Острівний культ морського Діоніса

Острівний культ виник з критської релігії бика та лабриса. Основним обрядом острівного культу, що увійшов разом з материковим в єдину діонісійську релігію, було жертвопринесення бога-бика, яке супроводжувалося співом дифірамба.

Ідея статі в культі морського Діоніса, бога-сокири, виражена в уявленні про відрублену голову як про божественне вмістилище статевої відроджуваної сили. В образі відрубленої і кинутої у воду голови померлий бог вшановується як чоловіче начало підземної рослинної могутності і нового відродження. Отже, культ пла­ваючої голови є різновидом фалічного культу, де головою вважалася гора. Культ обезголовлення був пов’язаний з вшановуванням ковчега (голова в ковчегу), з ор- гіастичною боротьбою статей, з сексуальністю і родючістю. В. Іванов вважає, що оповідь про усічення глави Іоанна Хрестителя є характерним відголоском жіно­чих оргіастичних культів Середземномор’я. Аналогічний міф про голову Осіріса, що припливла морем у Біблос. Для Діонісової релігії характерне і вшановування ковчега, пов’язаного, судячи з усього, саме з морською стихією. Деякі міфи прямо вказують на морського Діоніса як на бога-ковчега.

Ковчег, як відомо, є поширеним іудейським символом, пов’язаним з перека­зами про потоп і рогоносного (як і Діоніс) Мойсея, який, як і аккадський Саргон, був виловлений з річки в кошику-ковчегу. В Греції ковчег був пов’язаний з культом Ка- бірів і Деметри, в Єгипті — з гробом Осіріса, що засвідчує значне поширення цього уявлення. До того ж міф про розтерзання Діоніса титанами поєднується з пере­казом про потоп, який стався після загибелі Загрея, а поява в Біблії виноградної лози — однієї з іпостасей Діоніса — із закінченням Ноєвого потопу. Всі ці міфи, на думку В. Іванова, можуть ґрунтуватися на уявленнях про спасіння діонісійського вогню у водній стихії і поєднання ідеї ковчега-гробу зі статевою ідеєю родючості. До статевої символіки належать також в острівному культі обряди чоловічого пе­реодягання в жіночий одяг. Цей обряд, очевидно, сягає архаїчної релігії матріар­хальної богині з її чоловічим жертовним корелятом, звідки вона перейшла до носіїв культу Діоніса. Жіночий одяг, наприклад, Діоніс одержує у Фригії від Кі- бели, яка його очищає і посвячує в таїнства. З обрядом переодягання пов’язане і уявлення про жіночний образ бога, тобто про те, що Діоніс є женоподібним, що він «чоловіко-жіночий» бог, бог двостатевий. З огляду на це, ймовірно, один з епітетів Діоніса — «Обманщик», позаяк обряд переодягання був значно пошире­ний у статевих маскарадах, де практикувалася гра у схованки, вдавання й обман (у Спарті, наприклад, наречена виряджалася чоловіком). З обманом пов’язана й оповідь про поєдинок Чорного (підземного) і Рудого (сонячного) божеств, у якому перемагає хтонічне божество, оскільки Чорному допомагає Діоніс у чорній ко­зячій шкурі й обманює сонячного Білобога. Крім статевих та інших обманів, Діоні- су властива і зміна віку: він то немовля, то юнак, то бородатий чоловік, то старець (іноді Діоніс являється у вигляді «похилого днями» Крона, що нагадує біблійний образ єврейського бога) [82, 136-139].

На зв’язок Діоніса з Кроном-Сатурном вказує напис, наведений В. Івановим, на саркофазі римської епохи: «Я названий Сатурном. Батько і люба мати з ди­тинства мене посвятили в живий кумир Діоніса». Статеві діонісійські маскаради нагадують кронії-сатурналії. Багатоликість Діоніса створила цілий ряд Діонісових втілень: називають три, п’ять і дев’ять Діонісів. Цицерон, наприклад, знає п’ять втілень підземного бога: перший Діоніс народжений від Зевса-змія і Персефони; другий — від Нілу (Осіріс); третій — від Кабіра (самофракійські містерії Кібели); четвертий — від Зевса і Селени-Місяця; п’ятий — від Ніса (тобто від Зевса-дощу- вальника) і Семели (одна з іпостасей богині Землі). Починаючи з Александра Маке­донського, зачатого від змія Зевса-Діоніса-Аммона, царствені епіфанії хтонічного бога стають досить частими, особливо у східній і єгипетській монархіях. «Нови­ми Діонісами» після Александра були Птоломей і Селевкиди. Римлянам Діоніс не подобався, і якщо Антонія називають «Новий Діоніс», то Август є іпостассю Аполлона [82, 140-143].

*, *

*

^)бидва змальовані В. Івановим культи — материковий і острівний — мають багато спільних рис, основною з яких є омофагія. Діоніс при цьому уявляється двоїстим: коріння цього дуалізму простежується у фракійській двоіпостасності Арея і Діоні­са, а також у його подвійних масках, значно поширених в острівному культі. Дуаль­ність становить саму природу Діоніса і проявляється символікою його кольорів — чорного і червоного (пурпурного). Ці кольори символізують одночасно хтонічну і фалічну природу бога. Третім елементом Діонісової релігії — крім материкового і острівного прадіонісійських культів — є матріархальна релігія Кібели-Реї. Саме з Малої Азії — батьківщини Великої богині Кібели — прийшли в царство еллінсь­кого Діоніса силени з флейтами, танцівниці з тимпанами і кімвалами, леви і тигри, осел і крилаті двійники бога, одвічно споріднені стихіям землі, води і вогню (але не повітря). Образ Діоніса-лева зустрічається в гімнах богу; річка Тигр, за легенда­ми, названа так від переправи через неї Діоніса на тигриці або від його оволодін­ня у вигляді тигра німфою Алфесибеєю, чий син Мед [родоначальник мидян) називає потім річку Тигром; пантера, невід’ємна від виноградної лози Діоніса, відома в оргіастичному культі хетів; осел — тварина Діоніса за багатьма зображеннями (на одному з них Діоніс веде під вуздечку осла, на якому сидить Гефест); про Діоніса з крилами (свідчення його зв’язку з душами померлих) також відомо за багатьма легендами. Найважливіше таїнство афінської державної релігії — шлюб дружини архонта з Діонісом — укладався у так званому Буколіоні, тобто «бичарні», яка на­лежала священнослужителям — «волопасам» [82, 143-146].