Пелазги й лелеги
елазгами, як спостережено у другому томі цього видання, називалися ранньо- індоєвропейські племена, які жили на Балканах, островах Егейського моря, на Криті, а також на Апеннінському півострові й західному узбережжі Малої Азії (тобто навколо Егейського моря) в умовах антропокультурного взаємовпливу із давньосередземноморськими народами.
Носії пелазгійської культури займалися землеробством, зводили масивні оборонні споруди з напівкруглими вежами, будинки з черепичними дахами, ковальські й керамічні майстерні й мали зв’язки зі спорідненими їм ранньоземлеробськими культурами Південно-Східної Європи на території сучасних Болгарії, Румунії, Молдови й України, у тому числі трипільською культурою. Наприкінці III тис. до н. е. Пелазгійське царство було зруйноване вторгненням греків-ахейців на Пелопоннес. Згодом пелазги вирушили на територію нинішньої Палестини (від їх етноніма відтоді вона й отримала свою назву), де заснували п’ять, відомих з Біблії, міст (з них Газа збереглася донині). Відомо також, що пелазги брали участь у поході «народів моря» на Єгипет (їх називали філістимлянами) разом з іншими, переважно індоєвропейськими, етносами: данайцями, ахейцями, тевкрами, сардами, сікелами, етрусками, мікійцями, лідійцями та ін. Всі ці народи були, ймовірно, вихідцями із середземноморського середовища, де піддалися різним ступеням асиміляції, що призвело деяких з них (наприклад, етрусків) майже до повного ототожнення із середземноморцями [116, II, 313-315].Пелазги були відомі ще Геродоту (між 490 і 480 р. — близько 425 р. до
н. е.), який стверджував, що вони говорили мовою, яка відрізнялась від грецької, й були сусідами тирсенів (етрусків), дорійців і афінян, а все населення Аттіки (південний схід Середньої Греції) було пелазгічним за своїм походженням [44, 27]. Багато грецьких міст (Крестон, Плакія, Скіллан та ін.) засновані пелазгами, які ще з початку III тис.
до н. е. широко розселилися на Балканах, у Малій Азії, на островах Егейського моря й на Криті. Геродот вважає пелазгів переселенцями з інших країв, як і еллінів-греків, які до об’єднання з пелазгами були нечисленні в Егейському регіоні. Пелазги, таким чином, являють собою більш ранню хвилю переселення на Балкани й острови Середземномор’я, тобто вони були догрець- ким індоєвропейським населенням цього регіону. Згодом пелазгів почали називати еолійцями від імені володаря вітрів Еола, який вважався їхнім родоначальником. Еол був онуком Девкаліона й Пірри, правнуком Прометея й сином Елліна — легендарного царя Фессалії (історико-географічна область на сході Греції, головним чином на території Фессалійської рівнини, з головним містом — Волос [12, 1273]). Еллін мав синів від німфи Орсеїди — Еола, Дора й Ксуфа, які разом зі своїми синами склали епоніми основних грецьких племен. У цьому більш пізньому, ніж пе- лазгічне переселення, міфі про Елліна відбита спроба пояснення загального походження грецьких племен [139, II, 660]. Еол, за легендою, запанував у Фессалії й мав від своєї дружини Енарети 12 дітей: сімох синів і п’ятьох дочок. Центром розселення еолійців є Східна Фессалія, звідки вони в II тис. до н. е. поширилися по всій Фессалії й Беотії (область у Середній Греції), а потім у північно-західній частині Малої Азії [12, 1408]. У Малій Азії пелазги-еолійці заснували 12 міст, які спочатку були племінними округами (імена деяких міст, наприклад, Лариса, зустрічаються як у Фессалії, так і в Малій Азії). Еолійці переселилися з Фессалії в Малу Азію під тиском дорійців (їхнім родоначальником, за переказом, був другий син Елліна — Дор). Крім 12 міст у Малій Азії, еолійці заснували ще 6 міст нао. Лесбос, а також два міста на інших егейських островах. Відповідно до свідчення Геродота жителі еолійського міста Смірни в Малій Азії поклонялися Діонісу [44, 59].
Пелазгічне походження, на думку багатьох авторів, мали також карійці (або лелеги). Наприклад, за Геродотом, карійці прийшли в Малу Азію з островів Середземного моря й у далекій давнині входили до складу потужної морської держави критського правителя Міноса.
При цьому лелеги не платили Міносу ніякої данини, але зобов’язані були поставляти, за необхідності, веслярів на критські кораблі. Народ карійців-лелегів разом з Міносом був у ті часи, за твердженням Геродота, «наймогутнішим народом на світі». Карійцям приписується винахід трьох важливих для давнього світу речей, які згодом у них перейняли елліни: прикріплювати до бойових шоломів султани, зображувати на щитах емблеми й прилаштовувати ручки на щитах, що вказує на вищий розвиток карійців-лелегів порівняно зі стародавніми греками. Багато часу по тому дорійці й іонійці (ще одне з основних давньогрецьких племен, що населяли Аттіку, а з ХІ-ІХ ст. до н. е. — також узбережжя Малої Азії, Чорного й Мармурового морів) витіснили карійців з островів, і вони переселилися в Малу Азію. Самі ж карійці в часи Геродота вважали себе корінними жителями Малої Азії й говорили про свої родинні зв’язки з іншими малоазійськими народами — лідійцями й місійцями, оскільки походили від трьох міфічних родоначальників-братів: Кара, Ліда й Міса. Спорідненими карійцям-лелегам були й лікійці, які також, як і лелеги, прийшли з Криту. За переказом, коли на Криті сини Європи Сарнедон і Мінос посварилися через верховну владу, в боротьбі верх одержав Мінос і вигнав з острова Сар- недона з його прихильниками. У Малій Азії вони спочатку називалися термілами (або салімами), а коли до Сарнедона прибув з Афін Лік, також вигнаний своїм братом Егеєм, вони почали називатися від його імені — лікійцями [44, 65-66].