Паган.
Релігія була чинником державотворчих процесів на території сучасної М’янми в епоху середньовіччя. Вже „Хроніка дзеркального палацу”, яка висвітлює події 665—758 рр., найважливішою подією розглядала початок поширення в Бірмі махаяни та відхід від ортодоксального вчення Будди.
За правління бірманських царств Тагаун, Тарекітара, Арімаданна і Тіріпьіссая розквітли ордени Параматта і Самуті, які велику увагу приділяли вивченню священних писань. Однак невдовзі релігія почала занепадати і це пов’язують з ім’ям царя Тайттаїна, який заснував місто Тампаваті. Тому було відкинуто пітаки та священні писання і за правління царя Сорахана влада країни дотримувалася вчення Арі і Тамахті[743] [744].Першою державою, якаоб’єдналацютериторію, став Паган. Саме з цим об’єднанням пов’язано створення бірманської писемності, зародження архітектури, літератури. Починаючи з Х ст. історія країна задокументована як бірманськими хроніками, так і епіграфічними джерелами. Існування Пагану як централізованої держави зумовило подальший розвиток мистецтва, бурхливе піднесення адміністративно- управлінської думки та формування засад і механізмів державного регулювання конфесійної сфери1. Правитель виконував важливі сакральні функції, зокрема здійснював ритуальне відкриття сільськогосподарського сезону. Літописці повідомляли, що перший цар Халінської династії Хтунтаїке- Хкелу (762—779 рр.), загинув під час виконання цього ритуалу під лезом плуга[745] [746]. В середині ІХ ст. у верхній та середній течії Іраваді великих держав не існувало. Це зумовлювалося спустошливими вторгненнями у долину військ Наньчжао, у ході яких міста п’ю були зруйновані, а чимало населення забрали у полон. Столицю, Халін, спалили після захоплення у 832 р. Немає підстав говорити про масове проникнення монів на північ та існування у них у допаганський період централізованої влади. Виникнення Пагану пов’язують з дільністю князя Аніруди (Аноратхи), який вступив на престол у 1017 р. На початку його діяльності територія новоутвореної держави зростала за рахунок вигідного розташування у долині Іраваді та контролю за іригаційними спорудами, які залишилися від п’ю і були бірманцями відновлені. Основні суперники Пагану — мони — у цей час вели боротьбу з кхмерами та Чолами. Приєднання багатих південних земель та вихід до моря пов’язано з місіонерською діяльністю Шина Арахана, який схилив Аніруду до „справжнього” буддизму. Оскільки князя переконали, що для навернення бірманців у буддизм потрібні священні книги, які зберігалися у Татоні, Аніруда звернувся за ними до правителя монів. Однак це звернення залишилося незадоволеним й Аніруда, щоб отримати книги, у 1057 р. завоював Рамманадесу. Епіграфічні джерела та ранні хроніки свідчать, що вже у 20-30-ті рр. ІХ ст. Аніруда провів успішні походи на північ та схід, приєднуючи сусідні землі. Згодом були організовані походи на південь, де у середині ІХ ст. Аніруд зіткнувся з монами. Спочатку він відібрав у них ті області Шрикшетри, що були захоплені монами після падіння держави п’ю, а пізніше вийшов на кордони власне монських земель. Ще до цього, у 1049 р. бірманські війська брали участь в організації відсічі Татона кхмерам. Пегу вони захопили як союзники у боротьбі з горянами, після припинення попередньої кампанії, а у 1057 р. зайняли і основний центр монів Татон1. На зламі Х-ХІ ст. у Пагані тривало активне храмове будівництво, формувалася адміністративна і правова система країни. Водночас конфлікт між бірманською та монською елітами знайшов вияв у церковній схизмі, у якій арі користувалися підтримкою бірманської знаті, а царський двір та мони підтримали „чисту сангху”, тісно пов’язану з Ланкою2. У середині ХІІ ст. повністю сформувалася система державного управління, зведені закони поступово замінили звичне право, утверджуються ідеологічні основи влади. Розробляється система монастирського землеволодіння, яке успішно конкурує зі світським. В організаційній структурі Пагану до його падіння простежується певна подвійність, що випливала з накладення правових і соціальних систем, успадкованих від монів і п’ю, за основу яким слугували індійські приклади, на пережитки родо-племінного устрою. На чолі системи державного управління стояв цар, владу якого обмежувало звичне право. Далі йшли амати (міністри), які могли виконувати функції намісників провінцій, керуючи 1 История Востока. — В 6 т. — Т. ІІ. — С. 353-356. 2 Там само. — С. 358. розгалуженим чиновницьким апаратом на місці. Наприкінці ХІІ ст. існувала рада з п’яти найбільших чиновників. Адміністративна система ділила країну на туїки — райони, які входили до складу держави упродовж Х—ХІ ст. (становили власне Бірму та об’єднувалися у клій — провінцію), нуіннам — завойовані землі, заселені підвладними народами, і васальні райони, заселені, переважно, напівзалежними гірськими племенами. Землі ділилися на державні, приватні та монастирські. З ослабленням центральної влади простежується тенденція до скорочення фонду державних і царських земель та зростання монастирських1.