Парфяни та їхнє царство

Початок історії парфян нам майже не відомий. За існуючою традицією, запо­чаткували Парфянську державу парни — плем’я, яке входило до складу конфедера­ції дахів, які кочували у степах між Амудар’єю і Каспійським морем.

Потім парни вирушили проти Бактрії, але одержали відсіч. У 239 р. до н. е. парни вторглись у Парфієну, розгромили Андрагора й опанували цією областю, населеною спорідненими з парнами осілими парфянами, з якими парни згодом злилися. Селевк II визнав Аршака володарем Парфії і Гірканії. Аршак зайнявся посиленням своєї армії та поселень у Парфієні. Тут, у місті Нісі, до І ст. н. е. мі­стилися родові усипальниці його спадкоємців, царів Аршакідської династії. Столи­цею нової держави стало місто Гекатомпіл (біля сучасного Дамгана). Аршак помер близько 217 р. до н. е., і його спадкоємець Артабан Iпочав вторгнення у сусідні з Парфією райони Мідії. Наступним парфянським царем був, відповідно до тради­ції, Фриапатій, який правив 15 років (191-176 рр. до н. е.). Спадкоємцями Фри- апатія стали його сини: спочатку Фраат I, що воював з горцями Ельбруса, потім Мітридат I, який поклав початок парфянській могутності.

Мітридат заволодів Мідією (бл. 155 р. до н. е.), потім Вавилонією (141 р. до н. е.), Елимаїдою (Еламом) й до кінця царювання Мітридата I Парфія охоплювала май­же весь Іран і всю Месопотамію. Мітридат I помер у 138-137 рр. до н. е. Його спадкоємцем став його син Фраат II [38, 181-185].

За царювання Фраата II відбувається остання спроба Селевкідів відновити своє панування. Вона пов’язана з ім’ям Антіоха VII Сидета (139-129 рр. до н. е.), який у 130 р. до н. е. почав похід проти парфян. Однак у Мідії він був розбитий. Сам Антіох загинув, а його син Селевк потрапив у полон. До цього періоду відно­сяться великі пересування середньоазійських кочівників, викликані, імовірно, мас­штабними міграційними процесами у глибині азійського материка. У середині II ст. до н. е. племінні об’єднання саків і масагетів почали просуватися у двох на­прямках: південно-західному і південно-східному. Західна гілка саків у своєму русі наштовхнулася на завзятий опір парфян. Хоча сакам вдалося досягти Месопо­тамії, причому два парфянських царі ( Фраат IIі його спадкоємець Артабан II) за­гинули в боротьбі з ними, усе-таки вони були потім витіснені в Дрангіану, країну, що досі називається Сакастан (на кордоні сучасних Ірану й Афганістану). Східна гілка саків пішла на південь гірськими перевалами Гіндукушу й навалилася на Гре- ко-Бактрійське царство — форпост еллінізму у Східному Ірані та Північній Індії [38, 185-186].

Спадкоємцем парфянських царів Фраата II й Артабана II (128-123 рр. до н. е.), які загинули в боротьбі із саками й тохарами, став Мітридат II, царюван­ня якого було одним із найблискучіших періодів в історії Парфянської держави. Військові зусилля парфян сприяли відхиленню основної осі руху саків на південь, у результаті чого вони стали осідати у давній Дрангіані та в Арахосії. Незабаром там утворилися самостійні держави, що поширили свою владу на східні райони Ірану й північно-західні райони Індії. У I ст. до н. е. у цих великих областях пра­вили дві тісно пов’язані між собою династії, які умовно називали Індо-скіфською та Індо-парфянською.

Родові традиції парнів наклали свій відбиток на державний устрій Пар­фянської держави. Царська влада належала роду Аршакідів, однак усередині роду вона була виборною. При цьому повноваження царя були трохи обмежені існуван­ням двох рад: 1) ради родової знаті, куди входили представники дому Аршакідів і, очевидно, шести інших знатних парфянських династій; 2) ради жерців-магів (менш впливової, ніж перша). Обидві ради спільно обирали нового царя серед представ­ників династії, причому враховувався і заповіт останнього монарха. У Парфянсь­кій державі важливу роль відігравали сім знатних родів, що нагадує державу Ахе- менідів, де також вирізнялася названа кількість родів. Внутрішній устрій держави Аршакідів був неоднорідним [38, 195]:

• у нього входив ряд невеликих залежних царств, наприклад, Персида, Елімаїда (Елам), Мідія Атропатена, Гірканія, Сакастан, одні з яких ке­рувалися царевичами Аршакідського дому, інші — місцевими династія­ми;

• решта території держави поділялася на сатрапії, на чолі яких стояли царські намісники. Намісники підкорялися чотирьом марзіанам, кожний з яких відповідав одній зі сторін світу.

Центром Парфієни було місто Ніса, що надзвичайно розвинулось за Аршакідів (нині — це городище біля селища Багір за 18 км до північного заходу від Ашгабата). Міс­то складалося з трьох частин: цитаделі з пала­цом правителя і святилищами, яка займала те­риторію на узвишші площею 18 га; житлових кварталів знаті, купців і ремісників; сільської округи (усі частини міста були обнесені фор­течними стінами). На південний схід від Ніси, відразу ж за стіною сільської округи, містила­ся велика ізольована фортеця Міхрдаткерт (рис. 76) — одна з резиденцій парфянських царів, а також їхня родова усипальниця. Еко­номічно провідною областю в парфянському Ірані, починаючи з царювання Мітридата I, була рабовласницька Месопотамія. Рабів ви­користовували в домашньому і сільському господарстві, на царських копальнях і в хра­мових господарствах. Водночас головна роль у виробництві матеріальних благ в Ірані, як і в інших країнах Давнього Сходу, належала се­лянам-общинникам [38, 195-204].

Рис. 76. Міхрдаткерт (Стара Ніса). Зал обожнених предків («аудієнц-зал»). Реконструкція Г. А. Пугаченкової [38, 198]