Особливості управлінської моделі у державах Середньої Азії.
Історія середньоазійських земель — Хорезму, Мавераннахру, Північного Хорасану, Гургану — була тісно пов’язана з історією сусідніх регіонів, передусім Ірану, Сеїстану, Дешт-і Кипчак.
Водночас спільність історичних процесів не унеможливлювала вироблення у цій частині Сходу власних особливостей соціокультурного розвитку. Передусім це стосувалося конфесійних інститутів, на які, у ході їхнього пристосування до регіональної специфіки, наклалися місцеві традиції. У ІІІ—УІІ ст. південні області Середньої Азії зазнали впливу сасанідської державності. Завоювання Сасанідами Хорасану та Гургану датують другою половиною ІІІ ст. У ІУ ст. організовувалися походи і вглиб регіону, у Хорезм та заамудар’їнські землі, які не мали успіху.Тогочасна Середня Азія була заселена, переважно, іраномовними народностями. Іранцями, за мовою, вважалися як мешканці землеробських оаз (хорезмійці, согдіанці, бактрійці), так і кочівники (саки, масагети). Першим століттям нашої ери датують проникнення у північно-східні області Мавераннахру і Хорезм тюркомовних спільнот. Серед релігійних вірувань Середньої Азії у той час домінували близькі до зороастризму дуалістичні культи, які мали коріння у давніх арійських (індоєвропейських) віруваннях. Пошановувалися небесні світила (Сонце, Місяць), сили природи (вогонь, вода, вітер). Поширеними були культ предків, віра у таємничу силу окремих рослин (хаома), тварин (собака, півень, їжак), добрих та злих духів.
Місцева влада перебувала у руках великих землевласників (дехкан), залишки фортець (кешки) яких до цього часу знаходять у Середній Азії, як свідчення феодального подріблення. Сасанідська адміністративно-управлінська система вплинула лише на ті регіони, які безпосередньо увійшли до складу держави.
У V ст. у Середній Азії виникає могутня держава ефталітів, яка становила собою союз ірано- та тюркомовних племен при домінуванні перших у соціальній та культурній областях.
Згідно ранніх китайських джерел ефталітська держава була переважно кочовою, більш пізніх, грецьких — мала осілий, землеробський характер, що засвідчує її еволюцію упродовж V—VІ ст. Ефталіти перетворилися у впливового суперника Сасанідів у регіоні. У середині V ст. їм вдалося відвоювати в Ірану Північний Хорасан з Мервом, Нісою і Серахсом, Дихістан та інші прикаспійські області. Війни протікали з перемінним успіхом. За правлінь Пероза (456—486 рр.) та Кавада І (488— 531 рр.) ефталіти втручалися у внутрішні справи Сасанідів та брали з них данину1. „Країну ефталітів” згадує Єгіше Вардапет в подіях 450 р. Він пише, що у 453—454 рр. Єздігерд ІІ знову вирішив напасти на правителя кушан, але той, у відповідь, спустошив сусідні області Ірану[647] [648]. Між 563 і 567 рр. державу ефталітів розгромили з’єднані сили Тюркського каганату та Сасанідів. При цьому Хорезм і Мавераннахр увійшли до складу тюркських володінь, а землі на південь від Амудар’ї перейшли під контроль Сасанідів. Після ослаблення Західнотюркського каганату в 30-х роках УІІ ст. у Хорезмі посилилися позиції правлячої до ефталітського завоювання династії Афрігідів, представники якої володіли Хорезмом у другій половині V!! — на початку МІІ ст. як незалежні правителі.Соціальний лад Середньої Азії М-МІ ст. був становим. Як і в Ірані, існували стани воїнів, жерців і землеробів. Дехкани і торговці становили основне населення середньоазійських міст. Жрецький стан регіону, близький іранському, не користувався тут таким самим широким впливом. У ГУ—МІ ст. у Середній Азії із зороастризмом співіснували християнство та буддизм, маніхейство, юдаїзм. Християни були впливою силою у житті Мерва у IV—VI ст. Тут 334 р. заснували окреме єпископство, яке у 420 р. перетворили у митрополію. Завоювання регіону арабами зумовило його включення до складу Арабського халіфату і кардинальні зміни в гуманітарній сфері. Завойовники принесли у Середню Азію іслам як панівну релігію. Вже на 651 р.
араби захопили Мерв, Нішапур та інші міста Хорасана. Серахс, який вчинив опір, зруйнували, переважну більшість мешканців знищили, або продали у рабство. Однак частині середньоазійських земель вдалося визволитися від мусульманських завойовників і після приходу до влади халіфа Муавії ібн Абу Суф’яна (661—680 рр.) його полководцям довелося знову завойовувати землі Хорасану. У 663 р. полководець Мухаллаб ібн Абу Суфра завоював значну частину тюркських земель, вирушивши через них далі на схід для завоювання Синду. У 80-х рр. VII ст. Мавераннахр та Хорасан охопила серія виступів проти арабської влади Омейядів, а місцеві володарі відновили незалежність. Заворушення охопили навіть розташовані тут підрозділи арабської армії. Учасник виступу, Абдаллах ібн Зубейр, проголосивши себе халіфом, навіть призначив власних намісників у Хорасан. Омейяди відновили позиції у Мерві та Хорасані лише у 691—692 рр. Однак організований після придушення виступу Абдаллаха похід до Мавераннахру завершився невдало. У 694—695 рр. Хаджадж б. Йусуф, намісник Ірака, Хорасана та Сістана, направив до Хорасана Мукаллаба ібн Суфру, але через опір війська бухарського правителя араби знову змушені були відступити.Новий етап інтеграції регіону до складу Арабського халіфату пов’язують з призначенням намісником Хорасану в 705 р. Кутейби ібн Мусліма. У 709 р. йому вдалося придушити розпочаті проти нього у 707 р. місцевими правителями Мавераннахру спільні дії та взяти Бухару. Араби уклали союз з правителем Самарканду Нізек Тарханом, який розчарувався у підтримці тюркських володарів регіону і китайців щодо повернення своїх земель. На 711—712 рр. араби підкорили Тохаристан, Хорезм, Самарканд та Усрушан разом з місцевими правителями (афшинами). Скориставшись внутрішньою боротьбою між хорезмшахом та одним з його родичів — васалів, війська Кутейби ібн Мусліма майже без опору оволоділи Хорезмом. Наступні намісники з 715 р. почали просуватися вглиб тюркських володінь регіону, долаючи опір місцевих володарів та тюркських хаганів.
720 р. завершилося завоювання Гургану. Перемога військ намісника Хорасана Асада ібн Абдаллаха в битві в 735/736 р. остаточно закріпила регіон за халіфатом. На середину VIII ст. він завершив підкорення віддалених північно-східних областей Мавераннахру, які контролювалися тюркськими каганами.Достатньо показовими для політики арабів на усіх завойованих територіях є дії після захоплення Кутейбою Самарканду. Всі місцеві храми були зруйновані, а статуї божеств безжально переплавлені. Наслідком політики ісламізації стало зростання кількості новонавернених мусульман (мавалі), що розширювало соціальну та гуманітарну базу арабського панування у регіоні, а також мобілізаційний потенціал підрозділів халіфату. Однак ідеологічний опір на приєднаних землях зберігався. Хижацький характер арабського панування Омейядів викликав соціальне обурення широких верств населення Середньої Азії. До цього додалися етнічні та релігійні суперечності в середовищі правлячого угруповання. Скориставшись цим, Аббасиди, які прагнули захопити верховну владу у халіфаті, почали створювати групи своїх прихильників для виступу. У 747 р. їхній представник Абу Муслім підняв повстання у Хорасані, в околицях Мерву, де поряд з ісламом та арабо-мусульманською елітою зберігали свій вплив стара іранська землевласницька аристократія та зороастрійське жрецтво, ворожі існуючій владі. В армії Аббасидів вагома роль належала вихідцям із середньоазійських областей халіфату, особливо Північного Хорасану. Після перемоги повстання середньоазійську знать зрівняли в правах з арабами. Попри ці кроки, укоріненість традицій культурного опору арабізації регіону чітко продемонстрував рух Муканни проти арабського панування у 776—783 рр. [649].