: у ній група добрих божеств на чолі з богом неба протистоїть групі злих духів (хтонічних і атмосферних божеств) на чолі з Богинею-Матір’ю. При цьому жінки, що виконували раніше домінуючі функції, були повністю усунені від релігійного культу. Але приблизно те саме відбувалося і в індоіранців, в релігіях яких ворогували два класи божеств.