Єгипетське коріння

Ключ до орфічної доктрини, на переконання В. Іванова, закладений в епічному містичному переказі про Осіріса й Ісіду. Орфіки навчались у єгиптян, тому релігія Осіріса наклала свій відбиток на аттичний державний культ Діоніса.

Отже, містичну релігію еллінства розробляв сумісно союз дельфійського жрец­тва, піфагорійства і орфізму під безпосереднім впливом Єгипту. Зробивши релігію Діоніса носієм ідеї безсмертя і пакінародження, орфіки змогли поновити Елев- синські таїнства і об’єднати їх у єдине ціле з діонісійством, що зазначив ще Плу­тарх, стверджуючи, що міф про страсті Діонісового розчленування містить таєм­не вчення про пакінародження. Із встановленої орфіками діонісійської догматики розвивається поняття світового гріхопадіння і первородного гріха. Догмат про грі­хопадіння було також виведено з міфу про титанів, яких вважали винуватцями первородного гріха. Прощення титанів уявлялось як настання нового царства Зевса, нового союзу між небом і землею. При цьому людство вже не відрізняється від титанів, з попелу яких воно виникло, і своїм Діонісовим боговшановуванням воно замолює свій первородний гріх. Титанічний гріх, таким чином, — це спіль­ний всесвітній гріх, і подолати його можна такими самими всесвітніми зусилля­ми.

Гріх душі, за орфіками, її особисте самовизначення. Вона — «дочка Землі і зіркового Неба» — криє в собі божественний вогняний розум, але створена з ти­танічної першоматерії, через що і втілюється в «тілогроб». Звільняються від не­впинного «кола народжень» не всі, лише ті, кого звільняє Розрішитель, під яким орфіки розуміли Діоніса. Основною ілюстрацією пізньої діонісійської теократії, яку розвивали орфіки, є «богозмішання», тобто прагнення під різними образами богів знайти єдину божественну сутність. У результаті різноманітних ототожнень божеств було виведено поняття єдиного бога в чотирьох аспектах. Ці аспекти охо­плювали два батьківських і два синівських: 1) аспект верховного Батька — Зевса; 2) аспект того самого бога, що повторюється чи відображається знизу, в надрах землі і царстві мертвих — нижній, підземний Зевс чи Аїд: 3) синівська іпостась всевишнього Батька, сонце живих — Гелій (з ним ототожнюється і Феб Аполлон); 4) синівська іпостась Батька сприймається як сонце мертвих або синівська іпо­стась підземного Зевса — Діоніс. Таким чином теософи і теологи античності і більш пізніх часів намагалися поєднати протилежні релігії в єдину систему те­ософського монотеїзму, яка вже в часи християнства сформувала ідею про «єдиного всемогутнього Іао», який має чотири іпостасі: взимку — Аїда, навесні — Зевса, вліт­ку — Геліоса-Аполлона, восени — Адоніса-Діоніса. Через названі четвертні схеми іпостасей єдиного божества орфізм із оргіастичного (багато в чому прамонотеї- стичного) культу прагнув до монотеїзму, єдинобожжя, але через протилежність культів, охоплених ним, навряд чи міг його досягнути [82, 186-191]. А «служачи різним божествам, люди відчувають оволодіння ними, і в цьому оволодінні несві­домо відображають у своєму житті, відчуттях і зовнішніх обставинах, в міру своїх сил все те, що становить внутрішню особливість і зовнішню відмінність боже­ства, що оволоділо ними» [82, 212].

Отже, у глибокі доісторичні часи, зароджуючись у сфері релігійно-міфологіч­них уявлень, жіноче начало, за В. Івановим, стверджувалось монотеїстично, а політеїзм виявлявся «лише полідемонізмом, демонологією». Єдина сутність — жі­ноче велике божество — зазвичай тлумачиться як мати трьох дочок, три образи яких знаменують множинне виявлення єдиної сутності: такими є, наприклад, три Мойри-долі або дев’ять (тричі по три) Муз. Але жіноче єдинобожжя природно потребувало доповнення, позаяк одна стать не могла бути абсолютною. Водночас чоловічий корелят повинен був мати характер відносності — тобто підлеглий і тим­часовий (смертний). Чоловічий корелят абсолютної Єдиної Світової Богині за­своює риси стражденного бога, як Діоніс та Осіріс, оскільки мучеництво і убивання чоловічого бога — основний мотив жіночих релігій, до яких належала і релігія Діоніса. Сукупна смертна чоловіча енергія не в змозі задовольнити безсмертні бажання багатоликої богині, і тому вона, як багатоперса Кібела, знищує своїх ко­ханців, від яких народжує. Знищує і народжує знову, «сподіваючись на істинний шлюб, але змарнілої сили Сонця недостатньо в синах.., а богиня все чекає свого істинного запліднення від Сонця» [82, 332].

На думку В. Іванова, новітні спроби оспорювати матріархат досить обме­жені, тобто можуть вказувати лише на те, що панування жінок, можливо, не було всезагально поширене, а мало локальний характер. Водночас пережитки мат­ріархату у Стародавньому Єгипті, в Етрурії та в інших регіонах Середземномор’я дають змогу «пов’язувати уявлення про розквіт жіночого панування саме з міфом про Атлантиду, оскільки останній криє в собі втрачену історичну правду. Як би то не було, до епохи панування матерів і до епохи великої боротьби статей сходять чоловіковбивчі культи Артеміди з її спільнотами Амазонок і обрядами катування хлопчиків... В яких грандіозних і жорстких формах стверджувалось панування жінок і жіноче єдинобожжя, ми можемо робити висновок з енергії чоловічої ре­акції проти жіночої деспотії і жіночого чоловікознищення» [82, 333-334].

Нарешті жінка і пов’язані з нею хаотичні й оргійні енергії були приборкані. Змій за створення світу спокусив першожінку Єву обіцяною божественністю, якої вона прагла досягти через матерію. Єва скуштувала заборонений плід (яблуко) і дала його першочоловікові Адаму, вчинивши разом зі змієм провину, ввергаючи Адама і його нащадків у рабство плоті. Жіноче єдинобожжя, таким чином, «від­повідає підкоренню Адама Дружині як матерії. Відбулося нове покарання за про­вину Єви, і чоловіче почало панувати над жіночим, і новий з’явився гріх — гріх поневолення Дружини. Це поневолення нічого не змінило, а лише збільшило міру лиха. Християнство розв’язало боротьбу статей. Чоловіче як Син, жіноче як Наречена, кожна дія як шлюб Логоса і Душі Світу, Земля як Дружина, що стоїть на Місяці і огорнута Сонцем при зустрічі Нареченого, — ось символи розкритої християнством таємниці про жіноче і чоловіче.» [82, 334-338].