Концепція орфиків
У дельфійсько-орфічній концепції, як викладає її В. Іванов, Аполлон є начало єдності і сутність його — монада. Діоніс знаменує собою начало множинності. Аполлон, як бог порядку, підпорядкованості і злагоди, є сила сполучна і з’єднуюча.
Він — бог сходження, який зводить все від окремих форм до верховної форми вічного буття, що поєднує їх. Діоніс — бог розриву, бог зішестя в океан хаотичного різноманіття і дроблення. Монаді Аполлона (одиниці) протистоїть діада (двійка) Діоніса, як чоловічому началу протистоїть начало жіноче, як єдності протистоїть множинність. Тому необхідний вплив Аполлона на Діоніса, щоб запобігти його кінцевому самозгайнуванню у множинності хаотичного світу і, як наслідок, відокремленню його від Отця, позбавлення влади і скинення в безодню. Провідником такого обмежуючого впливу на діонісійську стихію є Орфей, носій аполлонійсь- кої монади — ідеї цілісності і возз’єднання. Діоніс жертвує цілісністю свого божественного буття, віддаючись на розтерзання матеріальній («титанічній») стихії, яка поглинає його. Ця стихія приєднується до його буття не з любов’ю, а за допомогою насилля і космічного злочину, що й зумовлює страждання жертовного бога. Але надлишок діонісійського самозречення становить небезпеку для божественної єдності і «через це самозгайнуванню Діоніса покладено край, принцип якого поза волею Діоніса. Ім’я цьому краю — Аполлон, — бог переможної єдності і сила, що возз’єднує». А Орфей «втілює собою містичний синтез обох одкровень — Діоні- сового і Аполлонового» [82, 146-168].Отже, на переконання орфіків, розчленуванню стражденного бога, що становить принцип виникнення множинності і її знищення, покладено край: апол- лонійське начало рятує його і відновлює вселенську єдність. Діоніс — «бог поділеної світобудови» — винуватець первинної індивідуалізації і викривається як смерть, оскільки межею самозгайнування є смерть відособленої форми втілення.
Ось чому Діоніс — бог смерті, але завдяки впливу Аполлона він і бог відродження. Така пізня діалектика давнього світу. Доля людини та сама, що й участь бога стражденного, оскільки його нижча природа є природою «титанічною», тобто хаотично богоборчою, яка замикається у своїй егоїстичній індивідуальності, за що настає розплата — смерть. Але смерть приводить до наступного відродження, до «пакина- родження» або «палінгенесії», тобто до возз’єднання з божественним, що є його вищою природою. У часи правління афінського тирана (правителя) Пісістрата (560-527 рр. до н. е.) сформувалася епоха панування орфічної церкви і остаточного формування Діонісової релігії в Аттиці як державної релігії [82, 168-174].Орфіки систематизують, компілюють і продовжують давні теогонічні і космогонічні традиції: так, Гесіодову схему великих віків вони розвивають в метафізичну доктрину, за якою за золотим віком Світодавця-Фанеса наступає срібний вік Кроноса, а за ним — титанічний вік, що починається розтерзанням немовляти Діоніса-Загрея. Як бог, який страждає і вмирає, Діоніс ототожнювався переважно із невидимим сонцем, яке закотилося, і світилом підземного світу мертвих. Для фригійців, наприклад, весна — це повернення або пробудження, а осінь — відхід або смерть Сонцебога. Аполлон — денне, Діоніс — нічне сонце. Дуалізм літнього і зимового сонцестояння покладений в основу двоєдиної дельфійської релігії Аполлона-Діоніса. Круглі храми Діоніса у Фракії символізували, можливо, сонячну гробницю матріархальних часів. Водночас визнавалося, що «один і той самий бог — Аїд і Діоніс» і підземний Зевс (за своєю суттю пра-Діоніс) і його син Діоніс — це у підземних обителях двоіпостасно-єдиний образ Аїда-Загрея, тобто Плутона, що вносило певні труднощі в солярну символіку орфічної релігії, яка намагалась затвердити уявлення про Діоніса-сонце як про новий образ одвічного світу — Фа- неса: «Сонце, чиє божество іменують у молитвах Діонісом» [82, 174-177].
Крім того, збереглися свідчення давньогрецького «батька трагедії» Есхіла (близько 525-456 рр. до н. е.) про Артеміду як про дочку не Лато, а Деметри (тобто пра-Персефони). Інакше кажучи, найдавніша доаполлонівська, хтонічна Артеміда була якось пов’язана з титанами і зі своїм правічним чоловічим корелятом, якого самі титани і розтерзали. Отже, титани — це люті оргіастичні служителі жіночого хтонічного божества (яких, очевидно, в Діонісовому культі замінили жіночі служниці-менади). Додамо, що міф про космічного героя чи бога, чиє розтерзане тіло утворює частини Всесвіту, відомий в Індії (першолю- дина Пуруша), Скандинавії (велетень /мгр), Ассирії і Вавилонії (богиня Тіамат), Америці (ірокезький велетень Шоканінок) та ін. Образ Діоніса-Загрея, з огляду на зазначене, є одним з проявів могутнього пра-Діоніса, тобто «монотеістично зрозумілий бог підземного царства, єдиний бог для своєї спільноти біля єдиної богині, Землі» [82, 177-181].