У країнах Південно-Східної Азії порівняно рано сформувалися власні моделі взаємин держави з релігією та релігійними організаціями.

Вже в державному апараті Чіту існували посади тонаточа (санскритською мовою дханада) — чиновників, які розподіляли благословіння¹. Подібні посади поступово з’являються в інших державних утвореннях регіону. Попри спільні риси, в кожного з них були власні особливості у сфері управління релігійними прцоесами, зумовлені соціокультурними особливостями.