Резюме

Кожна історія має свою передісторію і, очевидно, такою доісторичною стадією розвитку ряду релігійно-міфологічних уявлень були андрогінність і матрі- архальність першобожеств. При цьому андрогінність була, ймовірно, пов’язана з тією архаїчною добою передісторії людства, яку можна назвати «рослинною епохою», тобто епохою збирання, де основним джерелом харчування слугувала рослинна їжа.

Первинна андрогінність творця як Всеотуд замінюється такою самою ан- дрогінністю Всематері, що сприймається виключно як жіноче начало світу, але перебуває під впливом сили, яка протистоїть Всеотцю. Це спричинило, здогад­но, криваві переслідування чоловіків, які несуть в собі прообраз Всеотця. Такою гермафродитною формою Великої богині було, очевидно, двостатеве божество Агдітис, яке після кастрації розпалося на образи Кібели і Аттіса. Після цього Велика богиня стає абсолютною домінантою, а її чоловічий корелят — підлеглим їй супутни­ком. Велика богиня надзвичайно багатолика, але всі її іпостасі, можливо, зводяться до чотирьох первинних — це іпостасі Вечірньої зірки, Місяця, Землі і підземного світу.

Корені цієї боротьби сягають міфічної передісторії з її легендами про Ат­лантиду Посейдона і Гіперборею Аполлона, а також архаїчних переказів про пере­слідуваних ланей і оленів — символів солярних вірувань (саме їх приносили в жертву пра-Артеміді і пра-Діонісу, як і в палеолітичну епоху божествам водно-хтонічного світу). Збереглися також посилання на те, що в доісторичну, ще неандертальську добу перемогу над солярно-уранічними силами (тоді вони уявлялись в образі двох олениць і оленя-героя) одержали лунарно-хтонічні сили, втілені в бику і змії. Ці сили, за міфами, панували в легендарній Атлантиді і саме з Атлантидою В. Іванов пов’язує наступне матріархальне панування, як і релігію Діоніса, яку він нази­ває «жіночою релігією». Варто зауважити, що найдавнішою подружньою парою в Дельфах, від якої і з’явився змій-немовля, були Гея і Посейдон.

Посейдон, Аїд (підземний Зевс) і Діоніс — це один образ змієбога, якого визна­вали батьком трьох сестер — Артеміди, Гекати, Персефони, а також чоловіком-на- сильником їх матері Деметри-землі (як і дочки Персефони). Деметра — це колишня Рея, Кібела, Гея, тобто жіноче, хаотичне (або матеріальне) начало світу, «зґвалто­ване» (тобто «зіпсоване») змієбогом-богоборцем.

Боротьба солярно-уранічних і місячно-хтонічних сил відбувається, відколи існує світ. Наприклад, відомий давньогрецький переказ про те, як Ерос — втілен­ня всеохоплюючої космічної любові — переміг Пана — козлину іпостась змієбога. На певному етапі Чорнобога перемогла матріархальна богиня (про це також збе­реглися міфи), а її з часом переміг Аполлон, який іноді зазнавав поразки від сво­го антипода. Аполлон — це, безумовно, одвічно світлий, сонячний бог, але через постійну боротьбу зі своїм супротивником Діонісом-Аїдом набув і деякі його темні риси (наприклад, пов’язані з культом людського жертвопринесення).

Ці криваві жертви не могли бути пов’язані зі світлим богом Сонця і прийшли, як стверджує В. Іванов та інші дослідники, з семітського кола вірувань. Саме у за­хідних семітів, серед яких виник іудаїзм, вшановувалася не Велика матріархальна богиня, а Чорнобог (Молох). Цей змієбог, за архаїчними переказами, колись (мож­ливо, в часи Атлантиди) керував усім світом. І не випадково обряд обрізання — основ­ний обряд у фалічному культі змієбога — поширений серед австралійців, індіанців, негрів, єгиптян і семітів, яких визнають нащадками доісторичних лемуро-атлан- тоїдних традицій.

Елевсин, як ми бачили, був спочатку пов’язаний з морем і Посейдоном (західно- семітський Ямму-Яхве), і Елевсинські містерії — це, по суті, продовження міфу про двох олениць, де переможцем спочатку виступає змієбог «низу» внаслідок зґвалту­вання як матері, так і дочки. Синівською іпостассю Посейдона виступає Аїд-Діоніс (Піфон), якого перемагає в Дельфійському храмі Аполлон. І лише в орфічній си­стемі вірувань — штучній релігії «богозмішання» — образи Аполлона і Діоніса зли­ваються через посередника Орфея в одне божество дуальної природи. Діоніс за давніми переказами — це син Ереба (Темряви) і Нікти (Ночі), які є безпосередні­ми породженнями самого Хаосу. Під давньогрецьким Еребом-Темрявою копські гностики, наприклад, розуміли Самуеля-сатану, «царя зла», якого ототожнювали з іудейським богом (див.: 116, II, 584-585). Один з епітетів Діоніса «обманщик» є також синонімом диявола («наклепник») і сатани («шептун», «протидіючий», «підбурювач»).

Змієбог, «князь темряви» і «цар зла», сам обирав засіб протидії, богоборства, який і призвів до появи смерті. Тому він — бог смерті і «бог світу сього», тобто вла­дика богоборчого світу, що лежить у гріху, прощенням якого і є смерть. Відбулася ця вселенська подія, очевидно, після зґвалтування змієбогом Діви-життя (після чого стало можливим вживання в їжу живої плоті), а також після вбивства Сина Творця — космічного злочину, який порушив укладений Творцем порядок. Бага­то з архаїчного вшанування Чорнобога-Молоха, давнього змієбога зберігалося в іудейській релігії': свято кущей (первинна «куща» — це «хатина», обитель змія); вша­новування смоковниці (один з основних символів Діоніса-змія); фалічний культ (обрізання); жертвопринесення козлів і биків (іпостасі Діоніса-Посейдона); культ ковчега, тобто гробу Діоніса-Піфона, пов’язаний з принесенням в жертву первен- ців, тощо.

^)дним із прізвиськ Діоніса було «широко роззявлений рот», що вказує на його виражену хаотичну природу. Такою самою хаотичною була і його співпрестольни- ця — місячна пра-Артеміда, тотемом якої була коза, а служницями — войовничі ама­зонки. Жертовні козли і кози замінили дівчат і юнаків, яких приносили пра-Ар- теміді і пра-Діонісу. Пра-Артеміда виступала як мати пра-Діоніса і як його коханка чи дружина. Пра-Артеміда — це велика матріархальна богиня місячно-хтонічної природи, яка мала імена Геї, Кібели, Реї, Ісіди, Астарти та інші, а пра-Діоніс — це Думузі, Аттіс, Адоніс, Осіріс та інші подібні до них божества (наприклад, Діоніс і змій Аммон — це одне й те саме божество). Всі ці імена і міфи перегукуються один з одним і засвідчують своє походження з одного джерела, тепер вже втраченого назавжди. Відомо, наприклад, що єгипетські міфи про Осіріса та Ісіду, які мають багато спільного з еллінською релігією Діоніса (як, між іншим, і з фригійською системою вірувань Кібели-Аттіса), прийшли в Грецію через Близький Схід при­близно у XV ст. до н. е.

Отже, релігія Діоніса — це синтез прадіонісійської релігії бога підземного світу (Чорнобога-Молоха), що має семітське походження, і жіночої релігії богині Ночі (іпостась Геї-Землі) з її чоловічим корелятом, яка була, ймовірно, пошире­на серед іберійсько-кавказьких племен епохи неоліту.

Для образу підземного Зевса-Молоха характерна Дуальність, тобто двоіпостас- ність, оскільки він як бог моря (Посейдон-Ямму), так і бог пекла (Аїд-Муту). При цьому сам він є часто грозовим (тобто атмосферним) божеством. Звідси випливає триіпостасність сили зла в новозавітному Апокаліпсисі, де сатана представлений як червоний повітряний дракон (який, проте, має морське походження), анти­христ — в образі «звіря з моря», а лжепророк — як «звір із землі». Водночас голов­ними іпостасями Чорнобога виступають дві: бик — це місячно-грозова, а змій — водно-хтонічна іпостасі Богоборця (козел є ніби проміжною характеристикою цих двох аспектів місячно-водно-підземного божества). Водно-хтонічний зміє- бог — це одночасно Посейдон і Аїд, але вони можуть уявлятися як «батьківська» (Посейдон) і «синівська» (Аїд) іпостасі, кольорами яких є чорний (водні глиби­ни) і червоний (підземний вогонь). Жертвою Чорнобога-Молоха завжди висту­пає ритуальне боговбивство (або Діви-Життя, або Сина Творця, що мають соляр- но-уранічну природу), за допомогою якого антибог хоче обманом приєднатися до Світла і стати в очах своїх шанувальників його владикою. Ось чому сатану і нази­вають «мавпою Бога», позаяк він прагне в усьому повторювати Творця, не будучи Ним. Звідси, очевидно, походять чотириіпостасні складові образу Чорнобога, у «батьківській» і «синівській» іпостасях якого обов’язково присутні найменуван­ня уранічних і солярних сутностей — об’єктів їх ритуальних боговбивств (напри­клад, чотири іпостасі «єдиного всемогутнього Іао»). Подібне ми бачимо і в образі старозавітного єврейського бога, де, крім грозового Адада, підземного Адона і морського Яхве, присутній і давній солярний бог Ел.

Отже, «богозмішання», синкретизм різноманітних, часто протилежних за своєю суттю релігій (як, наприклад, орфізм) призводять до служіння не Богу- Творцю, а його антиподу — «розтерзувачу».

Де і коли зародилися такі жорсткі культи, визначити сьогодні досить складно. Водночас відомо, що неандертальці ще понад сто тисяч років тому практикували «ведмежі культи», присвячені, очевидно, «господарю» нижнього світу, який завжди мав місячно-хтонічну природу. Існував у неандертальців і «культ черепів», що пізні­ше поширився серед шанувальників «морського» Діоніса. Ховали неандерталь­ці своїх небіжчиків головою на захід, що також свідчить про направленість їх вірувань, оскільки божество Заходу — це божество підземного світу. Заслуговує на увагу і зазначений в першому томі цього видання [116, І, 44] факт відсутності у неандертальців певних артикуляційних характеристик, необхідних для дифе­ренціації голосних звуків. Інакше кажучи, у неандертальців був інший, ніж у кро­маньйонців, тип мови, який не мав голосних звуків. Можливо, певним реліктом цього лінгвістичного факту є давньоєврейське письмо, в якому використовува­лись лише приголосні.

Ще однією особливістю палеолітичних вірувань неандертальців був кані­балізм, пізніше пов’язаний з мотивами інцесту як дві складові доісторичного гріхо­падіння. У міфологічних системах, які збереглися, містяться дані про те, що пер­винний акт канібалізму породив серію подібних актів та інших страшних убивств. Ці міфи про виникнення канібалізму часто пов’язані з мотивом втрати людьми безсмертя, тобто з їх гріхопадінням. При цьому відповідальність за виникнення канібалізму, як і у випадку з біблійною Євою, покладається на жінок. Пережитки архаїчного канібалізму, що походить ще з неандертальської епохи, простежується і в архаїчних культах багатьох божеств, зокрема полінезійських, а також у культах Зевса Лікейського і Діоніса. Міфи про інцест, що становлять один типологічний ряд з переказами про давній канібалізм, також пронизують багато вірувань, серед них і біблійні тексти іудаїзму.

Неандертальці і кроманьйонці, які прийшли їм на зміну, співіснували про­тягом досить довгого часу (10-15 тис. років), що не могло не відбитися на станов­ленні архаїчних релігійно-міфологічних уявлень. Культ неандертальців був, судя­чи з усього, чоловічий, в центрі якого стояв «господар» нижнього світу (саме йому, очевидно, неандертальці приносили жертви утопленням). Культ кроманьйонців, які жили в умовах матріархату, був переважно жіночим (не виключено, зважаючи на палеолітичні образи олениць, що цей культ спочатку був солярно-уранічний). Жили неандертальці і кроманьйонці в жорстких умовах льодовикового періоду, тому зосереджувались, природно, на земній сфері, що висувало на перший план божество Землі жіночої природи, корелятом якої уявлявся той самий «господар низу». Можливо, цим пояснюється подальший розвиток двох відомих з палеоліту культів: чоловічого і жіночого. Перший розвивався переважно на островах і морсь­ких узбережжях, куди витіснялись кроманьйонцями неандертальці, а другий — у го­рах, куди також виганялися неандертальці і найслабші спільноти кроманьйонців, що призводило до подальшого синтезу «жіночо-чоловічої» системи вірувань.

Спадкоємцями чоловічої хтонічної релігії змієбога стали, очевидно, давні семіти, а наступниками «жіночо-чоловічої релігії» Великої богині та її чолові­ка — іберійсько-кавказькі етноси, що зароджувались. При цьому, і ті й інші — у міфо­логічному плані — є нащадками лемуро-атлантоїдних традицій, де головною под­ружньою парою є Посейдон-Море і Гея-Земля. Солярні гіперборейські традиції почали своє відродження в Євразії, зважаючи на викладене, близько Х-УІІІ тис. до н. е. в епоху танення льоду, на межі зодіакальних епох солярного Лева і лу- нарного Рака, коли північна солярна традиція набула поширення у південному, мі­сячному середовищі. Відтоді, ймовірно, не припиняється релігійно-ідеологічна боротьба двох протилежних систем — солярно-уранічної і місячно-хтонічної. Пер­ша прагне повернення свого Небесного Бога-Отця до встановленого Ним світо- устрою; друга — богоборця, який порушив укладений порядок канібалізмом, інцес- том і злочинною пихою. Ці дві протилежні системи вірувань пропонують і такі самі протилежні моделі людства, що знайшло своє відображення в деяких міфах про створення двома різними деміургами двох видів людства — «білого» і «чорного». Можливо, цей архаїчний поділ сягає доби кроманьйонців і неандертальців, а також їх наступного змішування, що призвело до різноманітності культів у розглянуту нами епоху неоліту.

З неандертало-кроманьйонської епохи беруть початки етномовні макросім’ї (сино-кавказька, ностратична, семіто-хамітська), які розпадаються згодом на більш малі підрозділи. З ностратичної сім’ї виокремлюються індоєвропейські, з сино-кавказької — середземноморські етноси, окремо від яких розвиваються, згідно з сучасними лінгвістичними даними, семіто-хамітські (афразійські) спільноти. Найбільш вірогідним посередником між цими різними етномовними спільнота­ми були дравідійські народи. Вони, ймовірно, разом з іберійсько-кавказькими за­стали Трипільську працивілізацію і залишили територію її поширення раніше за інші етноси. Шлях дравідів пролягав на південний схід: через Іранське нагір’я, Індостан і далі — до островів Океанії. Можливо, цей далекий шлях був вказаний дравідам вихідцями з індо-тихоокеанського регіону, представники яких (австра- лоїди) також відомі серед населення Трипільської працивілізації. При цьому не виключено, що разом з дравідами і їх австралоїдними провідниками Трипілля залишила і якась частина давньосередземноморських і протоєвропейських спіль­нот. Ймовірно, саме цими обставинами пояснюється дивовижна подібність пев­них культів Європи, Середземномор’я, Індостану та Океанії, головною особливіс­тю яких є матріархальна направленість. Релігійно-міфологічні уявлення, пануючі в неолітичну епоху, ще довго зберігали свої позиції в наступні за ними історичні періоди, в тому числі у віруваннях індоєвропейських народів, які ми розглядати­мемо в наступному розділі.